Категорія: Нормативно-правова база   Опубліковано: 2023-12-15

Наказ № 6 від 01.01.2025 "Про надання платних послуг у 2025 р."

Наказ № 1 від 01.01.2025 "Про організацію службової діяльності в Інституті археології НАН України"

Наказ № 8 від 16.04.2024 "Про надання відпустки директору"

Наказ № 4 від 02.01.2024 "Про надання платних послуг у 2024 р."

Наказ № 14 від 28.12.2023 "Про організацію службової діяльності в Інституті археології НАН України"

Наказ № 12 від 06.11.2023 "Щодо створення та моніторингу бібліометричних профілів співробітників Інституту археології"

Категорія: Нормативно-правова база   Опубліковано: 2022-03-12

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(2 березня 1953 р., м. Ніжин – † 4 грудня 2009 р., м. Київ)
кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу археології Києва ІА НАН України – провідний фахівець і дослідник історичних зв'язків Русі з країнами Північної Європи, доцент Національного університету Києво-Могилянська академія й Духовної академії УПЦ Київського патріархату, автор понад 150 наукових праць, у тому числі розділів до «Давньої історії України»

1970 року вступив на історичний факультет Ніжинського педагогічного інституту (перетворений згодом в Чернігівський педагогічний інститут) й вже студентом брав участь у розкопках Старокиївської частини Києва під керівництвом В. К. Гончарова. З 1971 до 1973 р. працює землекопом і лаборантом у складі Подільського загону Київської експедиції (під кер. П. П. Толочка, К. М. Гупала). Цими розкопками в котловані метробуду на Контрактовій площі та на території будівництва Житнього базару на Подолі були відкриті знамениті київські зруби. Робота Володимира Зоценка «Масова забудова стародавнього Києва» стала першим захищеним дипломом в Чернігівському педагогічного інституту (1974 р.), оскільки захист дипломних робіт у педвузах не були обов'язковим.

Навчаючись в аспірантурі (1975–1977) і працюючи в Інституті археології АН УРСР, В. Зоценко брав активну участь в археологічних дослідженнях київського Подолу, де пройшов шлях від землекопа до начальника експедиції. 1979 року він проводив вже самостійні розкопки стародавнього Вишгорода, де вдалось отримати повну стратиграфічну колонку центру Вишгородського городища, виявити й дослідити ряд осередків металургійного виробництва, з'ясувати питання історичної топографії. Матеріали цих розкопок увійшли до узагальнюючих праць з археології України.

Надзвичайно ерудований дослідник, знавець давньоруських, балтських і скандинавських старожитностей, він найперше цікавився зв’язками Русі з північними країнами. У 1984 році захистив дисертацію «Історико-економичні зв’язки Києва з Південно-Східною Прибалтикою в IX – поч. XIII ст.». У цій галузі знань у В. Зоценка, практично, не було попередників. Принагідно, звичайно, історичні зв'язки названих регіонів висвітлювались в узагальнюючих працях, але спеціального їх дослідження не було. Заслугою дослідника стало створення джерелознавчої бази теми. В. Зоценко ретельно зібрав усі свідчення про давньоруські знахідки в Прибалтиці й прибалтійські - в Києві і Середньому Подніпров'ї. Атрибутував їх хронологічно ї культурно-історично, він заніс їх на географічну карту й дійшов висновку не лише про те, що названі регіони мали тісні економічні відносини у ІХ – ХІІІ ст., але й визначив головні торгівельні шляхи, що зв'язували їх. Це Дніпро–Німанський і Дніпро – Віслянський, які були відгалуженнями знаменитого шляху "Із варяг у греки". З часом наукові інтереси В. Зоценка розширювалися. У третьому томі "Давньої історії України" його перу належить окремий розділ про торгівлю і грошовий обіг на Русі VIII – першої половини ХІІІ ст., заснований на великій джерельній базі, археологічній і писемній. Вже після відходу Володимира Зоценка з життя був опублікований каталог "Скандинавские древности Южной Руси" (2012), вивченням яких дослідник займався в музеях України, Росії, Німеччини, Польщі і Швеції, основою якого була складена ним наукова картотека.

Пам’яті Володимира Миколайовича Зоценка присвячений збірник наукових нарисів «Intermarium за доби середньовіччя. Археологія міжцивілізаційних контактів» (2025), де надано повний перелік його наукових праць.

Google Scholar

СТАТТІ ПРО В. М. ЗОЦЕНКА:
Зоценко Володимир Миколайович. 1997. В: Мезенцева, Г. Археологи України. Енциклопедичний словник-довідник. Чернігів: Сіверянська думка, с. 171.
Буйських, С. 2009—2010. Завжди й усюди (пам’яті Володимира Зоценка). Ант: Вісник археології, мистецтва, культурної антропології, 22—24, с. 146-147.
Сагайдак, М. 2009—2010. Володимир Миколайович Зоценко (2.03.1952, Ніжин — 4.12.2009, Київ). Ант: Вісник археології, мистецтва, культурної антропології, 22—24, с. 144-146.
[Ричка, В.] 2010. Зоценко Володимир Миколайович. Український історичний журнал, с. 234.
Зоценко Володимир Миколайович. 2015. В: Толочко, П. П. (ред.). Інститут археології Національної академії наук України. 1918—2014. Київ: АДЕФ-Україна, с. 427-428.
Пам’яті Володимира Миколайовича Зоценка. 2010. Археологія, 2, с. 128-130.
Зоценко Володимир Миколайович. 2018.В: Смолій, В. (ред.). Історична наука у Національній академії наук України в особах: енциклопедичний довідник. Київ: Інститут історії України НАН України, с. 302.
Зоценко Володимир Миколайович. 2016. В: Дятлов, В. О. (ред.). Кандидати і доктори наук — випускники історичного факультету Навчально-наукового інституту історії та соціогуманітариних дисциплін імені О. М. Лазаревського Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка: довідник. Вид. 2-е, доповнене. Чернігів: Лозовий В. М., с. 32.
Зоценко Володимир Миколайович. 2023. В: Дятлов, В. О. (ред.). Кандидати і доктори наук — випускники історичного факультету Навчально-наукового інституту історії та соціогуманітариних дисциплін імені О. М. Лазаревського Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка: довідник. Вид. 3-е, доповнене. Чернігів: Лозовий В. М., с. 25.
Фотовиставка «Великий мрійник» (до 65-й річниці від дня народження археолога Володимира Зоценка). Режим доступу: https://iananu.org.ua/novini/vistavki/578-velikij-mrijnik

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(24 липня 1902 р., м. Тотьма Вологодської губернії — 18 липня 1978 р. м. Київ)
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, фахівець у галузі давньоруської археології, архітектури і мистецтва.

Закінчив Ленінградський державний педагогічний інститут ім. О. І. Герцена (1925); аспірантуру Державної академії історії матеріальної культури (1929), науковий співробітник ДАІМК (1929—1931); заступник директора Псковського краєзнавчого музею (1931—1935); заступник директора Управління Новгородських державних музеїв (1935—1941); заступник директора музея-заповідника Києво-Печерська Лавра (1945—1946); старший науковий співробітник, завідувач Відділу слов’яно-руської археології Інституту археології АН УРСР (1947—1962).

Науковий ступінь, ймовірно, було присуджено за монографію «Военно-оборонительные сооружения Новгорода, Старой Ладоги, Порхова и Копорья» (Новгород, 1940).Досліджував давньоруські пам’ятки Новгорода (1937—194), Києва (1948, 1950—52, 1957), Чернігова (1947—1949, 1951, 1953), Воїня (1956), Виря (1958—1959), Путивля (1960.), В’яханя (1959), Остра (1961), ранньослов’янські пам’ятки Пилипенкова Гора та Канів (1947—1948 ).Викладацька діяльність: Псковський педагогічний інститут (1932—1935); Тургеньске педагогічне училище (1941—1942); Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (1947—1950).Нагороджений орденом Червоної Зірки та медалями за участь у Другій світовій війні (1943—1945).Автор понад 67 наукових публікацій, в т. ч. 4 монографій та розділів у 3-х колективних монографіях.

ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІЇ:
Богусевич, В. А. 1963. Розкопки у Путивльському кремлі. Археологія, XV. с. 165-174.
Богусевич, В. А. 1962. Остерский городок. Краткие сообщения Института археологии Академии наук УССР, вып. 12, с. 37-39.
Богусевич, В. А. 1961. Споруда ХI ст. у дворi киïвського митрополита. Археологiя, с. 105-113.
Богусевич, В. А. 1955. Археологiчні розкопки в Чернігові в 1949 та 1951 рр. Археологічні пам’ятки УРСР, т. 5, с. 5-11.
Богусевич, В. А. 1954. Археологiчнi розкопки в Києвi на Подолi в 1950 році. Археологiя, т. 9, с. 42-53.
Богусевич, В. А. 1952. Про походження i топографію древнього Києва за археологічними даними. Археологія,  т. 7, с. 66-71.
Богусевич, В. А. 1952. Роботи Чернігівської експедиції. Археологічні пам’ятки УРСР, т. 3, с. 109-122.
Богусевич, В. А. 1940. Военно-оборонительные сооружения Новгорода, Старой Ладоги, Порхова и Копорья. Новгород.
Богусевич, В. А., Строков, А. А. 1939. Археологические исследования Новгорода. Новгород.
Строков, А. А., Богусевич, В. А. 1939. Новгород Великий. Ленинград.
Богусевич, В. А., Платонов, Н. И. 1932. Современный и древний Псков: путеводитель. Псков.

СТАТТІ ПРО В. А. БОГУСЕВИЧА:
Абашина, Н. С. 2022. Життєвий шлях і наукова спадщина В. А. Богусевича. Археологія і давня історія України, 2 (43), с. 5-20.
Комар, О. В. 2015. Богусевич Володимир Андрійович. Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. Київ: Фенікс, с. 347-348.
Івакін, Г. Ю. 2004. Богусевич Володимир Андрійович. Енциклопедія сучасної України. Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, т. 3, с. 152.
Курило, О. Ю. 2002. Нариси розвитку археології у музеях України: історія, дослідники, меценати. Київ: Стилос. с. 120-121.
Мезенцева, Г. Г. 1997. Археологи України, с. 163-164.
До 90-річчя Володимира Андрійовича Богусевича. 1992. Археологія, 4, с.108-109.
Пам’яті В. А. Богусевича. 1980. Археологія, 33, с.111.
Самойленко, Л. Г. Богусевич Володимир Андрійович. Електронний ресурс: http://www.archaeology.univ.kiev.ua/home/index.php?option=com_content&view=category&id=257&Itemid=101 

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(6.09.1924 р. Київ — 23.10.2001 р., Київ)
доктор історичних наук, визначний археолог, історик, мистецтвознавець, нумізмат, громадський діяч. Дійсний член Української вільної академії наук (США), почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка, голова Київського осередку Українського товариства ім. М. Грушевського. Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат премій ім. М. С. Грушевського НАН України (1997), Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1992, США).

1948 р. закінчив історичний і, як слухач, філософський факультети Київського університету. Був засновником і головою Наукового студентського товариства. Вже з 2-го курсу (1946) почав працювати в Інституті археології: кресляр, молодший (1948–1955), старший науковий співробітник (1966–1960). 1955 р. захистив кандидатську дисертацію «Римська монета на території РСР». У 1960–1968 рр. — старший науковий співробітник відділу історії феодалізму Інституту історії. Звільнений за участь у листі-протесті інтелігенції до керівництва СРСР і статтю «Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції» (написана 1966 р. для «Українського історичного журналу», поширена самвидавом). Звільнений після публікації названої статті за кордоном (в Україні перевидана 1999 р.) і позбавлений можливості працювати за фахом. 1970–1972 рр. — старший науковий співробітник Київської постійно діючої експедиції відділу археології Києва Інституту археології АН УРСР. Заборонялося не лише друкувати його праці, а й посилатися на них. 1978 р. поновлений на посаді старшого наукового співробітника в Інституті археології, 1990–1998 рр. — провідний науковий співробітник, 1989 р. захистив докторську дисертацію «Східні слов’яни в першому тисячолітті н. е.».

М. Ю. Брайчевський досліджував історію східного слов’янства та Київської Русі, середньовічну історію України, історію культури, літератури, мистецтва, використання засобів кібернетики в археології (був представником від України у Всесоюзній комісії АН СРСР «Кібернетика і питання методології та методики історичного дослідження»). На підставі аналізу різних видів джерел розробив концепцію давньої та середньовічної історії України.

Здійснив археологічні розвідки в Рівненській і Хмельницькій областях, у зоні затоплення Канівського водосховища. Досліджував Пастирське городище, давньоруські пам’ятки Переяслава, поселення черняхівської культури (Леськи, Черепин­Корсунський, Іванківці), у Києві — Копирів кінець, «місто Ярослава».

М. Брайчевський був одним із засновників Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (1966), розробив його Статут, склав Проект рішення про заповідні історико­архітектурні зони столиці, які підлягають охороні. Багато зробив для збереження давньої забудови історичних міст України та Києва (активно виступав проти реконструкції архітектурного комплексу Києво­-Могилянської академії, Подолу). Перший підняв питання про відбудову зруйнованих у Києві Михайлівського та Успенського соборів.

Переконаний захисник української мови вчений вважав, що з Європою Україну пов’язують куди більш тісніші зв’язки ніж із двома “братніми народами”: “Але хто б міг розтлумачити мені, чому Україна, скажімо має об’єднатися з Узбекистаном, або Киргизією і не об’єднуватися з Польщею, Чехією, Угорщиною, Словаччиною, Болгарією та іншими Європейськими народами, з якими її зв’язують до порівняння тісніші та органічніші зв’язки – історичні, культурні, світоглядні, конфесійні і т. д.”(Цит. За: "Михайло Брайчевський: український історик, який не підкорився совєцькій владі". Holos fm • Українське інтернет-радіо https://www.youtube.com/watch?v=hSAtVEugzKs).

Автор понад 600 праць, зокрема понад 20 монографій (деякі опубліковані після смерті) та розділів колективних монографій: Нариси стародавньої історії Української РСР (Київ, 1957); Історія Києва (Київ, 1959); Історія українського мистец­тва (Київ, 1962); Історія вітчизняної математики (Київ, 1966); Історія селянства Української РСР (Київ, 1967); Історія Української РСР (Київ, 1969).

ОСНОВНІ ПРАЦІ М. БРАЙЧЕВСЬКОГО:
М. Брайчевський. Вибране. Т. 1: Суспільно­політичні рухи в Київській Русі. Історична думка в Київській Русі; Т. 2: Хозарія і Русь. Аскольд — цар київський. Київ, 2009.
Автор «Слова о полку Ігоревім» та культура Київської Русі. Київ, 2005.
Літопис Аскольда. Київ, 2001.
Kleiner Abrisseiner Geschichte der Ukraine. Vom Paläolithicum zur Perestroika. München, 2001.
Походження слов’янської писемності. Київ, 1998.
Вступ до історичної науки. Київ, 1995;
Конспект історії України. Київ, 1993.
Утвердження християнства на Русі. Київ, 1988 (1989 рос.).
Походження Русі. Київ, 1968.
Біля джерел слов’янської дер­жавності. Київ, 1964.
Коли і як виник Київ. Київ, 1963 (1964 рос.).
Римська монета на території України. Київ, 1959.

ПРАЦІ ПРО М. БРАЙЧЕВСЬКОГО:
Кухарчук, Ю. В. 2009. Просвітник українського народу. М. Брайчевський. Вибране. Т. 1, Київ, с. 5-42.
Бодак, О. П. 2007. Архів Михайла Брайчевського: каталог. Київ.
Сагайдак, М. А. 2004. Михайло Брайчевський у просторі української культури 60–80­х ро­ків ХХ століття. Археологія, 4, с. 101-105.
Гирич, І. Б. 2003. До проблеми історіософії Михайла Брайчевського. Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії й методики, 10, с. 50.
Михайло Брайчевський: вчений і особистість. 2002. Київ. 
Кухарук, Ю. 1999. Бібліографія праць М. Ю. Брайчевського. Брайчевський М. Вибрані твори. Київ, с. 569-582.
Івакін Г. Ю. 1999. Слово про історика. М. Брайчевський. Ви­брані твори. Київ, с. 14-28.

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(20.07.1937 р., м. Ямпіль Вінницької обл. — 15.10.2003 р., м. Київ)
кандидат філологічних наук, дослідник давньоруського язичництва. Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1983).

Закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Після закінчення аспірантури та захисту у 1970 р. дисертації «Слово Данила Заточника (проблема текстологічного аналізу та питання авторства)» став співробітником Київської постійно діючої експедиції у відділі археології Києва Інституту археології. 1972 р. брав участь в археологічних розкопках на київському Подолі. Від 1973 р. Я. Боровський декілька десятиліть очолював Ярославський загін, був заступником начальника Старокиївської експедиції. Провадив дослідження в найважливіших районах стародавнього Києва: «місті Володимира», «місті Ярослава», Копиревому кінці, на горах Щекавиця й Дитинка. З ім'ям Боровського пов'язується ціла низка археологічних відкриттів: язичеське капище X ст., ротонда XII–XIII ст., церква св. Георгія, церква Федора та ін.

Наукові звіти експедицій Я. Боровського за 1973—1982 рр., що зберігаються в архіві Інституту археології НАН України, свідчать про його активну участь у найвизначніших розкопках у Києві у 1970—2000 роках, починаючи від дослідження мурованого палацу княгині Ольги на Старокиївській горі та знаменитих дерев'яних зрубів на Подолі.

Головним зацікавленням дослідника було давньоруське язичництво. Знавець писемних джерел, мови, літератури та історії він був беззмінним постійним членом редколегії та відповідальним секретарем наукових збірників і видань відділу археології Києва, які вийшли друком завдяки його енергії та старанню. Людина глибоких і фундаментальних знань, надзвичайно доброзичливий і інтелігентний, Ярослав Євгенович завжди допомагав колегам і молоді. За великий внесок у створенні циклу праць з історії та археології стародавнього Києва Я. Є. Боровському було присуджено Державну премію України в галузі науки і техніки (1983 р.).

Автор понад 200 публікацій, зокрема розділів у колективних працях: Новое в археологии Киева (Київ, 1981); Історія Києва, т. 1 (Київ, 1986); Давня iсторія України, т. 3 (Київ, 2000); Історія української культури, т. 1 (Київ, 2001), Походження Києва. Історіографічний нарис (Київ, 1981); Мифологический мир древних киевлян (Київ, 1982); Світогляд давніх киян (Київ, 1992); Знаки на пряслицях. Проблеми походження історичного. розвитку слов'ян (Київ, 1997).

СТАТТІ ПРО Я. Є. БОРОВСЬКОГО:
Пам’яті Ярослава Боровського. 2005. Софія, 1, с. 222-225.
Боровський Я. Є. 2003. В: Смолій, В. А. та ін. (ред.). Археологія Української РСР. Енциклопедія історії України: у 10 т. Київ: Наукова думка, Т. 1: А–В.
Івакін, Г. Ю. 2002. До 65-річчя Ярослава Євгеновича Боровського. Археологія, 3, с. 146-147.
Боровський Ярослав Євгенович. 2001­–2025. В: Дзюба, І. М. та ін. (ред.). Енциклопедія сучасної України. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України.

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(н. 20.07.1951 р., м. Київ)
кандидат історичних наук, фахівець у галузі ранньослов’янської археології 

1974 р. закінчила історичний факультет Київського педагогічного інституту. В 1981–1986 рр. навчалася в аспірантурі Інституту археології. 1987 р. захистила дисертацію «Население Среднего Поднепровья в ІІІ–V вв. н. э. (по материалам киевской культуры)». Від 1986 р. працювала в Інституті: молодший, науковий (1988–1993), старший (1993–2011) науковий співробітник відділу археології ранніх слов’ян.

Н. С. Абашина досліджує походження та ранню історію слов’ян, київську та черняхівську культури, слов’янські пам’ятки VI–IX ст. Середнього Подніпров’я. Вивчає історіографію проблеми етногенезу слов’ян, історію археології.

Провадила розкопки поселень київської культури в Середньому Подніпров’ї (Обухів ІІ, ІІІ і VIІ, Ходосівка-Діброва) та слов’янського поселення Обухів ІІ. Брала участь у дослідженні пам’яток черняхівської культури — могильників Дерев’яна, Боромля й Петриківці, поселення та могильника Обухів І, пізньозарубинецького поселення Головине І.

Викладала на історичному факультеті Київського педагогічного інституту та Переяслав-Хмельницького педагогічного університету. Автор понад 80 праць.

Основні праці:
Памятники киевской культуры. Свод археологических источников. — К., 1992 (у співавт.);
Першопочатки досліджень полів поховань в Україні // Археологія. — 1999. — № 4;
Пам’ятки черняхівської культури в Київській області. Археологічна карта. — К., 2003 (у співавт.);
Ранньослов’янські житла поселення Обухів II // Археологія давніх слов’ян. Дослідження і матеріали. — К., 2004;
Давні слов’яни. Археологія та історія. — К., 2012 (у співавт.).

Література:
Мезенцева Г. Дослідники археології України: Енциклопедичний словник-довідник. — Чернігів, 1997. — С. 134.

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(н. 30.12.1948 р., м. Калінінград, РФ)
доктор історичних наук, дослідник археології та історії Криму пізньоримського та візантійського часу. Лауреат премії НАН України (2002) 

1972 р. закінчив історичний факультет Ленінградського університету. Працював у Феодосійському краєзнавчому музеї (1972–1975). Був аспірантом Державного Ермітажу. 1987 г. захистив кандидатську дисертацію «Хронология могильников Крыма позднеримского и раннесредневекового времени», 1998 р. — докторську «Этническая история ранневизантийского Крыма».

В Інституті працював у 1976– 1989 рр. (відділ археології Криму). Надалі організував і очолював (1989– 1991) лабораторію з вивчення етнічної історії Криму при Сімферопольському державному університеті (нині Таврійський національний університет). Від 1991 р. — директор Кримського відділення Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України, створеного на базі лабораторії. Головний редактор щорічника «Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии ». Організатор міжнародних наукових конференцій, присвячених зв’язкам населення Північного Причорномор’я та Візантії.

Очолював розкопки пам’яток на території Феодосії та її округи, Керчі, городища й некрополя Ескі-Кермен, могильників пізньоантичного та ранньосередньовічного часу (Чорноріченський, Дружне, Баклинський Яр, Лучисте). Керівник дипломних робіт і кандидатських дисертацій. Неодноразово читав лекції в зарубіжних університетах. Дійсний член Німецького археологічного інституту, асоційований член Центру з вивчення історії та цивілізації Візантії (Париж).

Від 1990 р. доцент, професор кафедри історії стародавнього світу і середніх віків Таврійського національного університету.

Основні праці: Хронология могильников Крыма позднеримского и раннесредневекового времени // МАИЭТ. — 1990. — I;
Скалистинский могильник. — К., 1993 (у співавт.);
Этническая история ранневизантийского Крыма. — Симферополь, 1999;
Города и степи Крыма в XIII– XIV вв. по археологическим свидетельствам // МАИЭТ. — 2003. — X;
Тhe Bertier-Delagarde Collection of Crimean Jewellery in the British Museum and related Material. — London, 2008 (у співавт.);
Могильник у села Лучистое. — Симферополь;
Керчь, 2008. — Т. 1 (у співавт.). Літ.: К 60-летию Александра Ильича Айбабина // МАИЭТ. — 2008. — XIV. — С. 3–8. 

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(9.02.1890 р. с. Грушки, нині м. Ульянівка Кіровоградської обл. — 4.04.1922 р., м. Київ)
антрополог, етнограф, засновник і завідувач Музею (Кабінету) антропології та етнології ім. Ф. Вовка

Середню освіту отримав в Уманській класичній гімназії, де тоді вчителював Д. М. Щербаківський. У 1908 р. вступив до Університету св. Володимира на природниче відділення фізико-математичного факультету. У 1910 р. перевівся до Санкт-Петербурзького університету, де навчався до 1915 р. Учень Ф. К. Вовка. Із студентських років працював у різних експедиціях. Улітку 1911 р. за завданням Російського антропологічного товариства при Санкт-Петербурзькому університеті збирав на Київщині матеріали з антропології та етнографії. У 1912 р. з тією ж метою побував у Пермській, Уфимській і Оренбурзькій губерніях. У 1913–1914 р. збирав на Херсонщині етнографічні колекції та робив антропометричні обміри від етнографічного відділу Російського музею та Російського географічного товариства в Санкт-Петербурзі. У 1916 р. — учасник Ванської експедиції від Російського археологічного товариства, після якої став науковим співробітником етнографічного відділу Російського музею. У травні 1917 р. був мобілізований на військову службу, навчався в Павловському військовому училищі. Згодом повернувся до Петрограда та роботи в музеї. Працював у комісіях для розробки анкет з етнографії населення України в Етнографічному відділенні Російського географічного товариства та складанню карт.

У 1918 р. переїхав до Києва, організував курси Природничого факультету, вечірні курси Українського робітничого клубу, де читав лекції з антропології та етнографії. У 1918–1919 рр. — голова музейної секції художньо-промислового відділу Наркомату освіти. Завдяки зусиллям О. Г. Алешо в Україну була перевезена наукова спадщина Ф. К. Вовка (1920–1921). На її основі 29 березня 1921 р. був створений Музей (Кабінет) антропології та етнології ім. Ф. Вовка при ВУАН, який він очолив. Одночасно з листопада 1921 р. почав керувати секцією етнографії Археологічної комісії ВУАН.

О. Г. Алешо був дійсним членом Російського географічного товариства, Комісії з вивчення племінного складу Росії при Російській академії наук, Російського антропологічного товариства при Санкт-Петербурзькому університеті, дійсним членом-секретарем Українського наукового товариства у Києві, членом Сільськогосподарського наукового комітету та завідувачем Секції сільськогосподарського народного побуту, головою Етнографічної секції Губкопису, редактором Край-видату з антропології, етнографії та історії первісного суспільства (доісторії).

Осн. праці: Антропометричні досліди українського населення Уманського і Таращанського повітів на Київщині. ― К., 1919; Музей антpопології й етногpафії та Антpопологічний інститут імені Хведоpа Кіндpатовича Вовка пpи Укpаїнській академії наук // Збірник праць Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української академії наук у Києві. ― К., 1919; Федір Кіндратович Вовк як антрополог // Історія археології: дослідники та наукові центри. ― К., 2012 (АДІУ. — 9).

Літ.: Носів А. О. Г. Алешо // Вісник сільськогосподарської науки. ― 1922. ― Т. I. — Вип. 1. — С. 40– 42; Борисенко В. К., Франко О. О. Народознавчі студії О. Г. Алеші // Народна творчість та етнографія. ― 1990. ― № 4. ― С. 20–23; Руда О. Науково-організаційний доробок О. Г. Алеші в антропології, етнології та агрономії України першої чверті ХХ ст.: автореф. дис. … канд. істор. наук. ― К., 2011; Черновол И. В. История одной командировки: к вопросу о перевозе научного наследия Ф. Вовка в Украину // Історія археології: дослідники та наукові центри. ― К., 2012. ― С. 331–337 (АДІУ. — 9).

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(13.02.1930 р., с. Дубенька Калузької обл., РФ — 20.01.2019, м. Київ)
кандидат історичних наук, фахівець з античної нумізматики 

У 1954 р. закінчив історичний факультет Київського університету. Працював науковим співробітником Бахчисарайського музею печерних міст, музею Чорноморського флоту та Херсонеського. 1957 р. вступив до аспірантури Інституту археології АН УРСР і був відряджений до Інституту археології АН СРСР (Москва) для навчання за спеціалізацією «нумізматика» (кер. Д. Б. Шелов). 1964 р. захистив дисертацію «Монетное дело Херсонеса І– ІІІ вв. н. э.». Від 1960 р. — молодший, 1966–2010 рр. (до виходу на пенсію) — старший науковий співробітник відділу античної археології.

Основний напрям наукових інтересів — антична нумізматика, зокрема класифікація нумізматичних матеріалів, встановлення хронології монетних емісій і грошово-вагових систем, історія технології монетного виробництва з виходом на загальноісторичні проблеми розвитку античних полісів Північного Причорномор’я та Боспорського царства, економічного їх потенціалу. На основі нумізматики та в поєднанні з епіграфічними даними, відомостями писемних і археологічних джерел В. О. Анохін висунув свої версії розв’язання важливих історичних питань, як правління скіфського царя Атея та боспорського царя Асандра, Понтійська експедиція Перикла, історія Боспору Кімерійського.

Брав участь у дослідженнях Бахчисараю, Херсонеса, Ольвії, в роботі новобудовних експедицій.

Ініціатор видання та головний редактор щорічника «Нумизматика и сфрагистика» (1963–1971).

Автор близько 60 праць, зокрема 7 осібних і низки колективних монографій.

Основні праці:
Монетное дело Херсонеса (IV в. до н. э. – XII в. н. э.). — К., 1977;
Coinage of Chersonesus, IV century BC — XII century AD. — Moscow; Oxford, 1980;
Монетное дело Боспора. — К., 1986;
Монетное дело античных городов Северо-Западного Причерноморья. — К., 1989;
История Боспора Киммерийского — К., 1999;
Античные монеты Северного Причерноморья. — К., 2011;
Свинцовые пломбы великого княжества Киевского. — К., 2012.

Література:
До 70-річчя Владилена Опанасовича Анохіна // Археологія. — 2000. — № 1. — С. 155–156.

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(н. 22.10.1955 р., с. Кузедєєво Кемеровської обл., CРCР)
доктор історичних наук, дослідниця архітектурного декору та прикладного мистецтва Київської Русі

1973 р. вступила до Уральського державного університету на факультет мистецтвознавста, 1975 р. продовжила навчання у Київському художньому інституті, який закінчила у 1979 р. за спеціальністю історія мистецтва.З 1985 р. по 2012 р. працювала у відділі археології Києва, з 1986 по 2000 р. була секретарем, а в 2002–2006 рр. – вченим секретарем спеціалізованої вченої ради Інституту археології для захисту докторських дисертацій. 1994 р. захистила кандидатську дисертацію «Монументальная пластика древнего Киева», 2016 р. – докторську дисертацію "Кам'яне різьблення Південної Русі кінця Х – першої половини ХІІІ ст. (архітектурний декор і скульптура малих форм)".

Є. І. Архипова досліджує пам’ятки декоративно-прикладного мистецтва, кам’яного архітектурного декору і скульптуру малих форм Південної Русі Х–ХІІІ ст. У складі Старокиївської експедиції брала участь у розкопках у Китаєві та Верхньому Києві: «місті» Володимира та «місті» Ярослава.

У 1994–2001 рр. працювала за сумісництвом зав. сектору археології Національного заповідника «Софія Київська». З 2012 р. — заступник генерального директора з музейно-фондової та наукової роботи заповідника. З 2015 р. – заступник директора з наукової роботи Музею історії Десятинної церкви.

Автор понад 100 публікацій, з-поміж яких розділи у виданнях: Історія декоративного мистецтва України, т. 1 (К., 2010); Історія українського мистецтва, т. 2 (К., 2010).

Основні праці:
Архипова, Є. 1990. Про сюжети рельєфів ХІ–ХІІ ст. з Києво-Печерського монастиря. Археологія, 1, с. 95–106;

Архипова, Є. 1996. Архітектурно-пластичний декор та саркофаги Десятинної церкви. В: Толочко, П. (наук. ред.). Церква Богородиці Десятинна в Києві. До 1000-ліття освячення. Київ: АртЕк, с. 61–67, 118–130;

Архипова, Є. 1997. Монументальна пластика в зодчестві Києва ХІІ ст. Археологія, 2, с. 53–69;

Архипова, Є. 2002. Шиферний саркофаг "княгині Ольги" з Десятинної церкви: проблема атрибуції. Наукові записки Інституту української археографії НАН України, 9: Біографічна некрополістика в контексті сучасної історичної науки. Київ, с. 20–33.

Archipova ,E. I. 2002. Die Marmorsarkophage in der Kiever Sophien-Kathedrale. Euvrasia Antiqua, 8, S. 515–534;

Архипова, Є. 2004. Нові знахідки візантійських стеатитових іконок в Україні. Студії мистецтвознавчі. Архітектура. Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво, 3(7). Київ, с. 7–20;

Архипова, Е. И. 2005. Резной камень в архитектуре древнего Киева (конец Х – первая половина ХІІІ вв.). Киев: Стилос;

Архипова, Є. Вироби ювелірного та декоративно-ужиткового мистецтва стародавнього Києва (за матеріалами розкопок Старокиївської експедиції 2001–2002 рр.). Археологія, 4, с. 76–87.

Архипова, Е. И. 2006. Новые данные о резном декоре Десятинной церкви (рисунки Н. Е. Ефимова 1826 г.). В: Σοφία. Сборник статей по искусству Византии и Древней Руси в честь А. И. Комеча. Москва: Северный паломник, с. 31–46;

Arkhipova, E. I. 2007. 11th – 12th –Century Figured Reliefs from St. Michael Golden Domes Monastery in Kiev.  Aibabin, A. Ivakin, H. (eds.). Kiev-Cherson-Constantinople. Kiev-Simferopol-Paris: ACHCBYZ, р. 225–242;

Архипова, Е. И. 2007. Архитектурный декор и монументальная пластика Киевской Руси. Конец Х – начало ХІІ века. В: Комеч, А. И.и др. (ред.). История русского искусства: в 22 т., 1: Искусство Киевской Руси. IX — первая четверть ХІІ века. Москва: Северный паломник, с. 569–617;

Архипова, Е. И. 2008. Кадило из Судака в Одесском археологическом музее. Византийский временник, 67 (92), с. 207–216.

Архипова, Е. И. 2008. Церковные осветительные приборы ХІ–ХІІІ вв. из Переяслава Русского. Наукові записки з української історії, 20, с. 241–256;

Архипова, Е. И. 2009. Каменная иконка с Тамани с изображением воина-мученика св. Глеба. В: Цукерман К. (ред). Борисо-Глебский сборник. Collectanea Borisoglebica, 1. Paris: ACHCByz, с. 157–182.

Архипова, Е. И. 2010. Византийские каменные иконки в Древней Руси. Назначение и использование. В: Баталов, А. Л., Смирнова, Э. С. (ред.-сост.). Древнерусское искусство: Идея и Образ. Опыт изучения византийского и древнерусского искусства. Материалы конференции 1-2 ноября 2005 г. Москва: Северный паломник, с. 421–436;

Архипова, Е. И. 2012. Архитектурный декор Десятинной церкви (проблемы и предварительные итоги изучения). Труды Государственного Эрмитажа, 65: Первые каменные храмы Древней Руси: материалы архитектурно-археологического семинара 22–24 ноября 2010 года (науч. ред. Д. Д. Ёлшин). Санкт-Петербург: Изд-во Гос. Эрмитажа, с. 6–33;

Архипова, Е. И. 2013. Синтрон и престол Софийского собора в Киеве по данным археологии и эпиграфики. В: Архипова, Є. І., Івакін,  Г. Ю. (ред.). Храм і люди. Збірка наукових праць до 90-річчя з дня народження Сергія Олександровича Висоцького. Київ: Вид-во ТОВ "Аграр Медіа Груп", с. 24–53;

Архипова, Е.И. 2015. Архитектурный декор и скульптура ХІІ века Южной, Юго-Западной Руси и Рязани. В: Лифшиц, Л. И. (отв. ред.). История русского искусства: в 22 т., 2/2: Искусство второй половины ХІІ века. Москва: Северный паломник, с. 306–353;

Архипова, Е.И. 2015. Каменные иконки со святыми воинами: византийское наследие и южнорусская традиція. Труды Государственного Эрмитажа, 70: Византия в контексте мировой культуры. Материалы конференции, посвященной памяти А. В. Банк (1906-1984). Санкт-Петербург: Изд-во Гос. Эрмитажа, с. 271–289;

Архипова, Є. 2015. Саркофаг князя Володимира Святославича: історія пошуків і атрибуція. Opus mixtum, 3, с. 7–27;

Архипова, Є. 2016. Саркофаг Ярослава Мудрого – пам'ятка історії та мистецтва. Студії мистецтвознавчі, 2(54): Образотворче та декоративно -ужиткове мистецтво. Архітектура, с. 14–26;

Архипова, Е. И. 2016. Новые данные о расположении саркофага Ярослава Мудрого. Ruthenica, ХІІІ, с. 32–49;

Архипова, Е. И. 2017. Образец и копия в скульптуре малых форм Древней Руси (по материалам Украины). В: Мусин, А. Е., Щеглова, О. А. (ред.). В камне и в бронзе. Сборник статей в честь Анны Песковой. Труды ИИМК РАН, XLVIII. Санкт-Петербург: ИИМК РАН, с. 61–71;

Архипова, Є. 2017. Підлога opus sectile Десятинної церкви в Києві. Opus mixtum, 5, с.146–154, VII–XIII;

Архипова, Є. 2019. Бронзові світильники Десятинної церкви в Києві. Opus mixtum, 7, с. 16–29, І–V.

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(12.11.1944 р., м. Київ — 25.07.1988 р., смт Меджибіж Хмельницької обл.)
археолог, реставратор, спелеолог 

У 1964 р. вступив на факультет іноземних мов Київського університету, потім перейшов до Київського педагогічного інституту, де закінчив історичний факультет. Перший досвід археологічних досліджень набув на початку 60-х рр. під керівництвом Є. В. Махно. Зі створенням Київської постійно діючої експедиції брав активну участь у дослідженні Подолу, Печерська, Верхнього міста й околиць. Від 1985 р. працював в Інституті «Укрпроектреставрація», займався археологічно-реставраційними роботами в середньовічних замках і палацах Меджибожа, Старокостянтинова, Острога, Луцька, Тульчина, Феодосії та Бахчисараю, Святогірського монастиря в Зимному.

Засновник одного з перших в Україні спелео-археологічних гуртків, організатор і керівник спелеологічних досліджень Києва. За результатами спелеологічних обстежень і розкопок київських печер розробив типологію монастирських печерних споруд. На базі обстеження сотень печер і підземель Києва, Чернігова, Поділля, Тернопільщини, Волині та Криму випрацював методику спелео-археологічних досліджень. Поет і музикант, керівник юнацьких гуртків, дослідник української старовини — О. Б. Авагян був практиком і лишив кілька публікацій.

Література:
Бобровський Т., Жолдак Б. Авагян Олександр Беніамінович // Тернопільський енциклопедичний словник. — Тернопіль, 2004. — Т. 1. — С. 18–19.

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(15(27).07.1885 р., м. Санкт-Петербург — 25.07.1974 р., м. Сімферополь)
кандидат історичних наук, дослідник археології та історії Криму доби раннього заліза та середньовіччя.
Удостоєний звання «Ударник труда» (1932); нагороджений медаллю «За оборону Севастополя 1941–1942 г.». 

Закінчив Московський університет (1913). 1923 р. став заступником директора Севастопольського музею краєзнавства, 1926 р. — науковим співробітником Севастопольського військово-історичного музею. 1944 р. переїхав до Сімферополя, працював головним хранителем Центрального краєзнавчого музею Кримської АРСР та завідував відділом Великої Вітчизняної війни. До 1937 р. брав участь у роботі Ескі-Керменської експедиції Державної академії історії матеріальної культури, від 1945 р. — Тавро-скіфської експедиції Інституту історії матеріальної культури ім. М. Я. Марра АН СРСР і Державного музею образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна. 1948 р. став науковим співробітником сектору історії та археології Кримської науково-дослідної бази АН СРСР, реорганізованого в 1952 р. у відділ історії та археології Кримського філіалу АН СРСР. У 1956–1961 рр. — співробітник відділу античної та середньовічної археології Криму Інституту археології АН УРСР. 1957 р. захистив дисертацію «Некрополь Неаполя Скифского».

Головні інтереси В. П. Бабенчикова були націлені на дослідження пам’яток Гераклейського півострова, вивчення історії варварського населення пізньоримського часу Інкерманської долини, аланів і слов’ян у складі населення середньовічного Криму, «готського питання», пізньоскіфської культури Криму. В складі Інкерманської експедиції Кримської науково-дослідної бази АН СРСР і Музею печерних міст (м. Бахчисарай) досліджував могильники пізньоримського часу в долині р. Чорна біля Севастополя (1948–1952). Керував Коктебельським загоном, що провадив розкопки поселення VIII–IX ст. на г. Тепсень (1949–1960).

Поєднував наукову діяльність з викладацькою та просвітницькою: до 1935 р. викладав літературу та історію в Загальноосвітньому технікумі (м. Севастополь), керував екскурсійним відділом Севастопольського відділення Товариства пролетарського туризму та екскурсій; від 1927 р. був секретарем правління Севастопольського відділення Російського товариства з вивчення Криму; 1929 р. обраний членом Таврійського товариства історії, археології та етнографії. Читав лекції в Сімферопольському університеті.

Основні праці:
Панорама штурма 6 июня 1855 г.: путеводитель по картине. — Севастополь, 1927;
Раскопки средневекового поселения в с. Планерском (1949–1951 гг.) // КСИИМК. — 1953. — 49;
Некрополь Неаполя Скифского // История и археология древнего Крыма. — К., 1957;
Итоги исследования средневекового поселения на холме Тепсень // История и археология средневекового Крыма. — М., 1958;
Чорноріченський могильник // АП. — 1963. — 13.

Література:
Акимченков В. В. «Академия в миниатюре»: Севастопольский музей краеведения (1923–1939). — К.;  Симферополь, 2012. — С. 78–90;
Гарагуля В. К. «Это настолько естественно защищать свою Родину…»: отец и сын Бабенчиковы — участники обороны Севастополя в 1854–1855 и 1941–1942 годах // Известия Крымского республиканского краеведческого музея. — 1995. — № 12. — С. 40–46.

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(14.08.1945 р. — 26.11. 2006 р., народився і похований у м. Миколаїв)
дослідник доби бронзи 

Навчався на історичному факультеті Київського університету (1975–1981). У 1967– 1972 рр. входив до активу Миколаївського краєзнавчого музею як член Миколаївської групи Одеського археологічного товариства. На громадських засадах займався реставрацією кераміки, брав участь у встановленні охоронних знаків на пам’ятках археології та переоформленні археологічної експозиції музею. У 1967–1972 рр. брав участь в експедиціях Інституту під кер. О. Г. Шапошникової, Г. Т. Ковпаненко та Миколаївського краєзнавчого музею. Від 1973 р. був співробітником Інституту — лаборантом, старшим лаборантом (1981), молодшим науковим співробітником (1989). Очолював Богданівський загін Миколаївської експедиції, який здійснив масштабні дослідження поселення сабатинівської культури поблизу с. Виноградний Сад. Стажувався в лабораторії Г. Ф. Коробкової (м. Санкт-Петербург), оволодів методикою трасологічного аналізу кам’яних і кістяних знарядь. Автор розробок щодо становлення та розвитку стародавніх ремесел: чинбарського, швацького та косторізного.

Основні праці:
Курганная группа близ с. Старогорожена // Древности Поингулья. — К., 1977;
Ямное погребение с булавой из Поингулья // Древнейшие скотоводы степей юга Украины. — К., 1987 (обидві у співавт.);
Костяные изделия сабатиновской культуры по материалам поселений Ташлык и Виноградный Сад на Южном Буге // Проблемы первобытной археологии Северного Причорноморья. — Херсон, 1990. — Ч. 1.

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2020-04-29

(н. 26.05.1955 р., м. Львів)
кандидат історичних наук, дослідник слов’янської та давньоруської археології 

Син члена-кореспондента НАН України В. Д. Барана.

1977 р. закінчив історичний факультет Київського університету. 1977–1993 рр. — старший лаборант, молодший науковий співробітник відділу давньоруської та середньовічної археології, 2000–2001 рр. — науковий співробітник відділу археології ранніх слов’ян. 1993 р. захистив дисертацію «Слов’янська община (за матеріалами поселення Рашків І)». Нині працює в Міністерстві закордонних справ України.

Досліджував соціально-економічний розвиток слов’янського суспільства в переддержавний період. На ґрунті аналізу планіграфії повністю дослідженого поселення райковецької культури Рашків І висунув гіпотезу про систему планувальних закономірностей слов’янських поселень, за якою взаємне розміщення осель відображувало родинні зв’язки між їхніми господарями. Використання шнурка (давньоруською «верва») для визначення місця спорудження нового будинку й обумовило назву слов’янської общини, зафіксовану в літописі.

Автор 20 праць, зокрема розділу в «Давній історії України», т. 3 (К., 2000).

Основні праці:
Походження українського народу. — К., 2002 (у співавт.);
Слов’янська община. — Чернівці, 2004;
Історичні витоки українського народу. — К., 2005 (у співавт.);
Давні слов’яни і походження українського народу. — К., 2011 (у співавт.).