Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

В 1945 до 1954 рр. Інститут археології очолював Петро Петрович Єфименко — археолог та етнограф, дослідник пам’яток кам’яної доби, слов'янського та давньоруського часу, один з фундаторів вітчизняного палеолітознавства; доктор історичних наук (1934), професор (1929), академік АН УРCР (1945), почесний член Королівського антропологічного Інституту Великобританії та Ірландії (1943), Міжнародного союзу істориків (1958), Італійського інституту доісторії й праісторії у Флоренції (1960).

Народився 21 (09) листопада 1884 р. у Харкові в родині вчених. Батько П. П. Єфименка — Петро Савич (1835–1908), відомий етнограф і дослідник селянського побуту, фольклору, звичаїв і вірувань, навчався в Харківському та Московському університетах. За приналежність до таємного товариства засланий до Пермської, а пізніше до Архангельської губерній і довгі роки перебував на засланні. Мати — Олександра Яківна, в дівоцтві Ставровська (1848–1918), видатний російський історик і етнограф, професор Харківського університету, перша жінка в Росії, що отримала ступінь доктора історії.
З 1892 по 1902 рр. П. П. Єфименко навчається в харківській гімназії. У 1905 р. вступає на історико-філологічний факультет Харківського університету, а в 1906 р., через загрозу відрахування за участь у студентських заворушеннях переводиться до Санкт-Петербурзького університету на природниче відділення фізико-математичного факультету (спеціалізація археологія та етнографія).
Ще гімназистом брав участь в археологічних дослідженнях, які провадили в околицях Харкова, а як студент історико-філологічного факультету Харківського університету (1904–06) — у розкопках Донецького городища та Салтівського могильника. Брав участь у Харківському (1902) і Катеринославському (1905) археологічному з'їздах. Тоді ж написав свої перші наукові праці. 1906 року за підготовку покажчика літератури з історії, археології та етнографії Харківської губернії удостоєний премії імені О. О. Потебні.
У 1908 р., за рекомендацією свого наставника й керівника Ф. Вовка, стає кореспондентом (позаштатним співробітником) етнографічного відділу Імператорського Російського музею. На кошти музею провадив етнографічні розвідки на Південному Уралі та Верхній Волзі, розкопував марійський могильник (XVII–XVIII ст.) у Костромській губ. Його внесок у формування фондів етнографічного відділу досить значний — це 5 повноцінних колекцій (1252 од. зберігання) і 3 фото колекції.
Під впливом свого вчителя й наукового керівника Ф. Вовка захопився палеолітичною проблематикою: зробив опис кримських колекцій знахідок з каменю К. С. Мережковського (1908), провадив розкопки Мізинської стоянки (1909), розробив методику систематизації палеолітичних крем’яних виробів, вів семінар з археології кам’яної доби на Бестужевських жіночих курсах (1909–11). У 1912 р. закінчив університет з відзнакою та був залишений на кафедрі антропології та географії для підготовки до звання професора: протягом 1912–14 рр. навчається в ординатурі при Університеті.
По закінченні університету премійований «стипендією Кана», яка дозволила йому здійснити закордонне відрядження — кругосвітню подорож, котра тривала близько двох років (1913–15). Під час цього відрядження відвідав кращі музеї та визначні пам'ятки Європи: побував у Франції, Німеччині, Англії, Швейцарії, Італії, Греції; відвідав Єгипет, Палестину, Абіссінію, Цейлон, Яву, Японію, Америку. Вивчав археологічні та етнографічні матеріали в музеях Європи та Азії, оглянув багато археологічних пам’яток і колекцій, а в Палестині навіть провів археологічні розвідки, відкривши там низку стоянок кам’яної доби.
Повернувшись до Росії не зміг влаштуватися на роботу у Санкт-Петербурзі й прийняв пропозицію зайняти місце зберігача в Історичному музеї в Москві. В 1915–23 рр. працює спочатку науковим співробітником, а потім завідувачем відділом слов’яно-фінської археології музею. З 1915 р. П. П. Єфименко стає членом Російських географічного, антропологічного та археологічного товариств. У 1919 р. став асистентом з палеонтології в московській секції Державної академії історії матеріальної культури (ДАІМК), а згодом очолив секцію. Саме в московський період життя він розробив схему культурного поділу мезолітичних пам’яток східної Європи та методику кореляційного «культурно-стратиграфічного» датування могильників Рязанської губернії.
У 1923 р. повернувся до Ленінграду та працює в Ермітажі, Російському музеї етнографії, а від 1925 р. — у відділі етнології ДАІМК. Водночас читав курси з археології та народознавства на археологічному відділенні Ленінградського університету (1924–30, від 1929 р. — в званні професора). У 1930 р. він перейшов до новоствореного Інституту історії докласового суспільства ДАІМК, де згуртував дослідників кам’яної доби та ініціював створення сектору палеоліту й неоліту (1937). У 1933–38 рр. очолював відділ археології Музею антропології та етнографії (Кунсткамера) АН СРСР. У ці роки проводив археологічні дослідження в Поволжі, Донбасі, на Десні, керував масштабними розкопками Костенківської палеолітичної експедиції на Дону, розробляючи та втілюючи там систему розкопок широкими площами. Костенки стали науково-дослідною лабораторією для заснованого вченим у Ленінградському університеті практичного семінару з вивчення палеолітичних колекцій, звідки вийшла плеяда відомих фахівців з палеоліту.
Археологічні дослідження цього періоду стали підґрунтям для запропонованих вченим історико-соціологічних побудов — перших у світовій практиці, що спиралися на палеолітичні артефакти. Так, знахідка «костьонківської Венери» зініціювала ідею, що подібні натуралістичні та символічні зображення, виявлені в різних місцях на пам’ятках верхньопалеолітичного часу, пов’язані з культом жінки. Саме П. П. Єфименкові належать і перші спроби реконструкції палеолітичних помешкань, зокрема революційний для свого часу висновок про наявність у верхньому палеоліті довготривалих жител, а відтак — про осілий спосіб життя їх мешканців. Не менш революційною була й похідна від цієї тези думка, що родовий устрій склався не в неоліті (з виникненням рільництва й скотарства, як тоді вважали), а у верхньому палеоліті.
Ці новаторські ідеї, а також запропонована вченим 8–ми ­ступенева схема поділу верхнього палеоліту були обґрунтовані у фундаментальній монографії «Дородовое общество» (1934), яка двічі (у 1938 та 1953 рр.) перевидавалась в доопрацьованому вигляді під назвою «Первобытное общество». За цей внесок у світову палеолітичну науку Президією АН СРСР йому було присуджено ступінь доктора історичних наук без захисту дисертації (1934).
Евакуйований під час війни до Поволжя, П. П. Єфименко вивчає питання генези волго-окських фінно-угрів від первісності до пізнього середньовіччя, керував роботами (1942—43 рр.) секретної експедиції з обстеження печер Уралу на предмет використання їх під укриття.
У 1945 р. П. П. Єфименко призначений директором Інституту археології АН УРСР, яким керував до 1954 р. Його керівництво Інститутом припало на повоєнні роки відбудови. Директор згуртував науковців з давньоруської проблематики, які провадили цілорічні польові роботи на території Києва. Вже 1945 р. розпочалися розвідки, а подекуди й розкопки в різних районах України. Величезну роботу виконала експедиція «Великий Київ», яку в 1947 р. він очолив та в якій були задіяні майже всі співробітники Інституту. Тоді в Середньому Подніпров’ї було виявлено й картографовано сотні пам’яток різного часу, що стали підставою для виділення нових культур і культурних груп. Взявши курс на примноження джерел, П. П. Єфименко ініціював і всіляко підтримував дослідження в різних регіонах України, і на початку 50­х рр. тут працювало щорічно близько 30 експедицій.
Тоді в Україні не вистачало кадрів для розгортання такої роботи. Цю проблему директор вирішував, запрошуючи фахівців з інших міст, а також розширивши аспірантуру, через яку в ті роки до Інституту потрапило багато перспективної молоді, до розкопок залучалися працівники центральних і місцевих музеїв і вищих навчальних закладів. Працювали в Україні й фахівці з провідних установ Росії. Що важливо, суттєво розширилися можливості швидкого введення матеріалів до наукового обігу.
За керівництва П. П. Єфименка було започатковано низку серійних видань: «Археологія», «Археологічні пам’ятки УРСР»,«Краткие сообщения Института археологии АН УССР», головним редактором яких він був.
У цей період вчений доопрацював та видав фундаментальну працю «Первобытное общество» та завершив розпочате ще в довоєнний час велике монографічне дослідження «Костенки І». Різке погіршення стану здоров’я після перенесеної у 1952 р. тяжкої операції змусило П. П. Єфименка в 1954 р. відмовитися від керівництва Інститутом.
Деякий час він продовжував вести консультативну роботу, редагував видання Інституту, в 1955 р. їздив представником від України на міжнародний конгрес у Будапешті, був керівником колективної праці — «Нариси стародавньої історії Української РСР» (1957).
У 1954 р. остаточно переїхав до Ленінграду, де вже не працював на постійній основі. Певний час він відвідував засідання сектору палеоліту й неоліту Ленінградського відділення Інституту археології АН СРСР, їздив навіть в Узбекистан на розкопки Самаркандської стоянки, але згодом зовсім відійшов від активної наукової діяльності.
Нагороджений Орденом Леніна (1945).
Життєвий шлях вченого скінчився 18 квітня 1969 р. в Ленінграді, в дні роботи Всесоюзної конференції, присвяченої 50­річчю Інституту археології АН СРСР, учасники якої й провели його в останню путь.
Творча спадщина П. П. Єфименка дуже значна та була високо оцінена ще за життя вченого. Хоча в його науковому доробку виразно превалює палеолітична тематика, чимало зроблено ним і у вивченні інших періодів первісності. Його схема поділу мезоліту Східної Європи на південноруську, західноруську та окську групи пам’яток і нині не втратила актуальності. Один із перших вчений усвідомив і сутність «неолітичної революції» та тих радикальних змін, які спричинив перехід людства до відтворювального господарства. Не менш вагомим внеском Петра Петровича у вітчизняну археологію стала вихована ним палеолітична «школа», яка на довгі роки продовжила його яскравий шлях у науці.

Основні праці:
Каменные орудия палеолитической стоянки в с. Мезине Черниговской губернии // Ежегодник Русского археологического общества при Санкт­Петербургском университете. — 1913. — Т. IV; Мелкие кремневые орудия геометрических и иных своеобразных очертаний в русских стоянках ранненеолитического возраста // Русский антропологический журнал. — 1924. — Т. ХІІІ. — Вып. 3/4; Значение женщины в ориньякскую епоху // Известия ГАИМК. — 1931. — Т. ХІ. — Вып. 3/4; Мустьерская орда // СЭ. — 1934. — № 1/2; Находки остатков мустьерского времени на р. Деркул // Палеолит СССР. — М.; Л., 1935 (ИГАИМК. — 118); Die Paläolithischen Stationen des Ostereuropäischen Ebene // Тransact. II Inter. conf. INQUA. — L.; M.; N., 1935. — Fasc. 5; Первобытное общество. Очерки по истории палеолитического времени (изд. 3­е, перераб. и дополн.). — К., 1953; К вопросу о характере исторического процесса в позднем палеолите Восточной Европы: о памятниках так называемого селетского и гримальдийского типа // СА. — 1956. — ХХVI; Про періодизацію пізнього палеоліту Східної Європи // Археологія. — 1957. — Х; Костенки І. — М.; Л., 1958; Неолитический Мерсин: к вопросу о первых земледельческих поселениях Древнего Востока // СА. — 1959. — № 1; Переднеазиатские элементы в памятниках позднего палеолита Северного Причерноморья: к происхождению мадленской культуры Восточной Европы // СА. — 1960. — № 4.

Література:
Борисковский П. И. К 80–летию Петра Петровича Ефименко // СА. — 1964. — № 4. — С. 52–56;
Борисковский П. И., Григорьев Г. П. Список печатных трудов П. П. Ефименко // Там само. —С. 56–58;
Третьяков П. Н. Петр Петрович Ефименко [Hекролог] // СА. — 1970. — № 1. — С. 310–312;
Рогачев А. Н. П. П. Ефименко и вопросы социологии первобытного общества: краткий историографический очерк // КСИА. — 1972. — 131. — С. 5–10;
Третьяков П. Н. П. П. Ефименко и финноугорская археология // Тр. Мордовского НИИ языка, литературы, истории и экономики. — 1975. — 48. — С. 3–6;
Бибиков С. Н. Петр Петрович Ефименко: к 100–летию со дня рождения // СА. — 1984. — № 4. — С. 287–290;
Франко О. О. Академік АН УРСР П.П.Єфименко: до 100–річчя з дня народження // УІЖ. — 1984. — № 11. — С. 143–145;
Бібіков С.Н. Відомий вчений­археолог: до 100–­річчя з дня народження П. П. Єфименка // Вісник АН УРСР. — 1985. — № 11. — С. 100–104;
Борисковский П. И. Петр Петрович Ефименко: воспоминания ученика // СА. — 1989. — № 3. — С. 253–259;
Гороховский Е. Л. П. П. Ефименко — создатель корреляционного метода датирования могильников в советской археологи // Каменный век: памятники, методика, проблемы. — К., 1989. — С. 171–179;
Абрамова З. А. П. П. Ефименко и изучение палеолитического искусства // КСИА. — 1992. — 206. —С. 17–22;
Григорьев Г. П. П. П. Ефименко и С. Н. Замятнин // Там само. — С. 12–14;
Григорьев Г. П. П. И. Борисковский и П. П. Ефименко // Археологические вести. — 1994. — № 3. — С. 262–263;
Синицын А. А. П. П. Ефименко и современное палеолитоведение // Там само. — С. 6–11;
Александрова М. В. Идеология раскопок в «новой методике» П. П. Ефименко // Особенности развития верхнего палеолита Восточной Европы. — СПб., 2002. — С. 25–32;
Формозов А. А. О Петре Петровиче Ефименко: материалы к биографии // Очерки истории отечественной археологии. — Вып. 3. — М., 2002. — С. 73–126;
Сапожников І. В., Кухарчук Ю.В. Кам’яна доба України та Петро Петрович Єфименко (До 120-річчя від дня народження вченого: 21(9).11.1884 – 18.04.1969 // Кам’яна доба України. — Вип. 6. — К., 2004. — С. 6–22;
Кухарчук Ю. В. Петро Петрович Єфименко: (до 120–річчя від дня народження) // Археологія. — № 3. — 2004. — С. 135–140;
Кухарчук Ю. В. Єфименко Петро Петрович (1884–1969) // Інститут археології Національної академії наук України. — К., 2015. — С.300–304.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

У 1955–1968 рр. Інститут археології очолював С. М. Бібіков — доктор історичних наук (1953), член-кореспондент АН УРСР (1958). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1977), заслужений працівник науки, кавалер ордена «Знак почета». Член­-кореспондент Центрального археологічного інституту (Берлін).

Сергій Миколайович народився 14 (01) вересня 1908 р. у м. Севастополь у родині службовця. Його дитинство й юнацтво пройшли в Севастополі та Сімферополі.
У 20­–ті рр. археологічне життя вирувало в Криму, і Сергій Миколайович рано долучився до нього. В юнацькі роки він познайомився з Г. А. Бонч–­Осмоловським, і ця зустріч стала доленосною. Бібіков допомагав Глібу Анатолійовичу в дослідженні стоянки Кіїк­Коба та інших пам’яток кам’яної доби, а за дорученням вчителя провадив розвідки та відкрив печерні стоянки Шан–­Коба та Фатьма­–Коба мезолітичної пори та Шайтан­–Коба мустьєрського часу. В експедиції Г. А. Бонч–­Осмоловського Сергій Миколайович познайомився з його помічницею ленінградкою Серафимою Олексіївною Трусовою, яка стала його дружиною.

У 1928 р. Бібіков вступив до Кримського педінституту імені М. В. Фрунзе, а в 1929 р. перейшов на етнографічне відділення географічного факультету Ленінградського державного університету. Потому його мобілізували до армії та направили до Качинської льотної школи — 1–­ї військової школи пілотів імені М’ясникова (1931–1934), але через аварію й тяжку травму Бібіков не став військовим пілотом.

1934 р. повернувся до Ленінграду і став співробітником Державної академії історії матеріальної культури (згодом Інститут історії матеріальної культури), а через кілька місяців — аспірантом П. П. Єфименка, з яким їх все життя поєднувала тепла дружба. Як вчений Сергій Миколайович формувався в колі таких визначних вчених як В. І. Равдонікас, М. І. Артамонов, О. П. Окладніков, П. Й. Борисковський, О. М. Рогачов та інші. 30–­і рр. стали дуже плідними в науковій кар’єрі Сергія Миколайовича. Він досліджував такі визначні стоянки в Криму як грот Шан–­Коба та печера Мурзак–­Коба, матеріали яких стали основою кандидатської дисертації «Позднепалеолитические поселения в пещерах Шан–Коба и Мурзак­–Коба» (1941), а також відкрив палеолітичні пам’ятки на Південному Уралі. Відзначився дослідник і на організаційній ниві: 1938 р., коли директором Інституту історії матеріальної культури обрали М. І. Артамонова, С. М. Бібіков став ученим секретарем та ініціював і багато років був відповідальним редактором видання «Краткие сообщения Института истории материальной культуры». Концептуальним стрижнем «Сообщений» було висвітлення вузлових проблем археології, дискусій, оперативне реагування на відкриття.

На початку блокади Ленінграда частина співробітників Інституту була евакуйована. Сергій Миколайович лишався в місті та займався подальшою евакуацією установ і наукових співробітників — був головою Комісії з управління Ленінградськими установами АН СРСР, згодом — головою евакотрійки, і 1942 р. приєднався до науковців у Єлабузі.  З поверненням наприкінці війни до Ленінграду розпочинається нова сторінка в творчій біографії Сергія Миколайовича. Не полишаючи вивчення палеоліту Криму — тут він лишався класиком, вчений захопився трипільською культурою. Ще в 40­і рр. разом з Є. Ю. Кричевським він розпочав розвідки в Подністер’ї, які продовжив у повоєнні роки. Вони увінчалися відкриттям 1945 р. ранньотрипільського поселення Лука­Врублівецька. Блискуче досліджене С. М. Бібковим (1945–1950) це поселення стало основою його докторської дисертації «Раннетрипольское поселение Лука Врублевецкая на Днестре» та однойменної книжки (1953), що ввійшла до золотого фонду археологічної науки, а очолювана вченим експедиція — школою для багатьох молодих археологів. Суттєву роль у дослідженні цього поселення та опрацюванні його матеріалів відіграла друга дружина Бібікова — Валентина Іванівна — випускниця Московського університету, учениця І. І. Шмальгаузена, відомий палеозоолог (перша дружина померла 1947 р.).

У 1955 р. С. М. Бібіков переїхав до Києва та змінив свого вчителя П. П. Єфименка на посту директора Інституту археології АН УРСР, який очолював до 1968 р. Все було добре, доки в Інституті не з’явилися й інші претенденти на директорську та інші провідні посади. Інститут лихоманило від конфліктів і протистояння різних угруповань. Та попри ці негаразди, маючи опертя в колі однодумців — Л. М. Славін, О. І. Тереножкін, В. А. Іллінська, В. Й. Довженок, Ю. М. Захарук, Сергій Миколайович робив свою справу: Інститут справно видавав наукову продукцію, в усіх куточках України працювали експедиції, зростало нове покоління археологів. Серед учнів С. М. Бібікова — Ю. Г. Колосов, С. В. Смирнов, В. М. Гладилін, В. Г. Збенович, С. С. Березанська, О. М. Лєсков і багато інших, його вихованці працювали й працюють в інших республіках колишнього Радянського Союзу.

За різних поглядів на сутність археології, Бібіков був твердим прибічником її статусу як історичної дисципліни, тож ініціював і був відповідальним редактором першої узагальнювальної праці з давньої історії України (Нариси стародавньої історії Української РСР. — К., 1957). То була свого роду проба пера перед виданням першої фундаментальної тритомної праці з археології України (Археологія Української РСР. — К., 1971–1975), теж ініційованої Сергієм Миколайовичем. Вчений був головним редактором і автором окремих розділів, за що разом з іншими виконавцями був удостоєний Державної премії УРСР в галузі науки і техніки за 1977 р. Йому належить ідея видання багатотомної давньої історії України, котра була реалізована наприкінці ХХ ст. його учнем, академіком П. П. Толочко.

У 60–­і рр. С. М. Бібіков очолював Середньодністровську експедицію, яка здійснила розвідки в Подністер’ї та на півдні України. Тоді було відкрито низку яскравих поселень трипільської культури, зокрема й найдавніше — Бернашівку, яке надалі досліджував його учень В. Г. Збенович, а в Північно–Західному Причорномор’ї — обстежено поселення культури Гумельниця. За настановами Сергія Миколайовича тему цієї культури надалі розробляв Л. В. Субботін. У зоні будівництва Канівської ГЕС працювала керована вченим Канівська первісна експедиція, яка досліджувала трипільське поселення Гребені. Його матеріали наштовхнули Сергія Миколайовича на низку нових ідей, як, приміром, про конструкцію найдавніших серпів, етнографічні особливості трипільських племен. Надалі С. М. Бібіков завідував відділом археології Криму (1969–1987), паралельно очолював також відділ античної археології (1971–1982), а потім був провідним співробітником Інституту.

На якій би посаді працював С. М. Бібіков, він постійно будоражив науку новими ідеями. У 60–­і рр. Сергій Миколайович один з перших звернувся до проблеми первісного заселення Східної Європи. Цей сюжет надовго став предметом дискусій у палеолітознавстві та актуальний і нині. Розробляючи питання взаємодії людини з довкіллям, Сергій Миколайович висунув ідею кризи мисливського господарства наприкінці доби мезоліту, що стала поштовхом для переходу до відтворювальної економіки, а також підняв проблеми моделювання економіки та демографічного потенціалу за доби палеоліту й розвиненого Трипілля. На тлі тогочасних настроїв радянської науки на еволюціонізм/автохтонізм Бібіков перший обґрунтував гіпотезу прийшлого походження трипільської культури та пов’язав її формування з просуванням населення з Південно-­Східної Європи.

Широка ерудиція та образне сприйняття давньої історії уможливлювали занурення в духовний світ первісної людини, що яскраво постало в згаданій книжці по Луці–Врублівецькій. Невеличке ранньотрипільське поселення стало приводом, аби розгорнути яскраву картину духовного та ритуального життя ранніх хліборобів, відтворити міфологічне сприйняття ними світу, а заодно — започаткувати нові напрями в дослідженні Трипілля. Цей дар дослідника вдруге яскраво втілився 1982 р. в книжці «Древний музыкальный комплекс из костей мамонта», яка шокувала археологів. Скрупульозно проаналізувавши розмальовані червоною вохрою кістки мамонта з пізньопалеолітичного поселення Мізин у Чернігівській області, Сергій Миколайович інтерпретував одну з осель як святково­ритуальний дім і доводив, що ці кістки представляють давні музичні інструменти ударного зразка та навіть додав до книжки платівку з записом звучання цього «оркестру». Це дослідження ставило пізньопалеолітичних мисливців на мамонта Східної Європи в один ряд з творцями яскравого мистецтва печерних малюнків.

До кінця днів вчений був у пошуку. 21 листопада 1988 р. Сергія Миколайовича не стало, похований у Києві на Байковому кладовищі. На будинку, де мешкав вчений (вул. Леоніда Первомайського, 3), встановлено меморіальну дошку.

Наукова спадщина Сергія Миколайовича Бібікова вражає тематичною широтою, скрупульозним аналізом археологічних джерел, сміливістю ідей, обґрунтованістю гіпотез, неординарністю висновків, вишуканістю й чіткістю стилістики викладу. Його праці наповнені історизмом, прагненням розкрити логіку й динаміку явищ минулого, отримати з матеріалу щонайповнішу інформацію для відтворення минулого. Талант Сергія Миколайовича справив великий вплив на розвиток археології. Незалежно від особистого ставлення учні й колеги згадують його як яскраву особистість.

Основні праці:
Предварительный отчет о работе Крымской экспедиции 1935 г. // СА. — 1936. — І; Пещерные палеолитические местонахождения в нагорной полосе Южного Урала // СА. — 1950. — ХІІ; Раннетрипольское поселение Лука–­Врублевецкая на Днестре. — М.; Л., 1953 (МИА. — 38); О первичном заселении Восточной Европы // КСИА АН УССР. — 1961. — 11; О южных путях заселения Восточной Европы в эпоху древнего палеолита // Четвертичный период. — 1961. — 13/15; Из истории каменных серпов на юго–­востоке Европы // СА. — 1962. — № 3; Хозяйственноэкономический комплекс развитого Триполья (опыт изучения первобытной экономики) // СА. — 1965. — № 1; Некоторые аспекты палеоэкономического моделирования палеолита // СА. — 1969. — № 4; Перспективні теоретичні розробки в радянській археології // Вісник АН УРСР. — 1973. — № 4; Эпоха палеолита // История Украинской ССР. — К., 1981. — Т. 1; Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта: Очерк материальной и духовной культуры палеолитического человека. — К., 1981; Финальный палеолит и мезолит Горного Крыма. — Одесса, 1994 (у співавт.).

Література:
Збенович В. Г. Пам’яті вчителя // Археологія. — 1989. — № 2. — С. 4–6;
Пам’яті Сергія Миколайовича Бібікова // Вісник АН УРСР. — 1989. — № 1. — С. 110;
Борисковський П. Й. Сергій Миколайович Бібіков і його час // Археологія. — 1990. — № 2. — С. 98–106;
Толочко П. П. С. М. Бібіков і українська археологія // Археологія. — 1996. — № 3. — С. 3–6;
Гладилін В. М. Сергій Миколайович Бібіков і проблеми первісної археології // Там само. — С. 6–9;
Колосов Ю. Г. Кримська палеолітична експедиція 50–­х років: спогади і роздуми // Там само. — С. 9–13;
Бурдо Н. Б. Внесок С. М. Бібікова в трипільську археологію // Там само. — С. 14–20;
Отт М. С. М. Бібіков. Плідне натхнення // Археологія. — 1998. — № 4. — С. 4–8;
Цвек Е. В., Мовчан И. И. С. Н. Бибиков и Триполье // Трипільські поселення­гіганти. — К., 2003. — С. 276–279;
Кулаковська Л. В. Сергій Миколайович Бібіков: життя, віддане науці (до 100–річчя від дня народження) // Археологія. — 2008. — № 4. — С. 115-117;
Толочко П. П., Кулаковська Л. В. Сергій Миколайович Бібіков (1908–2008) // С. Н. Бибиков и первобытная археология. — СПб., 2009. — С. 9–17 (тут і список праць);
Кулаковська Л. В. Бібіков Сергій Миколайович (1908–2008) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 305-308.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

Упродовж 1968 р. Інститут археології очолював Юрій Миколайович Захарук — спеціаліст у галузі археології доби енеоліту, методології та теорії археологічної науки, доктор історичних наук (1981). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1977).

Юрій Миколайович народився 12 квітня 1914 р. в Канаді в м. Вінніпег, куди його батьки емігрували 1910 р. з Західної України в пошуках кращої долі. У 1923 р. сім’я повернулася до України й оселилася на Одещині. По закінченню семирічки, в 1929 р., Захарук став студентом Одеського кооперативного технікуму, а 1933 р. — Одеського університету. Після закінчення університету рік (1938) був учителем історії в школі с. Ірбей Красноярського краю (РФ). Наприкінці 1939 р. почав працювати в Житомирському краєзнавчому музеї.
Перше знайомство Ю. Захарука з археологією сталося в студентські роки — тоді він брав участь у роботі Сабатинівської експедиції. Але остаточне рішення займатися цією наукою він прийняв, працюючи в Житомирському краєзнавчому музеї. Позитивну роль у становленні молодого вченого відіграло знайомство з О. Ф. Лагодовською.
1940 р. Юрій Миколайович вступив до аспірантури Інституту археології, але плани порушила війна. 1941–1945 — на фронтах другої світової війни: у званні старшого лейтенанта він брав участь в бойових діях на Кавказі, у звільненні Польщі, Чехословаччини, Австрії. Нагороджений орденом «Отечественной войны» і медалями «За боевые заслуги», «За оборону Кавказа», «За победу над фашистской Германией». Після демобілізації 1946 р. він продовжив навчання в аспірантурі, яке завершив 1948 р.
Найбільшим здобутком аспірантських років було дослідження пізньотрипільських пам’яток Східної Волині та Середньої Наддніпрянщини, особливо Софіївського могильника, матеріали якого стали основою кандидатської дисертації «Софиевский могильник (Новый источник к изучению эпохи меди — бронзы в Среднем Поднепровье)» (1952). Головним її результатом було виділення в Середній Наддніпрянщині пізньотрипільських пам’яток софіївського типу.
У 1950–1960 рр. Юрій Миколайович працював у Львівській групі Інституту археології (від 1951 р. відділ Інституту суспільних наук АН УРСР): завідував відділом археології (1953–1955) і був заступником директора Інституту з наукової роботи (1955–1960). Вчений розпочав тут діяльність з організації розвідок на Західній Волині та Поділлі з метою визначення стану відомих і виявлення нових перспективних для досліджень пам’яток. У 1953 р. керував трипільським загоном Комплексної подільської експедиції. Тоді біля с. Кошилівці було знайдено унікальний глиняний амулет, за яким вчений зумів простежити цілий пласт трипільського мистецтва. Загалом Ю. М. Захарук досліджував пам’ятки різного часу — неоліту (культура лінійно–стрічкової кераміки), енеоліту (трипільська культура, культура лійчастих кубків), доби бронзи (стжижовська культура, кам’яні гробниці) та пізнішого часу.
Найістотнішим результатом його робіт цього періоду було дослідження в 1956–1960 рр. багатошарової пам’ятки в ур. Городище біля с. Зимне поблизу м. Володимир–Волинський, нижній енеолітичний шар якої складався із залишків поселень культур пізньострічкової розписної кераміки (за нинішньою номенклатурою, люблінсько–волинська культура мальованої кераміки) та лійчастих кубків. Цими працями Ю. М. Захарук започаткував вивчення культури лійчастих кубків у межиріччі Західного Бугу й Дністра. На підставі знахідок трипільської кераміки на цьому поселенні вчений поставив проблему хронологічного й територіального співвідношення культури лійчастих кубків і її східного сусіда — трипільської культури етапу СІІ — на території України та наголошував на їх синхронності.
1960 р. Юрій Миколайович повернувся до Києва на посаду заступника директора Інституту археології з наукових питань і нетривалий час був директором. Тоді й стався поворот у творчій біографії вченого. Ю. М. Захарук один з перших у радянській археології (після соціологічних експериментів 30–х рр.) усвідомив необхідність теоретико–методологічних розробок як засобів вдосконалення археологічного пізнання. 1964 р. вийшла перша велика стаття на цю тему, присвячена провідному поняттю нашої науки — археологічній культурі. Дослідники Трипілля сприйняли запропонований Ю. М. Захаруком принцип структурної організації матеріалу, заснований на понятті «тип пам’яток». За дослідженнями пам’яток лукашівського типу в Середньому Подніпров’ї вчений обґрунтував гіпотезу, згідно з якою софіївські пам’ятки були результатом еволюції місцевої трипільської культури середнього етапу, а також висловив думку про генетичний зв’язок пам’яток типу Коломийщина I і софіївського типу.
У 1968 р. Ю. М. Захарук переїхав до Москви і став співробітником Інституту археології АН СРСР. У 1971–1984 рр. був заступником директора з наукової роботи, у 1974–1978 рр. — заступником головного редактора журналу «Советская археология», від 1986 р. — провідним науковим співробітником. Тут він повністю занурився в теоретичні проблеми археології, розробку яких підсумував у докторській дисертації «Методологические проблемы археологической науки» (1981). У 1985 р. він організував тут відділ теорії та методики археології.
У 70–80–і рр. в радянській археології точилися запеклі дискусії з основ теоретичної археології. Вчений продовжує інтенсивні дослідження в області теорії археології. Найбільшу увагу приділяє з’ясуванню місця археології в системі наук, проблеми предмету і об’єкту археології та комплексу проблем, пов’язаних з поняттям «археологічна культура». Виявляючи принциповість і обстоюючи свою позицію з певних проблем, Ю. М. Захарук дискутував коректно, не навішуючи ярликів. У пам’яті колег він лишився як людина порядна, культурна, віддана своїй справі.
Автор близько 100 наукових публікацій, зокрема співавтор видань: Архологія Української РСР, т. І (К., 1971), Історія Української РСР, т. І, кн. 1 (К., 1977). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки за колективну монографію у трьох томах «Археологія Української РСР» (1977).
Життя вченого перервалося 12 квітня 1997 р., похований у Москві.

Основні праці:
Софіївський тілопальний могильник (Коротке повідомлення про розкопки 1948 р.) // АП. — К., 1952. — 4; Пізньотрипільська культура Середнього Подніпров’я у світлі нових археологічних досліджень // НЗІСН. — 1954. — 2; Поселение энеолитического времени в с. Зимно Волынской области // КСИА. — 1955. — 6; Поселення Софіївського типу в околицях Києва // АП. — 1956. — 6; До питання про співвідношення і зв’язки між культурою лійчастого посуду та трипільською культурою // МДАПВ. — 1959. — 2; Глиняный браслет из с. Кошиловцы (К вопросу о трипольской пластике полимастического характера) // СА. — 1960. — № 2; Нове джерело до вивчення культур шнурової кераміки на Волині // МДАПВ. — 1961. — 3; Вопросы хронологии культур энеолита и ранней бронзы Прикарпатья и Волыни // КСИА. — 1962. — 12; Проблеми археологічної культури // Археологiя. — 1964. — Т. XVII; О методологии археологической науки и ее проблемах // СА. — 1969. — № 3; Спорное и бесспорное в изучении археологических культур// КСИА. — 1988. — 201; Проблемная ситуация в современной археологии. — К., 1988 (у співавт.).

Література:
Марковин В. И., Цетлин Ю. Б. Памяти Юрия Николаевича Захарука // РА. — 1998. — № 3. — С. 254–255;
Бунятян К. П., Круц В. О. Пам’яті Юрія Миколайовича Захарука // Археологія. — 1998. — № 3. — С. 150–151;
Пелещишин М. Про львівський період наукової діяльності Юрія Захарука // Постаті української археології. — Львів, 1998. — С. 68–70 (МДАПВ. — 7);
Gurba J., Zakoscielna A. Jurij Zacharuk (1914–1997) // Archeologia Polski Srodkowowschodniej. 3. Lublin–Chelm–Zamosc, 1998. — S. 315–317.
Ляшко С. М. Ю. М. Захарук // Енциклопедія трипільської цивілізації. — К., 2004. — Т. ІІ. — С. 178–179;
Ляшко С. М. , Відейко М. Ю. Захарук Юрій Миколайович (1914–1997) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 309–311.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

Протягом 1968–1972 рр. Інститут археології очолював Федір Павлович Шевченко — історик, дослідник доби Гетьманщини та Національно–визвольної війни українського народу середини ХVII ст., доктор історичних наук (1964), професор (1968), член–кореспондент АН УРСР (1969), головний редактор «Українського історичного журналу» (1957–1972).

Федір Павлович народився 24 (11) серпня 1914 р. у с. Дунаївці Новоушицького пов. Подільської губ. (нині місто Хмельницької області). Після закінчення семирічної школи в рідному селі (1930) працював у колгоспі. У 1932–1933 рр. — підсобний робітник на 8­й взуттєвій фабриці у Києві, учень вечірнього робітфаку при Київському інституті шкіряної промисловості.
У 1933–1937 рр. — студент Московського державного історико–архівного інституту (закінчив з відзнакою), потім аспірант (1937–1940), викладач (1938–1940) цього Інституту. У 1940–1941 рр. директор Чернівецького обласного державного архіву, після початку війни — директор Краснодарського крайового державного архіву. Від початку 1942 до листопада 1943 р. завідував архівом РНК, очолював науково–видавничий відділ Архівного управління НКВС Узбецької РСР.
1943 р. Ф. П. Шевченко захистив в Інституті історії АН СРСР кандидатську дисертацію «Русские воеводы на Украине (Очерки взаимоотношений Украины с Россией во второй половине ХVII в.)» і повернувся в Україну. У 1943–1945 рр. очолював науково–видавничий відділ Архівного управління НКВС УРСР, з 1944 по 1950 рр. завідував новоствореною кафедрою архівознавства Київського державного університету (доцент). Паралельно (1945–1949) був заступником голови Комісії з історії Вітчизняної війни АН УРСР. 1949 р. йому присвоєно вчене звання старшого наукового співробітника.
У 1949 р. Ф. П. Шевченко почав працювати в Інституті історії АН УРСР (нині Інститут історії України): до 1960 р. очолював відділ історії країн народної демократії, в 1960–1963 рр. — відділ допоміжних історичних дисциплін, у 1963–1968 рр. — відділ історіографії та джерелознавства. У 1964–1967 рр. був заступником директора Інституту. 1964 р. захистив в Інституті історії АН СРСР докторську дисертацію «Политические и экономические связи России с Украиной в середине XVII века». Був членом редколегії журналу «Вісник АН УРСР» (1950–1951), ученим секретарем Президії АН УРСР (1950–1952), від заснування в 1957 до 1972 р. — головним редактором «Українського історичного журналу», у 1959–1965 рр. — членом Головної редколегії УРЕ.
У листопаді 1968 р. Ф. П. Шевченка призначили директором Інституту археології, аби вгамувати пристрасті, що вирували навколо керівних посад. Впоратися з цим завданням вченому не вдалося. У січні 1972 р. секретаріат ЦК КПУ звільнив його з цієї посади. Цьому передувала постанова ЦК КПУ від 5 вересня 1972 р. «Про наслідки перевірки заяв про неправильну поведінку директора Інституту археології АН УРСР тов. Шевченка Ф. П. та нездорову обстановку в колективі Інституту», в якій вченого звинуватили у відході від класових інтернаціоналістських позицій в оцінці окремих історичних подій, проявах політичної незрілості, націоналістичних трактовках в оцінці окремих історичних положень. Директора звільнили, а нездорова обстановка в Інституті археології лишилася.
Ф. П. Шевченко повернувся до Інституту історії: до 1974 р. в.о. завідувача відділу історії феодалізму, у 1974–1978 рр. був старшим науковим співробітником відділу історії дружби народів СРСР, у 1978–1982 рр. — керівником неструктурної групи з історичної географії та картографії відділу джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін, у 1982–1987 рр. очолював сектор історичної географії та картографії, у 1987–1991 рр. — головний науковий співробітник відділу джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін, у 1991–1994 рр. — відділу української історіографії та спеціальних історичних дисциплін, у 1994–1995 рр. — відділу української історіографії. 1981–1985 рр. — член Головної редколегії «Історії Української РСР» в 10–ти томах.
Керуючи Інститутом археології, Ф. П. Шевченко як історик–енциклопедист намагався осягнути специфіку археологічних досліджень, був обізнаний з досягненнями й знахідками експедицій. Тоді розпочалася ера новобудовних експедицій, тож організація та проведення їх були в центрі його уваги. Вчений побував майже в усіх експедиціях, допомагав покращити умови роботи. Санкціонував розкопки кургану Товста Могила, призначивши начальником експедиції позаштатного співробітника Бориса Мозолевського. У публікаціях цього часу вчений ознайомлював громадськість з археологічними знахідками та дослідженнями співробітників Інституту археології, входив до складу редколегії перших двох томів тритомного видання «Археологія Української РСР» (К., 1971). Започаткував періодичне видання «Середні віки на Україні», був відповідальним редактором і автором передмов до двох його випусків.
Кавалер ордена «Знак Пошани» (1971), нагороджений медалями «За доблесну працю. В ознаменування 100–річчя від дня народження В. І. Леніна» (1970), «В пам’ять 1500–річчя Києва» (1982), Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1984), а також медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1945), «Двадцять років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1965), «Тридцять років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1975).
Федора Павловича не стало 1 листопада 1995 р., похований у Києві.

Автор понад 700 праць. З–поміж них:
Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст. — К., 1959; Про створення «Вступу до історичної науки» // УІЖ. — 1959. — № 1; Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну? // УІЖ. — 1966. — № 11; Про суд історії // УІЖ. — 1967. — № 2.

Література:
Санцевич А. В. Життєвий і творчий шлях Ф. П. Шевченка // Федір Павлович Шевченко. Бібліографія. — К., 1989. — С. 3–23;
Апанович О. Федір Павлович Шевченко. Історик, архівіст, історіограф, джерелознавець, археограф, організатор науки, Людина: Спогади та історіографічний аналіз. — К., 2000;
«Істину встановлює суд історії»: Зб. на пошану Федора Павловича Шевченка. — К., 2004. — Т. 1 (Джерела);
Смолій В. Шевченко Федір Павлович // Інститут історії України Національної академії наук України. 1936–2006. — К., 2006. — С. 468–471;
Колибенко О. В. Шевченко Федір Павлович (1914–1995) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 309–311.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

1972 р. обов’язки директора Інституту археології виконував Володимир Данилович Баран — доктор історичних наук (1973), професор, визначний археолог–славіст, член–кореспондент НАН України (1995). Двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1991, 2001).

Володимир Данилович народився 9 серпня 1927 р. в с. Дем’янів Івано–Франківської області. 1946 р. закінчив Рогатинське педагогічне училище, 1950 р. — історичний факультет Львівського педагогічного інституту.
Протягом 1951–1953 рр. працював завідувачем відділення державного архіву Львівської області. Від 1953 р. В. Д. Баран — молодший науковий співробітник відділу археології Інституту суспільних наук АН УРСР. У 1959 р. захистив кандидатську дисертацію «Поселение первой половины I тысячелетия н. э. у с. Черепин Львовской области». 1967–1969 рр. — доцент кафедри історії України Львівського університету.
Надалі працював в Інституті археології: 1969–1974 рр. — заступник директора, 1974–2002 рр. завідувач відділу археології ранніх слов’ян, 2002–2010 рр. — головний науковий співробітник. 1973 р. захистив докторську дисертацію «Древние славяне между Днестром и Припятью». У 1994–2003 рр. В. Д. Баран очолював відділ етнології НДІ українознавства Міністерства освіти і науки України, від 2004 р. — провідний науковий співробітник цього Інституту.
В. Д. Баран — провідний спеціаліст у дослідженні проблем походження та ранньої історії слов’ян. Висунув концепцію, згідно з якою слов’яни ніколи не становили тієї єдності, яка б відобразилася в одній археологічній культурі. З найдавніших часів вони утворювали окремі, хоча й споріднені праслов’янські та слов’янські більші чи менші етномовні спільності, які мешкали поряд з неслов’янськими етнічними групами в межиріччі Одера та Дніпра, але до раннього середньовіччя не заселяли всієї цієї території. Слов’яни — мешканці лісостепової та південної частини лісової смуги нинішньої України, починаючи від рубежу ер, увібрали всі інвазії, що відбилося в матеріальній культурі, та ніколи не були витіснені повністю з цього регіону або винищені. На думку вченого, слов’яни були і в поліетнічній спільноті, що лишила пам’ятки черняхівської культури.
До кола наукових зацікавлень В. Д. Барана входять також черняхівська та празько–корчацька культури, Велике розселення слов’ян, яке започаткувало процес формування нинішніх слов’янських народів, еволюція слов’янської матеріальної культури від раннього середньовіччя до давньоруського часу, утворення Києво–Руської держави та походження українського народу.
Відкрив і дослідив поселення черняхівської культури Бовшів ІІ, Ріпнів ІІ, Дем’янів ІІ, Куропатники, Хлопків, Черепин, Теремці; поселення празько–корчацької культури Бовшів І і ІІ, Дем’янів І і ІІ, Звиняч ІІ, Зелений Гай, Ріпнів ІІ, Рашків II і III; поселення райковецької культури Рашків І. Брав участь у розкопках городища західних слов’ян у м. Ольденбург (Німеччина) та пам’яток Давнього Галича.
В. Д. Баран викладав у Львівському та Київському університетах; під його керівництвом захищено 12 дисертацій. Член–кореспондент Центрального німецького археологічного інституту; член Виконавчого комітету і бюро Унії слов’янської археології.
Автор близько 300 праць, зокрема розділів у колективних виданнях: Археологія Української РСР, т. ІІІ (К., 1975); Історія Української РСР, т. 1, кн. 1 (К., 1977); История Украинской ССР, т. 1 (К., 1981); Этнокультурная карта территории УССР (К., 1985); Археология Украинской ССР, т. 3 (К., 1986); Славяне Юго­Восточной Европы в предгосударственный период (К., 1990); Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат, т. 1 (Львів, 1999); Давня історія України, т. 3 (К., 2000); Украинцы (М., 2000); Історія української культури, т. 1 (К., 2001); Етнічна та етнокультурна історія України (К., 2005).
Володимир Данилович Баран пішов з життя 5 листопада 2019 р..

Основні праці:
Поселення перших століть нашої ери біля села Черепин. — К., 1961; Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю. — К., 1972; Черняхівська культура (За матеріалами Верхнього Дністра та Західного Бугу). — К., 1981; Пражская культура Поднестровья (по материалам поселений у села Рашков). — К., 1988; Походження слов’ян. — К., 1991 (у співавт.); Давні слов’яни. — К., 1998; Походження українського народу. — К., 2002 (у співавт.); Історичні витоки українського народу. — К., 2005 (у співавт.); Черняхівські поселення басейну Гнилої Липи. — К., 2006 (у співавт.); Слов’янське поселення середини І тисячоліття нашої ери біля села Теремці на Дністрі. — К., 2008; Давні слов’яни і походження українського народу. — К., 2011 (у співавт.).

Література:
До 70–річчя Володимира Даниловича Барана // Археологія. — 1997. — № 3. — С. 155–157;
До 75–річчя Володимира Даниловича Барана // Археологiя. — 2002 . — № 3. — С. 5–6;
Крушельницька Л. І. До ювілею «львівського» Володимира Барана // Постаті української археології. — Львів, 1998. — С. 112–113 (МДАПВ. — 7);
Толочко П. П. Слово про ювіляра // Етнокультурні процеси в Південно–Східній Європі в І тис. н. е. — К.; Львів, 1999. — С. 5–7;
До 80–річчя Володимира Даниловича Барана // Вісник Інституту археології. — 2007. — Вип. 2. — С. 185–189;
Фігурний Ю. С., Ярошинський О. Б. Світочі українознавства. — К., 2008. — С. 31–76;
Фігурний Ю. С. Дослідник історії України // Баран В. Д., Баран Я. В. В пошуках джерел українського народу. — К., 2011. — С. 3–6;
Юренко С. П. Баран Володимир Данилович // Енциклопедія історії України. — К.: Наукова думка, 2003. — Т. 1. — С. 181–182;
Абашина Н. С.  Баран Володимир Данилович // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 315-316.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

У 1973–1986 рр. Інститут археології очолював Іван Іванович Артеменко дослідник доби неоліту — бронзового віку Поліської смуги, доктор історичних наук (1977), член–кореспондент АН УРСР (1982). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1980), заслужений діяч науки УРСР.
На цю посаду Івана Івановича відрядило союзне керівництво археологічною наукою з метою припинити чвари в Інституті, які точилися роками в боротьбі за директорське крісло та поділила колектив навпіл. Кандидатура була підібрана вдало. І. І. Артеменко справився з тим, і колектив зажив звичним трудовим життям. Знаковим було і запрошення ним на посаду заступника директора з наукової роботи В. Ф. Генінга, який працював в Уральському університеті та один з перших у СРСР почав розробляти теоретичні проблеми археології. В Україні Івана Івановича добре знали, зокрема як дослідника середньодніпровської культури.

Народився І. І. Артеменко 15 вересня 1924 р. в с. Гаврилівка Ново–Воронцовського р–ну Херсонської області. 1930 р. сім’я перебралася до Дніпропетровська. На початку війни юнак зазнав тяжкої травми — 1941 р. під час артилерійського обстрілу він був контужений і втратив руку. Але це не зламало його, і 1943 р. Артеменко став студентом історичного факультету Дніпропетровського державного університету, який закінчив у 1948 р. Там він захопився археологією та із студентських років і надалі, працюючи в Дніпропетровському історичному музеї (1948–1955 рр., від 1951 р. був заступником директора з наукової роботи), брав участь в експедиціях Інституту археології АН УРСР, що досліджували пам’ятки порожистої частини Дніпра. У Дніпропетровську він знайшов подружнє щастя і став батьком двох доньок.
1955 р. Іван Іванович вступив до аспірантури Інституту історії матеріальної культури АН СРСР в Москві, що незабаром був перейменований в Інститут археології, а вже 1956 р. очолив Білоруський загін Верхньодніпровської експедиції, а надалі, в 1968–1973 рр., керував Середньодніпровською експедицією Інституту археології АН СРСР. Досліджував пам’ятки неоліту та бронзового віку на території Східної Білорусі й суміжних областей Росії: поселення неоліту—бронзи біля сіл Лучин (1956–1958), Малі Роги (1958), Вєть (1959), Ходосовичі (1959–1961), Залісся (1965), м. Бихов (1959), а також могильники середньодніпровської та сосницької культур Стрелиця (1963–1965), Ходосовичі (1959–1963), Сябровичі (1965, 1968, 1969), Клини–Вудрище (1969), Белинець і Білі Береги (1970, 1971), Бєсєц (1970–1973), Луньово (1971–1973), Голосок (1972, 1973).
Зважаючи на тодішній стан джерельної бази та досить невизначену ситуацію з систематикою джерел цієї території, ці роботи склали принципово нову сторінку в дослідженні Верхньої Наддніпрянщини. Отримані матеріали стали основою кандидатської дисертації І. І. Артеменка та однойменної книжки «Племена Верхнего и Среднего Поднепровья в эпоху бронзы» (1967). Поява цієї праці, безперечно, стала подією у вивченні доби бронзи. Ледь намічена на початку ХХ ст. В. О. Городцовим середньодніпровська культура, а надалі знана за статтею 1947 р. Т. С. Пассек, ця культура постала як масштабне явище, що охоплювало Середню та Верхню Наддніпрянщину в межах України та Білорусі й частково заходило на територію Росії (Брянщина). І хоча деякі ідеї І. І. Артеменка (періодизація та хронологія середньодніпровської культури, її походження) зазнали критики, видана ним монографія (та інші публікації) й нині є основним джерелом для вивчення цієї культури.
Організаторські здібності та делікатний характер вченого оцінило керівництво Інституту археології у Москві. У 1965 р. Іван Іванович став ученим секретарем із закордонних наукових зав’язків і відзначився на цій ниві організацією виставки «Археологія СРСР», що експонувалася два роки (1966–1967) у Голландії, Швейцарії, ФРН та Італії та стала визначною подією що для радянської, що для європейської археології. На ній були представлені й матеріали з України.
У 1969–1972 рр. І. І. Артеменко очолював Комісію з організації та координації археологічних досліджень на новобудовах СРСР, а в 1972–1973 рр. — сектор охоронних археологічних досліджень на новобудовах.
Ставши в серпні 1973 р. директором Інституту археології АН УРСР, І. І. Артеменко завідував також відділом доби міді—бронзи, а після реформування структури Інституту керував відділенням первісної археології та його складовою — відділом археології енеоліту—бронзового віку. 1977 р. він захистив у Москві докторську дисертацію «Среднее и Верхнее Поднепровье в конце энеолита и в эпоху бронзы (середина III — начало I тыс. до н. э.)». У ній вчений обстоював, зокрема, виділення сосницької культури, яка змінила середньодніпровську. Однак, схоже, дослідник надто захопився цією ідеєю, розширивши простори сосницької культури з Полісся й на Лісостеп по обидва боки Дніпра за рахунок пам’яток комарівської культури.
Час директорства І. І. Артеменка співпав з піком археологічних досліджень на новобудовах. Завдяки притоку значних фінансів Інститут зріс удвічі. Наплив молоді вперше створив умови для селекції кадрів, чимало романтиків згодом відсіялося, інші стали фахівцями і становлять нині старше покоління археологів Інституту. До наукового зростання кадрів доклав снаги й директор — керував підготовкою кандидатських дисертацій (Ю. О. Шилов, В. І. Клочко, С. М. Рижов, Я. П. Гершкович та ін.). При ньому, 1976 р., Спеціалізованій раді при Інституті археології було надано право провадити захист докторських дисертацій із спеціальності «археологія».
Згодом і сам І. І. Артеменко підключився до польових досліджень в Україні. У 1979–1980 рр. очолювана ним експедиція провадила розкопки курганів доби бронзи біля сіл Баштечки та Нагірне на Черкащині. У 1981–1988 рр. як керівник теми з дослідження трипільських поселень–гігантів І. І. Артеменко очолював Трипільську експедицію та керував розкопками курганів, зведених на території цих поселень.
Був член–кореспондентом Німецького археологічного інституту в Берліні (1984). Нагороджений орденом «Дружбы народов» (1982), медаллю «В память 1500–летия Киева» (1983).
Помер Іван Іванович 27 квітня 1989 р., похований у Києві на Байковому кладовищі.
У спогадах колег він лишився чуйною людиною, небайдужою до проблем співробітників. Автор понад 140 праць, був редактором і одним із авторів низки багатотомних колективних праць, серед яких: Гісторія Беларускай ССР (Мінск, 1972), Історія Української РСР, т. І (К., 1978), История Киева, т. І (К., 1982), Археология Украинской ССР, в 3 т. (К., 1985, 1986) та ін. Особовий об’ємний архів вченого зберігається в науковому архіві Інституту археології.

Основні праці:
Племена Верхнего и Среднего Поднепровья в эпоху бронзы. — М., 1967 (МИА. — 148); Археологические исследования в Украинской ССР // СА. — 1977. — № 4; Культуры шнуровой керамики (среднеднепровская, подкарпатская, городокско­здолбицкая, стжижовская); Культуры позднего бронзового века южной полосы лесов Европейской части СССР: сосницкая культура, комаровская культура, бондарихинская культура // Эпоха бронзы лесной полосы СССР. — М., 1987 (серія «Археология СССР»); Связи племен среднеднепровской культуры // Межплеменные связи эпохи бронзы на территории Украины. — К., 1987.

Література:
Іван Іванович Артеменко [Hекролог] // Археологія. — 1989. — № 3. — С. 155–156;
Отрощенко В. В. Дослідник старожитностей українського Полісся (до 80–річчя від дня народження Івана Артеменка) // Українознавство 2004: Календар-щорічник. — К., 2003. — С. 210–211;
Отрощенко В. В. До 80–річчя Івана Івановича Артеменка // Археологія. — 2004. — № 4. — С. 108–109;
Ляшко С. М. Артеменко Іван Іванович // Енциклопедія трипільської цивілізації. — К., 2004. — Т. ІІ. — С. 22–23;
Разлуцкая А. А. и др. Археалогія Беларусі. Звод крыніц навуковых археалагічных фондаў. — Вып. І. Археалагічныя калекцыі І. І. Арцёменкі (1956–1981 гг.). — Мінск, 2012.
Лисенко С. Д.  Артеменко Іван Іванович (1924–1989) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 317-319.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

ORCID: 0000-0002-1549-9081

Протягом 1987–2016 рр. Інститут археології очолював Петро Петрович Толочко — фахівець з археології та історії Давньої Русі, доктор історичних наук (1981), професор (1988), академік НАН України (1990). Лауреат Державної премії в галузі науки і техніки УРСР (1983) та України (2002), премії імені М. С. Грушевського та премії імені М. І. Костомарова Президії НАН України (1992), політичний, громадський і культурний діяч.

Народився Петро Петрович 21 лютого 1938 р. в с. Пристроми (нині Переяслав–Хмельницького р–ну Київської області). Батько — Петро Васильович — помер 1941 р., на початку війни; мати — Марія Антонівна — виховала трьох синів — Михайла, Івана та Петра й прожила довгий вік.
Інтерес до історії в братів, а всі вони стали істориками, розбудила вчителька Галина Митрофанівна Скопенко — мати майбутнього академіка та ректора Київського державного університету імені Т. Шевченка Віктора Скопенка, на історико–філософському факультеті якого здобув вищу освіту й Петро Петрович (1960). Наукову діяльність розпочав у Державному музеї українського декоративного мистецтва, а вже 1961 р. В. Й. Довженок запросив його до Інституту археології та благословив на дослідження Києва. Нині впевнено можна стверджувати, що П. П. Толочко створив новий образ давньоруської столиці та зробив суттєвий внесок у вивчення Давньої Русі.
А все розпочалося з поновлення розвідок і розкопок у Києві та збору й аналізу наявних джерел, узгодження їх з літописними даними, а з цим — захист 1966 р. кандидатської дисертації «Питання історичної топографії древнього Києва», а потім і публікація на цю тему книжки «Історична топографія стародавнього Києва» (1970). Законсервований віками давній Київ постав як динамічна структура, що розвивалася й зростала. Водночас це відкривало нові перспективи у вивченні Києва, але їх можна було реалізувати через розширення кола джерел.
Аби активізувати дослідження в Києві, Петро Петрович, звільнившись від посади ученого секретаря Інституту, 1970 р. організував Київську постійно діючу експедицію (на правах відділу), яка 1974 р. отримала повноцінний статус відділу археології Києва. Він залучив до неї не тільки молодих науковців (К. М. Гупало, М. А. Сагайдак, В. О. Харламов, Г. Ю. Івакін, В. М. Зоценко), а й «переманив» досвідчених києвознавців: зі штату Інституту — В. К. Гончарова та С. О. Висоцького, з філії «Кирилівська церква» Державного історико–архітектурного заповідника «Софійський музей» — І. І. Мовчана, з Історичного музею — С. С. Кілієвич, взяв на роботу філолога Я. Є. Боровського та мистецтвознавця Б. Б. Лобановського. До цієї вдало підібраної команди входив і М. Ю. Брайчевський. Було започатковане щорічне видання експедиції з красномовною для дослідників міста назвою — «Київська старовина», де планувалося публікувати києвознавчі студії різного профілю. Під базу експедиції виділили історичний «будинок Трубецьких» початку ХІХ ст. на вул. Володимирська, 3.
Відтоді й розгорнулися масштабні роботи в усіх історичних районах Києва — на Старокиївській горі, в «місті Ярослава», Видубичах, Клові, Китаєві, на Подолі та ін. Поступово було взято контроль за новобудовами в історичній частині Києва, розроблено й затверджено археологічні заповідні та охоронні зони в місті.
Кілька подій в дослідженні Києва стали особливо знаменними. Це, по–перше, дослідження 1970­х рр. на Подолі на трасі прокладання лінії метро, що дали надзвичайно важливі матеріали для хронології Києва та відтворення вигляду його масової забудови. Тоді було остаточно спростовано тезу, що кияни мешкали в землянках і напівземлянках, а заодно підтверджено висновки кандидатської дисертації П. П. Толочка: масову забудову Києва, як і Новгорода, Берестя, Ладоги та інших міст, становили зрубні будівлі. Підсумки цих робіт підбито в колективній монографії «Новое в археологии Киева» (1981) і циклі подальших праць з археології та історії Києва, відзначених Державною премією УРСР в галузі науки і техніки (1983).
Не тільки наукове, а й громадське значення мала інша подія — встановлення витоків Києва, ґрунтовно розроблена П. П. Толочком в монографії «Древний Киев» (1976). Вчений пов’язує корені Києва із слов’янськими поселеннями, що виникли на рубежі V–VІ ст., в часи напівлегендарного Кия, на горах Старокиївській і Замковій і засвідчують неперервний розвиток до літописних часів. У цій же праці вперше було обраховано демографічний потенціал міста ХІІ–ХІІІ ст. Так оконтурився новий образ давньоруської столиці від її народження до Батиєвої навали. А громадськість Києва, відсвяткувавши 1982 р. 1500­річчя міста, відтоді щороку відзначає Дні Києва.
Завдяки діяльності П. П. Толочка та київських археологів приємно змінився вигляд Києва. До 1500­ліття місто причепурилося: чи не вперше були відреставровані пам’ятки історії та культури (особливо рядова та фонова забудова історичного центру), відремонтовано вулиці та будівлі. Кияни та й влада наочно побачили, як «заграли» начебто пересічні будинки Подолу та Андріївського узвозу. Чимало їх було взято на державний облік, а Андріївський узвіз повністю змінив своє лице й перетворився на «київський Монмартр». П. П. Толочко разом з архітектором А. М. Мілецьким розробив проект парку–музею «Древній Київ», який частково був втілений (перш за все, територія Старокиївської гори та Паркова алея над історичними урочищами Гончари та Кожум’яки) та став підґрунтям для створеного тоді ж Державного історико–культурного заповідника «Стародавній Київ». До 1000­річчя хрещення Русі проект був виданий у вигляді книжки.
Важливим напрямом діяльності П. П. Толочка стала програма відновлення пам’яток давньоруського зодчества, які загинули в ХХ ст. Були відновлені давні святині — церква Успіння Богородиці Пирогощі, Золотоверхий Михайлівський собор і Успенський собор Києво–Печерської лаври. Авторитет Петра Петровича став запорукою того, що пам’ятки були відтворені на науковій основі. Тож будівельним роботам передували багаторічні археологічні дослідження, які надали унікальні матеріали та підстави для втілення архітектурних і конструктивних проектів. Ці дослідження здійснювали учні Петра Петровича — К. М. Гупало, Г. Ю. Івакін, В. О. Харламов та ін.
Дослідження столиці Давньої Русі — це значно більше ніж вона сама. В цьому ядрі фокусуються всі головні аспекти культурного, суспільно–політичного та соціально–економічного життя всієї держави, це генератор держави і водночас її продукт. Захистивши 1981 р. докторську дисертацію та очоливши 1982 р. відділ давньоруської та середньовічної археології (куди входив і сектор археології Києва), Петро Петрович скеровує фахівців на дослідження інших давньоруських міст і містечок, городищ, некрополів, розробляє програму вивчення давньоруського села, започатковану одним із його вчителів — В. Й. Довженком, націлює на комплексне дослідження вузлів пам’яток, а також суцільне обстеження територій і якомога повніше картування пам’яток, а заразом — виховує нових медієвістів: О. П. Моцю, Б. А. Звіздецького, В. П. Коваленка, В. М. Зоценка. Загалом вчений підготував понад двадцять фахівців — докторів і кандидатів наук, з–поміж яких Г. Ю. Івакін, М. А. Сагайдак, І. І. Мовчан та ін.
Сам вчений концентрується на розробці принципових проблем Києва та Давньої Русі загалом. З–поміж них — формування Києва та Давньоруської держави, економічний і культурний її розвиток і динаміка того процесу, демографічний потенціал, міжнародні стосунки, специфіка влади, роль князів, взаємини з кочовиками. Суттєве зростання археологічних джерел уможливлювало переосмислення відомих раніше, в новому світлі поставали події та факти, відомі за писемними джерелами. П. П. Толочко перший звернувся до демографічних проблем давнього Києва та запропонував методику обчислення населення столиці Київської Русі на ґрунті археологічних джерел.
У докторській дисертації та однойменній книжці «Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ–ХІІІ вв.» (1980) Петро Петрович переглянув усталене твердження про розпад Давньоруської держави в період феодальної роздробленості та доводить, що вона попри міжкнязівські усобиці до татаро–монгольської навали була єдиним соціальним організмом, політичною, культурною та церковною столицею якого був Київ, а Київська земля сприймалася як спільна вотчина династії Рюриковичів. Цей висновок перегукується з іншим. Окреслюючи пізніше картину складання літописних зводів у Києві, Новгороді та інших центрах, вчений наголосив на його особливостях: на відміну від поземельного (місцевого) літописання в князівських уділах, зосередженого переважно на власних (внутрішніх) подіях, київське і в ХІІ–ХІІІ ст. зберігало загальноруський характер.
Низку праць Петро Петрович присвятив визначним діячам Русі. Завдяки прекрасному знанню й відчуттю тієї доби Толочко так вжився в неї, що здається й сам спостерігав двірцеві інтриги, бував на князівських весіллях і навчався грамоті в келії монаха–літописця. Це надає особливого шарму його працям.
Петро Петрович ніколи не гнався за дешевою популярністю, не намагався догодити настроям публіки. Неодноразово вчений вертався, приміром, до проблеми давньоруської народності, щоразу ґрунтовніше обстоюючи реальність цього явища та наголошуючи на етнічній спорідненості східнослов’янських народів і спільному походженні українців, росіян і білорусів від єдиного давньоруського народу. Так само вчений не пристав критиків марксистської теорії, знайомих з нею щонайбільше за підручниками з істмату. Петро Петрович «піарить» себе не сенсаціями на зразок перегляду дати зведення Софії Київської, а фундаментальними працями.
Були й складні ситуації в житті Петра Петровича. Скажімо, його та М. Ю. Брайчевського плани відновити видання з промовистою назвою «Київська старовина» (в редколегії щорічника не було жодного члена КПРС!) обернулися арештом першого випуску та знищенням верстки другого, звільненням Брайчевського з Інституту та цькуванням Толочка, які мало не змусили вченого кинути Інститут і Київ. І лише через 20 років вдалося відновити часопис, що виходить під редакцією П. П. Толочка від 1992 р.
Директорство Толочка теж припало на не найкращі часи. Особливо це стосується 90–х рр., коли майже припинилося фінансування науки. Але археологи народ упертий і натхненний ідеєю Петра Петровича писав «Давню історію України» в 3–х товстих томах, що вийшли під кінець тисячоліття, «Етнічну історію України» (2000), багато співробітників Інституту були задіяні у створенні «Історії культури давнього населення України» (2001), яка відкривала багатотомне видання «Історія українського народу», та ін., вчасно виходив журнал «Археологія», що набув цього статусу за директорства П. П. Толочка, а, головне, — нової якості. Що більше, не була знижена планка досліджень, розроблялися нові теми, а показники наукової продукції та захисту дисертацій навіть зростали. Адже кожен свідомо чи підсвідомо був переконаний, що Інститут виживе.
Працездатність Петра Петровича вражає — приблизно 500 друкованих праць, зокрема 31 монографія, а ще сила–силенна науково–публіцистичних статей і науково–популярних книжок. Гарним почерком ручкою з чорними чорнилами він щодня виводить строчку за строчкою, перериваючись на обід і партію улюбленої гри в шахи, а ще — на всілякі справи. Сказати, що таких справ багато, здається, нічого не сказати.
Замолоду Петро Петрович опинився в гущі наукового, культурного та інтелектуального життя Києва та країни, а згодом — і політичного. Він був одним з ініціаторів створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (1966), яке очолив 1989 р. Нині він президент Українського національного комітету візантиністів, голова Українського національного комітету Міжнародної унії слов’янської археології. У 1993–1998 рр. П. П. Толочко був віце–президентом НАН України з гуманітарних наук, у 1998–2006 рр. — депутатом Верховної Ради України третього й четвертого скликання, де, зокрема, розробив і домігся прийняття Закону України «Про охорону археологічної спадщини». Вчений завжди опікувався та опікується музеями — підтримав і сприяв створенню Музею історії Києва, Державного історико–культурного заповідника «Стародавній Київ», він голова Наглядової ради Національного заповідника «Софія Київська» та член наглядових рад інших заповідників. Численні лекції, виступи на радіо, телебаченні та в пресі, ділові й наукові зустрічі...
Принциповість і власна оцінка суспільних явищ — не завжди найкращі супутники життя. Талант і стрімка кар’єра породжують заздрість. Петро Петрович навчився не зважати на заздрощі, грубі випади й недолугі звинувачення. Опорою йому є наука — головний сенс його життя, велике коло друзів з числа наукової і творчої інтелігенції, а також сім’я: дружина Галина Олексіївна Вознесенська — відомий фахівець у галузі історії чорної металургії, син Олексій — доктор історичних наук, член–кореспондент НАН України, відомий русист, донька Наталка, яка плідно працює в ЮНЕСКО, а також онуки.
Наукова й громадська діяльність Петра Петровича відзначена високими державними нагородами: медаллю «В память 1500–летия Киева» (1982), Почесною грамотою Верховної Ради Української РСР (1985), орденом «Знак почета» (1981), трьома орденами Ярослава Мудрого 5–го, 4–го і 3–го ступенів (1998, 2002, 2013). Петра Петровича Толочка добре знають і цінують у науковому світі. Він член багатьох іноземних академій і спілок: Центрального Німецького інституту археології (Берлін), Академії Європи (Лондон), Всеугорського товариства археології та мистецтв (Будапешт), Російської академії наук, лауреат премії імені Олександра Невського і митрополита Макарія, нагороджений орденом «Дружбы» Російської Федерації.
Петро Петрович Толочко пішов з життя 28 квітня 2024 р.

Основні праці:
Історична топографія стародавнього Києва. — К., 1970; Нащадки Мономаха. — К., 1972; Древний Киев. — К., 1976; Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII–XIII вв. — К, 1980; Древняя Русь. — К., 1987; Древнерусский феодальный город. — К., 1989; Історичні портрети: із історії давньоруської та європейської політики Х—ХІІ ст. — К., 1990; Київська Русь. — К., 1996; Володимир Святий. Ярослав Мудрий. — К., 1996; Від Русі до України. — К., 1998; Київська Русь. — К., 1998 (у співавторстві з О. П. Толочком); Кочевые народы степей и Киевская Русь. — К., 1999; Русские летописи и летописцы X–XIII вв. — СПб., 2003; Древнерусская народность воображаемая или реальная. — СПб., 2005; Археология и древняя история (в защиту исторического марксизма). — К., 2007; Власть в древней Руси Х–ХІІІ вв. — СПб., 2011; Ярослав Мудрий. — К., 2011; Династические браки на Руси в ХІІ—ХІІІ вв. — СПб., 2013; Украинцы в России. — К., 2013.

Література:
Петро Петрович Толочко — шлях у науці // ДЬНЪСЛОВО. — К., 2008. — С. 7–12; список праць по 2008 р. — С. 377–391;
До ювілею П. П. Толочка // Археологія. — 2008. — № 1. — С. 3–6;
Чернецов А. В. Петру Петровичу Толочко — 70 // РА. — 2008. — № 3. — С. 188–190;
Івакін Г. Ю. Петро Петрович Толочко — вчений і громадянин // Археологія. — 2013. — № 1. — С. 3–6;
Слово про ювіляра // Слов’яни і Русь: археологія та історія. — К., 2013. — С. 9–16;
Ivakin H. Yu. Petro Petrovych Tоlосhko — scholar and citizen // Ukrainian Аrchaeology 2012. — 2013. — P. 3–6.
Івакін Г. Ю. Толочко Петро Петрович // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 320–326.

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-10-12

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-10-12

(02.04.1944, с. Кречовичі біля м. Переворська (нині Пшеворськ), Польща — 23.10.2014, м. Київ)
Доктор історичних наук, професор, фахівець у галузі археології ранніх слов’ян

У 1972 р. закінчив історичний факультет Львівського державного університету. Працював учителем історії. У 1974–1977 рр. навчався в аспірантурі Інституту археології.

У 1978 р. захистив кандидатську дисертацію «Племена пшеворской культуры в междуречье Днестра и Западного Буга», у 1988 р. — докторську «Этнокультурное развитие населения северо – западной Украины в первой половине I тыс. н. э».

Від 1977 р. — науковий, старший науковий співробітник відділу археології ранніх слов’ян, 1987 р. — учений секретар Інституту, 1991 р. — заступник директора, завідувач відділу охоронних археологічних досліджень та виставок, від 2002 р. — відділу археології ранніх слов’ян.

Д. Н. Козак — провідний спеціаліст з дослідження історії та археології ранніх слов’ян. Виявив і ввів до наукового обігу пам’ятки етнокультурних спільностей рубежу — першої чверті I тис., які належали давньослов’янським племенам, відомим у історичних джерелах під назвою «венеди» та їх безпосереднім предкам. Обґрунтував основні етапи формування слов’янського етносу в західному регіоні України, розглядаючи їх у контексті європейської історії. згідно з його концепцією, давньослов’янська людність як окремий етнос формувалася на рубежі ер між Віслою і Дніпром в ареалі зубрицької та зарубинецької культур. На різних етапах до неї долучалися дакійські, іранські, германські, балтські компоненти.
Довів, що готські племена на території України наприкінці ІІ — на початку V ст. представлені вельбарською культурою, а також вивчив їх господарство, соціальну структуру, сакральні пам’ятки, характер взаємостосунків зі слов’янською людністю. Вперше у вітчизняній науці узагальнив культові археологічні пам’ятки І–Х ст., що дало змогу визначити основні риси міфології давніх слов’ян, простежити еволюцію їх міфологічних уявлень.
Розроблена Д. Н. Козаком схема особливостей етнічного процесу в контактних зонах уможливила пояснити механізм утворення нових етнокультурних спільностей.

Протягом 35 років дослідив десятки пам’яток у Подністров’ї та на Волині, зокрема поселення Підберізці, Линів, Городок, Пасіки–Зубрицькі, Сокільники, Загаї, Велика Слобідка, Боратин, Гірка Полонка, Хрінники; могильники в Звенигороді, Гриневі, Баєві та ін. Ввів до наукового обігу сотні комплексів у діапазоні від енеоліту до давньоруського та пізньосередньовічного часу.

Д. Н. Козак професор кафедри археології та середньовічної історії Львівського національного університету. Під його керівництвом захищено 8 дисертацій.

Засновник і директор міжнародного благодійного фонду «Скарби України–Руси», Всеукраїнської громадської організації «Спілка археологів України», державного підприємства НДЦ «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України. Від 1998 р. — член–кореспондент Німецького археологічного інституту.

Д. Н. Козак є двічі лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки: 1991 р. за наукові розробки в галузі слов'янського етногенезу та 2002 р. за цикл праць «Давня історія України» та «Етнічна історія Давньої України».

Автор понад 250 праць, зокрема 9 монографій, науково–популярних книжок і розділів у колективних монографіях.

Основні праці:
Пшеворська культура у верхньому Подністров’ї і Західному Побужжі. — К., 1984; Етнокультурна історія Волині (І ст. до н. е. — IV ст. н. е.). — К., 1991;
Пам’ятки давньої історії Волині у с. Линів. — К.; Луцьк; Львів, 1994; Пам’ятки давньої історії Волині у с. Городок. — К., 1999 (у співавт.); Давні землероби Волині. — К, 2004 (у співавт.); Венеди. — К., 2007; Етюди давньої історії України. — К., 2010; Давні слов’яни. Археологія та історія. — К., 2012 (у співавт.); Поселення неврів, слов’ян і германців на  Стирі. — К., 2012.

Література:
Шкоропад В. В. Слово про ювіляра // Археологічні дослідження Львівського університету. — 2007. — 7. — С  9–12.
До 60-річчя Дениса Никодимовича Козака // Археологія. — 2004. — № 1. — С. 153–154.
До 65-річчя Дениса Никодимовича Козака // Археологія. — № 3. — 2009. — С. 123–124.

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-10-12

(18.10.1910, м. Новоград-­Волинський — 29.05.1970, м. Київ)
Кандидат історичних наук, фахівець зі слов’янської та давньоруської археології

Народився 18 жовтня 1910 р. у м. Новоград-Волинський в родині вчителя.
1924-25 рр. навчається у Бердичівській професійній школі та здобув фах слюсаря. До 1927 р. працював слюсарем у радгоспі с. Коровинці, в 1927 р. — слюсарем на заводі «Прогрес» у Бердичеві. З 1928 р. вчитель у с. Сахни на Ружинщині (суч. Житомирська обл.). У 1929-30 рр. брав участь у дослідженнях Бердичівського музею під керівництвом Т. М. Мовчанівського. У 1929–31 рр. лаборант й завідуючий відділу Бердичівського музею, водночас викладає у навчальних закладах Укржитлобуду.
У 1931 р. переведений до Путивлю й працює викладачем навчального комбінату.
1932 р. його призвано на дійсну військову службу до лав Червоної армії. 1933-39 рр. — курсант, командир танкового взводу, роти, помічник начальника штабу бригади, начальник полігону. У 1939-41 рр. навчається у Військовій Академії механізації та моторизації у Москві. З 1941 р. працював викладачем 2-го Ульянівського танкового училища. З 1942 р. — на фронті. Цього ж року під час Харківського оточення, після тяжкого поранення в голову, потрапив у полон біля с. Лозовенька. Був у кількох концтаборах (Пшекопане, Хиров, Гессен, Герліц, Дора). Втік до Австрії, де американська військова адміністрація призначила його комендантом табору для переміщених осіб Клюбервізен (Брауншвайґ).
Після демобілізації у 1946 році у званні майора танкових військ Д. Т. Березовця приймають на роботу до Інституту археології АН УРСР. В 1946–70 рр. — молодший науковий співробітник відділу слов’яно-руської археології.
У 1969 р. захистив кандидатську дисертацію «Северяне (перед образованием Киевской Руси)».
Д. Т. Березовець виділив волинцевську та пеньківську культури, дослідив епонімні пам’ятки — могильник і селище VIII ст. поблизу с. Волинцеве на Сумщині (1948-49, 1965-66), низку поселень VI–VIII ст. в пониззі Тясмину поблизу с. Пеньківка (1956-1959). Перший інтерпретував волинцевську культуру як пам’ятки літописних сіверян, пеньківську — як старожитності уличів. До кола наукових зацікавлень Д. Т. Березовця входили також черняхівська й салтівська культури, історія східних слов’ян і населення степової частини території України середини—другої половини І тис. В останні роки життя готував узагальнену працю про стародавній Салтів, яку не встиг закінчити.
Працюючи в Інституті, керував роботою 24 експедицій, зокрема, досліджував Лохвицький могильник черняхівської культури, Верхньосалтівське городище та могильник, І Нетайлівське поселення та могильник салтівської культури й багато інших пам’яток.
Автор 50 праць.
Помер 29 травня 1970 р.

Основні праці:
Дослідження на території Путивльського району Сумської області // АП. — 1952. — ІІІ; Харівський скарб // Археологія. — 1952. — VI; До питання про літописних сіверян // Археологія. — 1953. — VIIІ; О датировке черняховской культуры // СА. — 1963. — № 3; Поселения уличей на р. Тясмине // МИА. — 1963. — 108; Слов’яни й племена салтівської культури // Археологія. — 1965. — ХIХ.

Література:
Дмитро Тарасович Березовець (1910–1970) [Некролог] // Археологія. — 1970. — 24. — С. 231.
Сміленко А.Т. Сухобоков О.В. Пам'яті Дмитра Тарасовича Березовця (18.Х.1910 — 29.V.1970 рр.) // Археологія. — 1990. — №4. — С. 107-115.
Юренко С.П. Життєвий та науковий подвиг (до століття від дня народження Дмитра Тарасовича Березовця) // Путивльський краєзнавчий збірник. — Суми: Університетська книга, 2010. — Вип. 6. — С. 31.

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-04-14

Олександр Петрович Моця  (30.05.1950 — 18.11.2025)   Член–кореспондент НАН України, доктор історичних наук, завідувач відділу ORCID: 0000-0001-9032-0881

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-04-14

Андрій Леонідович Казаков працював в інституті з 2006 по 2021 рр. Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник ORCID: 0000-0001-9927-3380

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2016-04-14

Олександр Володимирович Колибенко   Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник ORCID: 0000-0001-8616-9074