Протягом цього періоду структура Інституту зазнавала неодноразових змін. У 1970 р. на правах структурного підрозділу в Інституті була створена постійно діюча Київська експедиція (кер. П. П. Толочко; далі скрізь в дужках вказано прізвище завідуючого чи керівника підрозділу), а в 1971 р. — Херсонська (О. М. Лєсков) і Запорізька (В. І. Бідзіля). На правах відділу був також приєднаний Одеський археологічний музей, діяльність якого була спрямована на вивчення археологічних пам’яток Північно-Західного Причорномор’я — межиріччя Дунаю, Дністра й Південного Бугу включно.

Після Ф. П. Шевченка в 1972 р. обов’язки директора Інституту виконував д.і.н. В. Д. Баран, а в 1973 р. директором Інституту став член-кор. АН УРСР І. І. Артеменко. Того ж року Інститут переїхав до Видубицького монастиря. Від 1987 р. Інститут археології очолює академік НАН України П. П. Толочко.

У 1973 р. із структури Інституту були вилучені обидва музеї — археологічний у Києві та Одеський археологічний. До Інституту також перевели групу антропологів з Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського АН УРСР (В. Д. Дяченко).

Від грудня 1973 р. наукові відділи були об’єднані в п’ять секторів, і в 1974 р. Інститут мав таку структуру: сектор первісної археології (Д. Я. Телегін) включав відділи археології кам’яного віку (Д. Я. Телегін) та археології епохи міді—бронзи (І. І. Артеменко) з групою антропологів (В. Д. Дяченко) та групою з дослідження заповідної території «Кам’яна могила» (В. М. Даниленко); сектор скіфо-античної археології (С. М. Бібіков) — відділи археології ранньозалізного віку (О. І. Тереножкін), античної археології (зав. С. М. Бібіков), археології Криму (С. М. Бібіков) та заповідник «Ольвія» (С. Д. Крижицький); сектор слов’яно-руської археології (В. Д. Баран) — відділи археології ранніх слов’ян (В. Д. Баран), давньоруської та середньовічної археології (В. Й. Довженок) і археології Києва (П. П. Толочко); сектор польових археологічних досліджень (М. П. Кучера) — відділ польових досліджень з науковим архівом і археологічними фондами (М. П. Кучера) та відділ новобудовних експедицій (М. М. Шмаглій); до сектору природничо-наукових методів і камеральної обробки археологічних матеріалів (П. А. Горішній) входили лабораторії природничо-наукових методів (Д. П. Недопако) та камеральної обробки матеріалів (П. А. Горішній) і бібліотека (К. С. Корнієнко).

Тоді в Інституті працювало 93 наукові співробітники: один чл.-кор. АН УРСР, вісім докторів і 40 кандидатів наук.

Згодом кількість структурних підрозділів Інституту зросла. У 1976 р. сектор первісної археології поповнився відділом археології Північно-Західного Причорномор’я (В. Н. Станко). У цьому ж році відділ новобудовних експедицій був перетворений у неструктурну групу з організації новобудовних експедицій, а також почали функціонувати дві служби: науково-технічної інформації; картографії та художнього оформлення. А в 1979 р. з метою підвищення інформаційного потенціалу археологічних джерел був створений відділ теорії і методики археологічних досліджень (В. Ф. Генінг).

У 1980 р. із структури прибрали сектори, і відповідно до нової структури Інститут складався з 10 відділів: археології кам’яного віку (Д. Я. Телегін); археології епохи міді—бронзи (І. І. Артеменко) з групою антропології (В. Д. Дяченко); археології Північно-Західного Причорномор’я (В. Н. Станко); археології ранньозалізного віку (О. І. Тереножкін); античної археології (С. М. Бібіков); археології Криму (С. М. Бібіков), археології ранніх слов’ян, давньоруської і середньовічної археології (В. Д. Баран), археології Києва (П. П. Толочко), польових досліджень (М. П. Кучера) з групою з організації новобудовних експедицій (Б. М. Левченко); теорії і методики археологічних досліджень (В. Ф. Генінг), а також заповідника «Ольвія» (С. Д. Крижицький) і двох лабораторій — фізико-хімічних методів в археології (В. І. Бідзіля) та камеральної обробки археологічних матеріалів (П. А. Горішній).

У 1981 р. кількість наукових співробітників Інституту зросла до 129 осіб, а науково-допоміжного персоналу — до 95. Таке зростання кількісного складу, передусім, було спричинено створенням відділу археології Північно-Західного Причорномор’я, постійно діючих новобудовних експедицій та організацією групи з вивчення Змійових.

1984 р. структуру Інституту було приведено у відповідність із загально академічною, що передбачала такі ланки: сектор — відділ — відділення. Відтак, було створено п’ять відділень, які складалися з 12 відділів і 5 секторів. Відділення первісної археології (І. І. Артеменко) включало відділ археології кам’яного віку (Д. Я. Телегін) і відділ археології доби енеоліту—бронзи (І. І. Артеменко) з сектором антропології (С. І. Круц); відділення скіфо-античної археології (С. М. Бібіков) — відділ археології раннього залізного віку (Є. В. Черненко), відділ античної археології (С. Д. Крижицький) з сектором заповідник «Ольвія» (А. І. Кудренко) та відділ археології Криму (С. М. Бібіков); відділення слов’янської, давньоруської та середньовічної археології (П. П. Толочко) — відділ археології ранніх слов’ян (В. Д. Баран), відділ давньоруської та середньовічної археології (П. П. Толочко) з сектором археології Києва (С. О. Висоцький); відділення теорії і методики археологічних досліджень (В. Ф. Генінг) — відділ теорії і методики археологічних досліджень (В. Ф. Генінг) і відділ фізико-хімічних методів в археології (В. І. Бідзіля); відділення охоронних археологічних досліджень — відділ новобудовних експедицій (П. А. Горішній), відділ археології Північно-Західного Причорномор’я (В. Н. Станко) з сектором археологічних досліджень у зонах новобудов Північно-Західного Причорномор’я (І. Т. Черняков), відділ польових досліджень (М. П. Кучера) з групою з вивчення Змійових валів (М. П. Кучера), науковим архівом і фондами археологічних колекцій та лабораторією камеральної обробки археологічних матеріалів (Т. М. Бабенко).

Упродовж 15 років Інститут археології суттєво зріс і в середині 80-х рр. сягнув свого піку: тоді в Інституті працювало найбільше співробітників за всю його історію — 140 наукових (серед них два чл.-кор. АН УРСР, 15 докторів і 65 кандидатів наук) і понад 100 осіб науково-допоміжного персоналу.

Ускладнена структура існувала недовго, і в другому півріччі 1986 р. її скасували. Інститут повернувся до роботи по відділах: археології кам’яного віку (Д. Я. Телегін); археології доби енеоліту—бронзи (І. І. Артеменко) з сектором антропології (С. І. Круц); археології раннього залізного віку (Б. М. Мозолевський); античної археології (С. Д. Крижицький) з сектором «Заповідник Ольвія» (А. І. Кудренко); археології Криму (В. М. Даниленко); археології ранніх слов’ян (В. Д. Баран); археології Києва, давньоруської та середньовічної археології (П. П. Толочко); теорії і методики археології (В. Ф. Генінг); фізико-хімічних методів в археології (В. І. Бідзіля); новобудовних експедицій (П. А. Горішній);  археології Північно-Західного Причорномор’я (В. Н. Станко); польових досліджень з групою із вивчення Змійових валів (М. П. Кучера).

У 1987 р. у відділі археології Києва, давньоруської та середньовічної археології були створені сектори давньоруської та середньовічної археології та археології Києва, у відділі новобудовних експедицій — сектор джерелознавства, а сектор антропології підпорядковано відділу фізико-хімічних методів в археології.

1988 р. затверджено нову структуру Інституту, згідно з якою 9 наукових відділів складалися з 11 секторів: відділ первісної археології (І. Т. Черняков) включав сектори археології кам’яного віку (С. В. Смирнов) та археології енеоліту—бронзи (В. В. Отрощенко); відділ скіфо-античної археології (С. Д. Крижицький) — сектори скіфо-сарматської археології (Б. М. Мозолевський) та античної археології (С. Д. Крижицький); відділ слов’янської археології (В. Д. Баран); відділ давньоруської та середньовічної археології (П. П. Толочко) охоплював сектори археології Києва (П. П. Толочко) і давньоруської та середньовічної археології (О. П. Моця); відділ теорії та методики археологічних досліджень (В. Ф. Генінг) — сектори теорії та методики археологічних досліджень (В. Ф. Генінг) і фізико-хімічних методів (Д. П. Недопако); відділ охоронних археологічних досліджень (О. М. Приходнюк) — сектори охоронних археологічних досліджень (О. М. Приходнюк), джерелознавства (С. О. Біляєва) та палеоантропології (С. П. Сегеда); відділ археології Північно-Західного Причорномор’я (Т. Л. Самойлова); відділ археології Нижнього Побужжя — заповідник «Ольвія» (А. І. Кудренко); відділ археології Криму (В. Л. Миц). Як окремі науково-допоміжні підрозділи функціонували наукова бібліотека, науковий архів, фонди, редакційно-видавнича група та служба науково-технічної інформації.

Дослідження Інституту археології 70–80-х рр. ознаменувалися важливими науковими відкриттями, що подавнили початок історії на території Східної Європи, заповнили певні її лакуни через виявлення та осмислення нових пам’яток, а водночас демонстрували нерівномірність і розмаїття історичного процесу в давнину. Для уточнення періодизації та хронологічної позиції культур активніше почали залучати радіокарбонний метод датування, що склав революцію в археології.

Визначною науковою подією у вивченні витоків історії людства в Європі стало дослідження багатошарової пам’ятки Королево в Закарпатті, найдавніший горизонт якої датовано 1 млн років тому. Акумульовані тут у 12-метровій товщі ґрунту сліди людської діяльності дали виняткові матеріали для вивчення еволюції знарядь від раннього до пізнього палеоліту.

Нові багатошарові стоянки Заскельне V і VI уможливили розробку хронологічної шкали для мустьєрських пам’яток Криму. Особливої уваги варті знайдені рештки декількох неандертальців. Значимість їх засвідчує організація 1978 р. на цих стоянках Радянсько-французького симпозіуму під назвою «Динаміка розвитку географічного середовища та суспільства».

Суттєво зросла джерельна база з пізнього палеоліту. Відтак, повніше вивчено локальні особливості пам’яток, планування поселень, особливості конструкції осель, напрями та організацію господарської діяльності населення різних природних смуг, висунені ідеї щодо соціальної організації та демографічного потенціалу колективів, рельєфніше окреслено зміни, що сталися в пізньому палеоліті. Це само стосується й доби мезоліту, вивчення якого йшло по лінії уточнення періодизації, виділення нових культур, реконструкції способів адаптації. Дослідження пам’яток неоліту було націлене на осмислення процесу переходу населення до відтворювальних форм господарства — скотарства й рільництва, конкретні прояви його та поступальність.

Подальше вивчення трипільської культури дозволило уточнити динаміку її розвитку в часі й просторі, науважити на розбіжностях між західним і східним ареалами культури, чіткіше окреслити групи (типи) пам’яток, що були наслідком перманентного розвитку культури на певних територіях чи міграції її носіїв у різних напрямках. Звичайно ж, вивчалася маса інших проблем джерелознавчого та історичного характеру (планування поселень, домобудівництво, моделі господарства, демографічний потенціал окремих поселень і в межах споріднених груп та ін.). Несподіванкою у вивченні трипільської культури стало відкриття в 1970-і рр. так зв. поселень-гігантів площею 250–450 га, осмислення яких спричинило багато суперечок. Тоді ж розгорнулася дискусія щодо забудови їх двоповерховими оселями.

У цей час конституювалися намічені раніше такі культури доби енеоліту як середньостогівська і Гумельниця (за  нинішньою  номенклатурою, культура Болград-Алдень). Дослідження на Західній Волині призвели до виділення культури пізньострічкової мальованої кераміки (нині пам’ятки відносять до кола лендельської спільноти).

Суттєві зрушення у вивченні та осмисленні старожитностей України були пов’язані з результатами новобудовних експедицій. На 1970–1980-і рр. припадає пік рятівних розкопок: діють Вільнянська, Верхньотарасівська, Краснознам’янська, Приазовська, Дністровська новобудовні експедиції, експедиція «Дніпро-Донбас», активно здійснюються дослідження на новобудовах Донбасу, Присивашшя, на Південному Бузі, в зонах спорудження меліоративних систем, каналів, водосховищ у Запорізькій, Херсонській, Миколаївській та інш. областях, на новобудовах Криму та Північно-Західного Причорномор’я.

Розгортання новобудовних експедицій, особливо дослідження курганів, у кілька разів примножило джерела з вивчення так зв. курганних культур. Виникнення курганного обряду за доби енеоліту позначує новий етап у освоєнні степів, пов’язаний зі становленням рухливого скотарства. Розкиданість поховань на значних просторах і розмаїтість їх надзвичайно ускладнює систематику цих пам’яток. Тож у ці роки було окреслено лише деякі підходи до вирішення цієї проблеми. Водночас виявлення трипільських «імпортів» на деяких енеолітичних пам’ятках поставило проблему взаємодії різних світів та уможливило синхронізацію певних явищ з періодами розвитку трипільської культури.

Суттєве зростання джерел позначилося на вивченні культур доби бронзи: уточненні їх хронології, періодизації, походження, локальних проявів. Кожна з них збагатилися важливими спостереженнями стосовно особливостей матеріальної та духовної культури, господарства й побуту, освоєння ресурсів, взаємодії з синхронними явищами.

Поповнення добірки поховань ямної культури, зокрема з розібраними возами, кам’яними стелами, металевими речами змінило уявлення про цю, як колись здавалося, примітивну культуру «скорчених забарвлених вохрою скелетів». Важливі зрушення сталися у вивченні катакомбної культури, яка набула статусу культурно-історичної спільності з виділенням в її межах горизонту ранньокатакомбних поховань, донецької (старшої) культури та пізнішої інгульської. Вигляд цих культур змінився з відкриттям візків в ранньокатакомбних похованнях, поховань «ремісників», а також так зв. портретованих черепів.

Нові горизонти відкрилися й у вивченні бабинської культури. Виділена за матеріалами поселень, вона довго не мала надійного опертя в поховальних пам’ятках. Стратиграфічні спостереження в курганах не тільки уможливили з’ясувати прикмети поховального обряду, а й намітити періодизацію цієї культури, а також окреслити її територію. На тлі цієї культури рельєфніше постали й наступні — сабатинівська в західному регіоні та зрубна — в східному культури. Встановлено щільну заселеність і суцільне освоєння степової смуги за цієї пори. З дослідженням поселень у Північно-Західному Причорномор’ї та Побужжі чіткіше постали розбіжності в господарській адаптації між носіями цих культур. На поселенні Ташлик І на Південному Бузі виявлено найдавніші на території України ознаки обробки заліза та окремі залізні речі XIII ст. до н.е.

Відкриття курганних і ґрунтових могильників доби фінальної бронзи уможливило виділення білозерської культури.

Кількісне зростання джерел відбилося й на осмисленні доби заліза. Нові матеріали дали додаткові підстави для виділення археологічних корелятів «невловимих» кіммерійців, а також повніше представити скіфів архаїчної пори.

Завдяки охоронним розкопкам та застосуванню сучасної техніки було поновлено дослідження великих скіфських курганів (всесвітньовідомі Товста Могила, Бердянський і Братолюбівський кургани, Огуз, Чортомлик та ін.) з винятково багатими похованнями скіфської знаті, які супроводжувалися унікальними предметами скіфо-античного ювелірного мистецтва та увійшли до скарбниці вітчизняної та світової культури. Виявлення цих поховань поставило проблему їх диференціації та визначення рангу «царських», ототожнення певних курганів з могилами правителів Скіфії, а дослідження численних курганів з похованнями рядових скіфів стало джерелом для реконструкції нижніх ланок соціальної структури скіфського суспільства IV ст. до н.е. Зафіксовано нерівномірний розподіл скіфських курганів у степу, прив’язку їх до найважливіших торговельних шляхів. Нової якості набула розробка окремих категорій скіфської культури, її генези, хронології, історії та культури Скіфії, зав’язків з античними центрами Північного  Причорномор’я  та осілим  населенням  лісостепової смуги.

У ці роки були досліджені й поховання сарматської знаті — в Соколовій Могилі на Південному Бузі, Ногайчинському кургані в Криму. Загалом же суттєве розширення сарматських пам’яток і розробка їх хронології дозволили датувати час і намітити кілька хвиль проникнення цих кочовиків на територію України, висвітлити особливості їхньої культури впродовж півтисячолітньої історії. Ця тематика розвивалася паралельно з подальшим вивченням синхронних сарматам явищ: пізньоскіфського царства на Нижньому Дніпрі та в Криму та його столиці Неаполя Скіфського, взаємодії цього населення поміж собою, з античними державами Північного Причорномор’я та гето-дакійським населенням і Римською імперією.

Вагомі результати отримані новобудовними експедиціями у вивченні культури тюркомовних кочових племен середньовіччя. З-поміж сотень поховань виділяється найбагатший з усіх відомих половецький комплекс Чингульського кургану.

Здобуті матеріали у зонах новобудов України дали можливість здійснити дослідження з палеоантропології давнього населення від неоліту до пізнього середньовіччя, а також з одонтології, дерматогліфіки та гематології. Результати досліджень опубліковано в збірнику «Палеоантропологические материалы из могильников Украины» та авторських монографіях «Этническая геногеография Украинской ССР» (1979) та «Гематологическая типология и вопросы этногенеза украинского народа» (1971).

70–80-і рр. були позначені не тільки подальшими дослідженнями античних полісів Північного Причорномор’я, а й їхніх складових — хори та малих міст. Продовжено вивчення Ольвії та її округи, розкопки Тіри та поселення на о. Березань. Досліджено святилище Ахілла на о. Зміїний (Левке) та його акваторію, Керкинітіду, сільські поселення та садиби в Західному Криму, поновлено розкопки античного Хесонеса, зокрема театру. Це розширило горизонти для розкриття процесу грецької колонізації Північного Причорномор’я, структури та розвитку полісів, їх соціального та побутового устрою, вивчення матеріальної та духовної культури, торгівельних зв’язків з іншими античними центрами та варварами.

Одним з пріоритетних напрямів роботи Інституту в 1970–1980-і рр. лишалося дослідження проблем походження та ранньої історії слов’ян. Джерелознавча база досліджень забезпечувалася розкопками десятків поселень і могильників рубежу ер і I тис.: зарубинецької, черняхівської, карпатських курганів, празько-корчацької, пеньківської і волинцевської культур. Дослідження на Західній Волині та в Подністров’ї й виділення старожитностей, які згодом отримали назву зубрицької культури, дозволили визначити місце давньослов’янського населення регіону в подіях в I–IV ст. часів експансії східногерманських племен готів, які лишили пам’ятки вельбарської культури. Значним досягненням археологічної науки стало вивчення пам’яток київської культури, генетично пов’язаної з наступними ранньосередньовічними слов’янськими старожитностями, а також пам’яток середини І тис. на Дністрі, які дозволили уточнити процес формування слов’янських культур.

У галузі давньоруської археології, вивчення історії та культури Київської Русі, продовжено розкопки давньоруських міст — Києва, Львова, Галича, Чернігова, Переяслава, Вишгорода, Володимира-Волинського, Новгорода-Сіверського, Путивля, Пересопниці, Білгорода, Юр’єва та ін. — що дали нові матеріали для їх датування, визначення соціально-економічної структури, торгівлі, ремесла, культури. Дослідження городищ, відкритих поселень і могильників давньоруського часу в Київській, Чернігівській, Черкаській, Рівненській, Волинській, Львівській та інших областях мало велике значення для характеристики феодальних володінь і сільських поселень, рівня розвитку сільського господарства, побуту давньоруського населення. Була складена археологічна карта давньоруських городищ і поселень Середнього Подніпров’я.

У 1974 р. почала працювати експедиція з вивчення «Змійових валів» Середнього Подніпров’я: вперше було здійснено розкопки й розрізи валів, що уможливило встановити час їх зведення, походження, призначення та визначити історичну долю грандіозних давньоруських захисних ліній. Протягом 1981–1991-х рр. здійснювалося археологічне вивчення знаменитого торгівельного шляху Київ–Булгар, який функціонував у Х–ХІІІ ст.

Археологічні дослідження у Києві та його найближчих околицях були підпорядковані вирішенню найважливіших проблем давньої історії міста, зокрема часу виникнення, місця та ролі у формуванні та історії Давньоруської держави. Археологічними розкопками була охоплена територія всіх структурних районів стародавнього Києва — дитинця, посадів, околиць і пригородів. Розпочалися планомірні та рятівні дослідження решток храмів, палаців, садиб та окремих жител, ремісничих майстерень, фортифікаційних споруд тощо.

Одним з найважливіших результатів досліджень у Києві було визначення часу його виникнення. Виявлення на Старокиївській Горі житла празько-корчацької культури кінця V–VI ст. стало підставою для датування найдавнішого «Граду Кия» й висновку про початок формування міського ядра Києва наприкінці V — початку VI ст. Фундаменти князівського палацу Х ст., розкопані на Старокиївській Горі, не лише дали інформацію щодо планіграфії Київського дитинця, а й дозволили уточнити час появи кам’яного зодчества в Київській Русі. Підготовано археологічну карту Київського дитинця. Завершилися багаторічні розкопки решток церкви Успіння Богородиці Пирогощі ХІІ ст. та дослідження Георгієвської церкви ХІ ст. — патронального храму Ярослава Мудрого. Важливим напрямом у вивченні давньої історії та культури Києва було дослідження написів і малюнків на стінах Софії Київської. Лаврський загін розпочав дослідження залишків Успенського собору та церкви Спаса на Берестові.

Непересічне значення мали розкопки Подолу. За вертикальним розрізом культурних нашарувань на глибину до 12 м вдалося простежити динаміку заселення Нижнього міста, а також виявити зрубну забудову Х–ХІІІ ст. Із застосуванням методу дендрохронології вдалося датувати комплекси дерев’яних будівель з точністю до року. Дослідження на Подолі остаточно змінили уяву про масову забудову Києва.

Вивчення давньокиївських околиць в Предславиному, Угорському, Печерському, Берестові, Клові, Видубичах, Кирилівському монастирі, Дорогожичах, Китаєві суттєво поповнили знання про приміські села, слободи, феодальні двори, монастирі, віддалені від стародавнього міського ядра, але розміщені в межах сучасної столиці України.

Вперше розпочалося цілеспрямоване археологічне вивчення Києва післямонгольської доби, що докорінно змінило погляд на розвиток міста після спустошливої навали. Культурні шари та археологічні об’єкти XІІІ–XVІІ ст. були виявлені в усіх історичних районах міста.

Протягом 1970–1973 рр. чи не вперше в Україні були здійснені дослідження укріпленого центру часів пізнього середньовіччя — садиби-замчища Богдана Хмельницького в Суботові та Чигирині. У 1970-х рр. досліджувалися сільські поселення ХІІІ—ХV ст. поблизу с. Озаричі, здійснено розкопки середньовічних об’єктів на о. Хортиця.

Вчені відділу теорії та методики археологічних досліджень займалися проблемами загальної структури археологічної науки (об’єкт і предмет археології, структура й рівні археологічного пізнання та ін.), теоретико-методологічними принципами соціально-історичної інтерпретації археологічних джерел, історії розвитку археологічного знання, здійснювали розробку методів аналізу масових археологічних джерел із застосуванням електронно-обчислювальних машин, займалися проблемами реконструкції економіки, соціальної та етнічної структури давніх суспільств.

У 1970–1980-і рр. в Інституті здійснювалися дослідження з давньої історії чорної металургії, палеоботаніки, палеозоології, антропології, методики реставрації та консервації археологічних знахідок. Також у 1970-і рр. в Інституті працювала група геофізиків, які за допомогою магнітометричної та електророзвідувальної апаратури провадили розвідки та картографування трипільських поселень. Це дало змогу вперше без розкопок скласти план деяких пам’яток, передусім так зв. поселень-гігантів. У цей час почали розвиватися нові галузі археологічних досліджень — підводна археологія та використання аерофотозйомки в археологічній розвідці.

Найважливіші досягнення археологічної науки відбиті у фундаментальному колективному 3-томному виданні «Археологія Української РСР» (1971, 1975), де в хронологічній послідовності висвітлено археологічні культури та локальні групи пам’яток, які відбивають історичні процеси, що мали місце на території сучасної України від кам’яного віку до середньовіччя. У 1985–1986-і рр. ця праця з суттєвими доповненнями була перевидана російською: «Археология Украинской ССР». Підсумки вивчення давньої історії України містяться також у фундаментальних колективних працях: 1-й книзі 1-го тому 8-томної «Історії Української РСР» (1977), а також у 1-у томі 10-томної «Истории Украинской ССР» (1981).

Результати археологічних досліджень у Києві опубліковані в колективній монографії «Новое в археологии Киева» (1981), збірниках «Стародавній Київ» (1975), «Археологічні дослідження стародавнього Києва» (1976) та «Археологія Києва» (1979), численних авторських монографіях. Дослідження Києва узагальнено в першому томі 3-томної «Історії Києва» (рос. 1982, укр. 1986), підготовленому спільно з Інститутом історії АН УРСР.

З 1971 по 1988 рр. Інститут археології разом з Українським товариством охорони пам’яток історії та культури видавав щоквартально міжвідомчий збірник «Археологія» (вийшло 65 випусків). Від 1989 р. почав виходити друкований орган Інституту — журнал «Археологія». У 1971-1972 рр. Інститут видав два випуски часопису «Середні віки на Україні», аз 1972 р. з ініціативи П. П. Толочка та М. Ю. Брайчевського було відновлено часопис «Київська старовина» (вийшов один номер, а набір другого за розпорядженням керівних органів був припинений).

Низка колективних та індивідуальних наукових праць Інституту цього періоду отримали державні та іменні премії:

Державна премія Української РСР в галузі науки і техніки за 1977 р. присуджена колективу авторів тритомника «Археологія Української РСР»; Державна премія Української РСР в галузі науки і техніки за 1980 р. присуджена І. І. Артеменку за авторську та редакторську участь у створенні 8-томної праці «Історія Української РСР»; Державна премія Української РСР в галузі науки і техніки за 1983 р. присуджена за цикл наукових робіт з історії середньовічного Києва колективу авторів, очолюваному академіком П. П. Толочко; Премією  АН  УРСР  імені Д. З. Мануїльського 1979 р. нагороджений доктор історичних наук С. О. Висоцький за монографії «Давньоруські написи Софії Київської» (1966) та «Середньовічні написи Софії Київської» (1976).

У 1970–1980-х рр. Інститут підтримував міжнародні наукові зв’язки з археологічними установами Німеччини, Польщі, Чехословаччини, Болгарії, Бельгії, Франції, США, Канади, Великобританії та інших держав. Науковці Інституту брали активну участь у роботі вітчизняних і міжнародних конгресів, конференцій, симпозіумів, семінарів. З 1970 по 1989 рр. Інститут провів шість Республіканських наукових конференцій (XIV–XX), присвячених актуальним проблемам археології та історії давнього населення України. Остання Республіканська наукова конференція відбулася 1989 р. в Одесі та була організована Інститутом археології разом з Одеським археологічним музеєм на відзнаку 150-річного ювілею Одеського товариства історії та старожитностей. У її роботі взяли участь близько 300 фахівців з України та інших країн.

У 1985 р. Інститут археології АН УРСР та Інститут археології АН СРСР провели в Києві V Міжнародний конгрес археологів-славістів. Видані в Києві та Москві доповіді та виступи учасників конгресу були значним внеском у розробку проблем слов’янознавства. У 1978 р. Інститут археології організував Міжнародний симпозіум «Етногенез слов’ян», у 1978 і 1987 рр. — Радянсько-французький семінар «Динаміка взаємодії географічного середовища та суспільства», у 1989 р. — Міжнародну конференцію істориків України, Росії та Польщі на тему «Слов’янський світ і Римська імперія».

Впродовж 1981–1985-х рр. співробітники Інституту брали участь у дослідженні слов’янського городища кінця VII— XIII ст. Старигард (Ольденбург) у Шлєзвіг-Голштинії (Німеччина), розкопки якого провaдилися спільно з німецькими археологами під керівництвом проф. К.-В. Штруве. За результатами досліджень видано спільну колективну працю німецькою. Дослідниками археології слов’ян в цей час здійснені спільні з словацькими та угорськими археологами дослідження пам’яток І тис. в Україні, Угорщині та Словаччині. В Україні від 80-х рр. ХХ ст. до 2006 р. працювала Спільна українсько-німецька експедиція, яка досліджувала Більське городище на Полтавщині.

 

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.