Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

Першу археологічну структуру в УАН — Комісію із складання археологічної карти України, створену 1919 р., очолив Микола Федотович (Тодотович) Біляшівський — один із засновників та дійсний член Української Академії Наук (від 1919 р.), визначний археолог, історик, мистецтвознавець, етнограф, фундатор вітчизняного музейництва, пам’яткоохоронець, громадський діяч. Дійсний член історичного товариства Нестора-літописця (1887), Одеського історичного товариства (1890), Московських археологічного, нумізматичного та географічного товариств (1891), Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (1909), один із засновників Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтв (1910), почесний член Української академії мистецтв (1918) та ін.

Від серпня 1921 р. він був головою, заступником голови Археологічної комісії, з 1922 р. — членом Археологічного комітету (від 1924 р. Всеукраїнський археологічний комітет, ВУАК).

 
Народився Микола Федотович 24 (12) жовтня 1867 р. у м. Умань в сім’ї священика. Невдовзі сім'я переїхала до родичів, до Києва.

Навчався у 2-й Київській гімназії. В гімназійні роки зацікавився українською старовиною. Історію у його класі викладав В. П. Науменко, у майбутньому редактор щомісячного історичного журналу «Кіевская старина». Через інтерес до нумізматики став членом гуртка київських нумізматів. Тоді ж познайомився з директором Київського церковно-археологічного музею М. І. Петровим. Під його впливом розпочав перші «археологічні екскурсії для огляду церков».
У 1887–1891 рр. навчався на юридичному факультеті Університету св. Володимира, потім — Новоросійського (Одеського) університету, де й отримав диплом. Водночас слухав лекції проф. В. Б. Антоновича з загальної та східноєвропейської археології, А. В. Прахова з античного мистецтва. Ввійшов до представників Київської історико-археологічної школи В. Б. Антоновича, які вважали археологічні дані одним з найважливіших джерел (поряд з писемними) для пізнання культури минулого.

Починаючи з 1887 р. досліджував археологічні пам’ятки на території Київщини, Волині і Поділля від кам’яного віку до раннього середньовіччя, вивчав нумізматику й історію українського козацтва. У 1887 р. на пропозицію В. Б. Антоновича взяв участь у розкопках давньоруського могильника неподалік Ягнятина. 1888 р. підготував перше самостійне дослідження «Монетные клады Киевской губернии». У 1889 р. здійснив розвідки й розкопки в околицях с. Монастирок, почав вивчати «дюнні стації» по узбережжю Дніпра. Протягом 1891-1893 рр. досліджував давньоруський комплекс пам’яток Княжа гора біля Канева. Ідентифікував тут літописне м. Родень, згадане під 980 р. , окреслив його розміщення та планування.

Брав активну участь у підготовці й роботі ІХ–ХІV Всеросійських археологічних з’їздів (у Москві, Вільно, Ризі, Києві, Харкові, Катеринославі), виступав з доповідями про результати своїх досліджень, працював в організаційних комітетах з підготовки з’їздів, висвітлював їхню роботу на сторінках наукових видань.

Як вільний слухач 1892 р. вступив на природничий факультет Московського університету, входив до «гуртка» професора Д. М. Анучина. Брав активну участь у науковому житті Москви: учасник ХІ Міжнародного конгресу з доісторичної археології, антропології та зоології, долучився до роботи декількох наукових товариств тощо. Працював в архіві міністерства юстиції під керівництвом відомого російського історика права, археолога й архівіста Д. Я. Самоквасова як його секретар.

У 1894–1898 рр. М. Ф. Біляшівський завідував архівом колишнього Фінансового управління Царства Польського при Варшавській казенній палаті, впорядковував документи, планував видання джерел з історії України. 1898 р. за дорученням Археологічної комісії дослідив Люшинський могильник латенського часу під Варшавою. На запрошення барона Ф. фон Штейнгеля взяв активну участь в організації Городоцького музею неподалік м. Рівне. Склав програму облаштування та організації музею, розробив план поточної роботи, за допомогою співробітників В. А. Мошкова та А. М. Бикова — програму роботи його відділів: природознавчого, географічного, антропологічного, археологічного, етнографічного, бібліотеки. Доклав зусиль для поповнення музейних колекцій через розкопки, історико-краєзнавчі експедиції по Волинській губернії , збір старожитностей. До 1898 р., до переїзду в Київ, фактично був його директором.

Під редакцією М. Ф. Біляшівського і фактично його коштом у 1899–1905 рр. виходив у Києві періодичний орган «Археологическая летопись Южной России». Тут публікували матеріали з української старовини від доісторичних часів по ХІХ ст. Навколо журналу редактор згуртував багато науковців і краєзнавців-аматорів. Особливу вартість мали щорічні огляди археологічних досліджень і розкопок в Україні.
У 1900 р. М. Ф. Біляшівський склав і опублікував програму Київського міського художньо-промислового і наукового музею, де передбачалося організувати відділи антропології, археології, історії, етнографії, художній і художньо-промисловий, а також бібліотеку та археологічний архів. У 1902–1923 рр. очолював цей музей. М. Ф. Біляшівський дбав про розвиток музейної справи в Україні. Консультував і листувався з музеями Москви, Петербурга, Харкова, Херсона, Катеринослава, брав участь в організації Полтавського природничо-історичного музею, Чернігівського музею українських старожитностей ім. В. В. Тарновського та ін.

Як член Московського археологічного товариства та історичного товариства Нестора-літописця М. Ф. Біляшівський у 1900–1901, 1903–1904 рр. брав участь в експедиціях у Київській, Чернігівській і Полтавській губерніях, про результати яких з описом зареєстрованих ним пам’яток звітував на засіданнях Комісії з опису і видання пам’яток місцевої старовини для складання зводу історичних пам’яток України та на сторінках «Киевской старины» і «Археологической летописи Южной России». У 1904–1905 рр. провадив розкопки багатошарового поселення неподалік с. Борисівка (нині Іллінецького р-ну Вінницької обл.). У 1910 р. був одним із засновників Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтв. 1913 р. провів дослідження на місці храму Зарубського (Трахтемирівського) монастиря.

Під час першої російської революції 1905–1907 рр. взяв участь у виборах до І Державної Думи, отримав мандат від Київщини, входив до складу української парламентарної громади. У Першу світову війну служив у Комітеті Південно-західного фронту Всеросійського союзу міст на території Буковини. Засновник та керівник Київського кустарного товариства (1906), тривалий час був інспектором кустарно-промислових шкіл Київщини.

Основна діяльність вченого в 1917–1923 рр. була націлена на розбудову нових організаційних підвалин пам’ятко-охоронної та археологічної діяльності в Україні. 1917 р. М. Ф. Біляшівський очолив Центральний комітет охорони пам’яток старовини і мистецтв, який як відділ музеїв та охорони пам’яток старовини і мистецтва ввійшов до структури Генерального секретарства народної освіти УНР. Пізніше очолив відділ охорони пам’яток старовини і мистецтв Головного управління мистецтва та національної культури при міністерстві народної освіти та мистецтва Української держави та відповідний відділ за урядування Директорії. Створена ним програма роботи очолюваного ним відділу зі збереження національної історико-культурної спадщини надовго визначила основні напрями пам’ятко-охоронної діяльності в Україні. Планувалося здійснити генеральну реєстрацію пам’яток, заходи з убезпечення їх від нищення та пошкодження, розпочати планові ремонтно-реставраційні робо-ти й розкопки. В цей час вчений також опікувався проблемою повернення в Україну її національних цінностей, зокрема, брав участь у Культурній комісії при Українській мирній делегації на Брестських переговорах з Росією. Був автором проекту першого закону України про охорону пам’яток історії, культури і мистецтва (1918), склав програму створення національних і регіональних музеїв, музейної реформи в Україні на наукових засадах. Долучився також до створення Української академії мистецтв, Київського археологічного інституту тощо.

З обранням М. Ф. Біляшівського дійсним членом УАН (1919) він ініціював та очолив Комісію для складання археологічної карти України, був членом Етнографічної комісії, очолив музейний відділ Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини. Важливим завданням цієї установи був облік і збереження, а згодом і націоналізація громадських і приватних збірок, створення губернських і місцевих музеїв. Але на заваді реалізації планів вченого стала хвороба. Через це Комісія зі складання археологічної карти України, що ставила мету збирання, систематику, а також організацію охорони виявлених і досліджених за дорадянський період пам’яток, не спромоглася розгорнути активну роботу. Від серпня 1921 р. він був головою, заступником голови Археологічної комісії, з 1922 р. — членом Археологічного комітету (від 1924 р. Всеукраїнський археологічний комітет, ВУАК).

1925 р. за дорученням ВУАК М. Ф. Біляшівський продовжував розкопки в околицях с. Борисівка, а також розвідки вздовж узбережжя Дніпра, а наступного року його не стало. Помер М. Ф. Біляшівський 21 квітня 1926 р. , похований згідно з його волею на Княжій горі біля Канева. Був одружений, мав двох синів.

Автор численних праць з археології, етнографії, мистецтвознавства. 

Основні праці з археології:
Монетные клады Киевской губернии. — К., 1889; Раскопки на Княжей горе. — К., 1892; Следы пребывания первобытного человека на берегах р. Днепр вблизи г. Киева // Тр. VII АС. — М., 1897; Ближайшие задачи археологии юга России // АЛЮР. — 1903. — № 1; Борисівське городище // Трипільська культура на Україні. — К., 1926. — І; Розшуки на місці стоянки неолітичної доби біля могили Т. Шевченка // КЗ ВУАК за археологічні досліди року 1925. — К., 1926.

Література:
Грушевський М.С. Академік Микола Федотович Біляшівський. 1867–1926 [некролог] // Україна. — 1926. — № 2/3. — С.237;
Курінний П.П. Академік Микола Біляшівський // Трипільська культура на Україні. — 1926. — І. —С.V-VII;
Мощенко К. Академік М. Ф. Біляшівський як музейний робітник // Український музей. — 1927. — 1. —С. 3-12;
Багалій Д. Записка про наукові праці М. Т. Біляшівського // Записки Історично-філологічного відділу ВУАН. — 1926. — Кн. 9. — С. 1–10;
Винницький А. Біляшівський, його життя та музейна робота // Там само. — С. 11–23;
Щербаківський Д. М. Т. Біляшівський і українське мистецтво // Там само. — С. 38–53;
Єфремов С. М. Ф Біляшівський на громадській роботі // Там само. — С. 54–59;
Горбик В.О., Піскова Е.М. Біляшівський М. Ф. // Українська біографістика: Зб. наук. пр. — К.: НАН України, НБУ ім. В.І. Вернадського, Ін-т біографічних досліджень, 1999. — Вип. 2. — С. 75–80;
Юркова О. Біляшівський Микола Федотович // Українські історики ХХ ст.: Біобібліографічний довідник. — Вип. 2. Ч. 1. — К., Львів: Інститут історії України НАН України, 2003. — С. 25–26;
Дідух Л. Етнографічні та мистецтвознавчі студії академіка М. Ф. Біляшівського // Історичний журнал. — 2004. — № 4. — С. 32–38;
Дідух Л.В. Академік М. Ф. Біляшівський у науковому, культурному та громадському житті України (кінець ХІХ – перша чверть ХХ ст. ): автореф. дис.... канд. істор. наук. — К., 2005.
Примак А. Внесок М. Ф. Біляшівського в науково-просвітницьку діяльність // Перші читання пам’яті М. Ф. Біляшівського (Матеріали наукової конференції — 22 червня 2005 р., м. Київ). — К.: Національний художній музей, 2005. — С 111–114;
Ковалевська О.О. Діяльність Миколи Біляшівського в роки Першої світової війни // Український історичний журнал. — 2008. — № 2. — С. 119–128;
Микола Федотович Біляшівський (1867–1926): біобібліографічний покажчик / Авт.-укл. А.Ф. Примак. — К.: Центр пам’яткознавства НАН України; Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, 2009. — 51 с.
Колеснікова В.А. Біляшівський Микола Федотович (1867–1926) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 281-284.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

Після М. Ф. Біляшівського археологічну науку в Україні очолював Ф. І. Шміт — голова Археологічної комісії ВУАН (1921), голова УАК/ВУАК (1922–1924), візантолог, фахівець з давньоруської художньої культури, теорії та історії мистецтва, музейної справи, академік УАН/ВУАН (1921).

Федір Іванович народився 3 (15) травня 1877 р. у м. Санкт–Петербург. Навчався на історико–філологічному факультеті Петербурзького університету (1895–1900). Магістерську програму проходив у Російському археологічному інституті в Константинополі (1901–1903). 1909 р. захистив дисертацію, присвячену візантійським мозаїкам мечеті Кахріє–­Джамі, та отри мав ступінь магістра історії та теорії мистецтва.
1908–1912 рр. — учений секретар Російського археологічного інституту в Константинополі. 1912 р. очолив кафедру теорії та історії мистецтва в Харківському університеті та на Харківських Вищих жіночих курсах; від 1913 р. — декан історико­філологічного факультету Харківського університету.
Один з ініціаторів створення Всеукраїнського комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва, 1919 р. керівник його музейної секції.
1921 р. Ф. І. Шміт переїхав до Києва та очолив Археологічну комісію ВУАН. Разом з М. Ф. Біляшівським і М. П. Василенком був засновником і першим головою Археологічного комітету (від 1924 р. — Всеукраїнський археологічний комітет) ВУАН. Одночасно — професор Київського архітектурного інституту та Музично–драматичного музею імені М. Лисенка (1921), фундатор і перший директор (1922) Музею дитячої творчості при історико­філологічному відділі ВУАН, ректор Київського археологічного інституту (1922), директор Лаврського музею культів і побуту та Музею при Софійському соборі (1923).
1924 р. переїхав до Москви, працював у науково­дослідному Інституті мистецтвознавства. Від грудня 1924 р. — директор Державного інституту історії мистецтв у Ленінграді, викладач Ленінградського університету. В 1930–1933 рр. працював у ДАІМК.
В 1933 р. заарештований й відправлений у заслання до Середньої Азії, працював науковим консультантом музею мистецтв у Ташкенті. 1937 р. знову заарештований і за постановою Трійки НКВС УзбССР засуджений до розстрілу. За відомостями МВС РФ, вирок виконано 10.11.1937 р., за справою КДБ УзбССР — 3.12.1937. У той же час є дані про те, що він помер 10.10.1941. Реабілітований по обох справах в 1956 р.
Тематика досліджень Ф. І. Шміта — історія візантійської та давньоруської художньої культури, теорія та історія мистецтва, музейна справа, архітектурні особливості монументальних споруд середньовіччя, охорона, збереження, дослідження, музеєфікація, популяризація нерухомих пам’яток культури. У 1915-1916 рр. збирав відомості про середньовічні споруди Києва та Волині. Брав участь у роботі експедицій у Трапезунді, Ескі–Кермені тощо. Вивчав пам’ятки архітектури в Туреччині, Італії, Болгарії, Австрії, Німеччині, Росії, опікувався дослідженням і охороною Софії Київської.

Основні праці:
Киевский Софийский собор. — М., 1914; Искусство древней Руси–­Украины. — Харьков, 1919; Об исследовании и издании памятников древнерусского искусства // Наука на Украине. — 1922. — № 3; Пам’ятки староруського мистецтва (про дослідження й використання їх). — Харків, 1922; Эски–Керменская базилика // ИГАИМК. — 1932. — Т. 12. — Вып. 1–8; Три генуэзских рельефа из Кафы (Феодосии) // Известия Археологической комиссии. — 1917. — 63; Избранное. Искусство: проблемы теории и истории. — СПб., 2013.

Література:
Прокофьев В. Н. Федор Иванович Шмит (1877–1941) и его теория прогрессивно­циклического развития искусства // Советское искусствознание’80. — М., 1981. —2. — С. 252–285;
Білокінь С. І. Українська зірка вченого // Пам’ятки України. — 1987. — № 1. — С. 24–26;
Чистотинова С. Федор Иванович Шмит. — М., 1994;
Сыченкова Л. Федор Иванович Шмит: жизнь и судьба научного наследия // Рубеж (альманах социальных исследований). — 1999. — 13/14. — С. 89–103;
Ковпаненко Н. Шміт Федір Іванович // Видатні діячі науки і культури Києва в історико­краєзнавчому русі України: біографічний довідник. — К., 2005. — Ч. ІІ. — С. 300–307;
Колеснікова В. А., Яненко А. С. Шміт Федір Іванович (1877–1937) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 285-286.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

Від грудня 1924 до квітня 1933 р. Всеукраїнський археологічний комітет, а з травня 1933 р. Секцію історії матеріальної культури очолював О. П. Новицький — дійсний член ВУАН, дослідник давньоруського мистецтва, національної культурної спадщини, історик, шевченкознавець, діяч музейницького та пам’яткоохоронного руху.

Народився Олексій Петрович 7 квітня 1862 р. у м. Симбірськ (нині — Ульяновськ, РФ). Прагнучи дати дітям пристойну освіту, родина Новицьких переїхала до Москви. Тут Олексій Петрович сформувався як вчений.
Навчався в Свято­Миколаївському ліцеї. 1882 р. вступив на фізико­математичний факультет Московського університету. З часом захоплення фізикою поступилося місцем гуманітарним інтересам. Він писав вірші, брав участь у літературних вечорах. Під час навчання в університеті слухав на історичному факультеті лекції В. О. Ключевського, О. М. Веселовського, М. С. Тихонравова, М. І. Стороженка та ін. Зі студентських років предметом особливого зацікавлення О. П. Новицького стала українська історія та культура. Він тісно співпрацював з редакцією «Современных известий», що видавалися відомим журналістом Гіляровим­Платоновим.
Після закінчення університету працював помічником бібліотекара Імператорського історичного музею. 1889 р. вийшла й отримала схвальну оцінку праця О. П. Новицького, написана за результатами роботи над списком Галереї Рум’янцевського музею. У 1892–1894 рр. видавав мистецтвознавчий журнал «Русский художественный архив». Працюючи в Історичному музеї, став відомим фахівцем у галузі історії мистецтва, налагодив плідні контакти з І. Є. Забеліним, М. С. Тихонравовим, В. В. Стасовим i Г. Г. Достоєвською.
У жовтні 1893 р. О. П. Новицький побрався з Юлією — донькою дійсного статського радника відомого юриста І. Остроглазова. 1896 р. у подружжя народилася донька Марія (в подальшому знаний мистецтвознавець, дослідник ткацтва, килимарства, вишивки та гаптування, співробітниця Всеукраїнського музейного городка).
У вересні 1898 р. О. П. Новицький став бібліотекарем Московського училища живопису, скульптури і архітектури. На початку ХХ ст. вчений активно включився в український рух у Москві, налагоджував у Товаристві слов’янської культури діяльність української секції та її наукової підсекції, де працювали В. І. Вернадський, А. Ю. Кримський та ін. Широкий громадський резонанс мали проведені цією секцією під керівництвом О. П. Новицького шевченківські виставки, зокрема в Імператорському історичному музеї.
1903 р. О. П. Новицький видав працю «Історія російського мистецтва з найдавніших часів». Заслуги О. П. Новицького як талановитого дослідника, популяризатора наукових знань були високо оцінені на ХІІ–ХІV археологічних з’їздах. На XIV Археологічному з’їзді (Чернігів, 1908) він керував секцією історії мистецтва, виступив з доповіддю «Риси самобутності в українській архітектурі».
1906 р. вченого обрали дійсним членом Московського археологічного товариства, 1909 р. — членом Ради Історичного музею. Одночасно Новицький налагодив тісну співпрацю з Науковим товариством ім. Шевченка (НТШ) у Львові, Українським науковим товариством (УНТ) у Києві, з М. Ф. Біляшівським, М. С. і О. С. Грушевськими. У січні 1909 р. його обрали дійсним членом Чернігівської ученої архівної комісії, у вересні в аналогічному статусі його затвердили загальні збори УНТ, а в березні 1914 р. — НТШ.
З осені 1917 р. по літо 1918 р. О. П. Новицький за запитом Центральної Ради України провадив роботу із складання докладного списку українських культурних цінностей, розміщених у культових спорудах, музеях, архівах Росії.
Влітку 1918 р. вчений змушений був виїхати до Криму, де керував Фундаментальною бібліотекою у Феодосії (1918), був членом колегії при Коктебельському відділі Наросвіти, керував сільськими бібліотеками та школами, організував Народний університет (1920). Восени 1919 р. О. П. Новицького запросили на посаду старшого асистента кафедри історії та теорії мистецтва Таврійського університету в Сімферополі. 1922 р. його обрали професором Феодосійського інституту народної освіти по кафедрі російської історії та завідувачем Феодосійського археологічного музею.
Відновивши контакти з київськими вченими, О. П. Новицький мав намір переїхати до Києва для роботи у ВУАН. 11 травня 1922 р. Ф. І. Шміт на засіданні історично–філологічного відділу Академії запропонував обрати дослідника дійсним членом ВУАН по кафедрі мистецтвознавства. Цю пропозицію одноголосно підтримали і 26 червня 1922 р. затвердили Спільним зібранням ВУАН.
У серпні 1922 р. О. П. Новицький переїхав до Києва. Тут вчений активно включився в наукову та організаційну роботу Академії. 27 вересня 1922 р. Археологічний комітет висловив бажання кооптувати його до свого складу. Тоді ж Київське губернське управління політосвіти доручило вченому очолити Комітет з охорони пам’яток старовини і мистецтва при екскурсійно­виставково­музейній секції. Невдовзі О. П. Новицького обрали головою секції мистецтв, професором Київського археологічного інституту, де згодом він виконував обов’язки проректора.
23 грудня 1924 р. О. П. Новицького обрали головою ВУАК. Вчений доклав багато зусиль для перетворення ВУАК у провідну установу країни в царині археологічних, мистецтвознавчих і пам’яткоохоронних досліджень. Виступав за наділення ВУАК адміністративними функціями, правом законодавчої ініціативи тощо. Проект О. П. Новицького з реформування ВУАК сприяв зростанню авторитету цієї організації, об’єднанню навколо неї ентузіастів української культури.
З О. П. Новицьким пов’язана розробка пам’яткоохоронного законодавства — Декрету «Про охорону пам’ятників культури і природи», «Положення про пам’ятки культури і природи», затвердженого спільною постановою ВУЦВК і РНК УСРР 16 червня 1926 р. Опікувався дослідженням і збереженням Софійського собору в Києві (був головою Софійської комісії ВУАК).
Вагомий його внесок у дослідження та збереження інших пам’яток: Андріївської церкви, церкви Спаса на Берестові, Спасо­–Преображенського собору, Успенської церкви і Троїцького собору в Чернігові. Вчений разом з М. С. Грушевським був ініціатором оголошення заповідником комплексу будівель Братського монастиря. За наполяганням О. П. Новицького 10 лютого 1927 р. при ВУАН створено спеціальну комісію з дослідження території Дніпрогесу.
Був ініціатором створення Музею історії Києва, експозицію якого він планував розгорнути на основі розкопок, що провадились у центральній частині Києва у 1926–1927 рр. 14 жовтня 1926 р. вчений став директором Українського театрального музею. Був одним з фундаторів Музею українських діячів науки і мистецтва. У 1925–1926 рр. брав активну участь у поверненні в Україну унікальних колекцій П. П. Потоцького, В. О. Щавинського. Як голова ВУАК чимало зусиль доклав для створення Археологічного музею ВУАН.
Після реорганізації відділів ВУАН та її ідеологічної перебудови О. П. Новицький 1930 р. потрапив до числа опальних академіків, його здоров’я погіршилося. Останні кілька років він виконував обов’язки голови ВУАК, а згодом СІМК номінально.
24 вересня 1934 р. вченого не стало. Похований у Києві на Лук’янівському кладовищі.

Основні праці:
Діяльність ВУАКу в р. 1926 // КЗ ВУАК за 1926 р. — К., 1927; Звіт про діяльність Софійської комісії ВУАН // Вісті ВУАН. — 1929. — 5/6; Спроби реконструкції Київської Софії // Записки ВУАК. — 1930. — 1; До питання про походження дерев’яної української архітектури // Юбілейний зб. на пошану акад. Д. І. Багалія. — К., 1927. — Т. 1 (Зб. історико­філологічного відділу ВУАН. — 51); Звідомлення за досліди замку­фортеці кол. кн. Острозьких у Старокостянтинові р. 1930 // ХрАМ. — 1931. — 3; Кафа // Україна. — 1926. — 4.

Література:
Тарахан-Береза З. П. Олекса Новицький — дослідник і популяризатор творчості Тараса Шевченка // Образотворче мистецтво. — 1989. — № 5. — С. 21–23;
Бонь О.  І. Академік Олекса Петрович Новицький: наукова та громадська діяльність. — К., 2004;
Бонь О.  І. «...Методологія в мене не відповідає сучасним вимогам, зато мої знання їм необхідні» // Сумська старовина. — 2007. — ХХІ/ХХІІ. — С. 123–131.
Колеснікова В. А., Яненко А. С. Новицький Олексій Петрович (1862–1934) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 287-290.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

У 1933–1936 рр. головну археологічну установу України — Секцію історії матеріальної культури та її спадкоємця — Інститут історії матеріальної культури — очолював Федір Андрійович Козубовський: науковий працівник, дослідник первісної та середньовічної археології, освітянин, музейник.

Точна дата й місце народження Ф. А. Козубовського невідомі. В науковій та енциклопедичній літературі наводиться дата 5 серпня 1895 р., а місцем народження вказується с. Богушево (нині Пінського р­–ну Брестської обл., Білорусь). Але в анкетах і автобіографіях фігурують й інші дані: 15 липня 1895 р., Рівненщина та Західна Україна без указівки населеного пункту.
Після закінчення церковно–­приходської школи в селах Вижловичі та Жабчинці (нині Пінського р­–ну, Білорусь) навчався в учительській семінарії (місто не встановлено) на стипендію Земства, яку закінчив у 1912 р. Потому десь півроку працював «молодим учителем» ІІ початкової школи в м. Слуцьк. У 1913–1915 рр. продовжив освіту в Смоленському вчительському інституті.
Після призову на військову службу пройшов прискорений курс у кавалерійській військовій школі м. Тула, став офіцером 16­–го гусарського (кавалерійського) полку, 1917 р. — командиром ескадрону. Брав участь у Першій світовій війні. 1917 р. Ф. А. Козубовський демобілізувався та жив у Білорусі. Викладав історію в залізничній школі м. Лунинець (нині райцентр Брестської обл.), школах сіл Радчиці та Колодне (нині Столинського р­–ну тієї ж області).
Був одним з організаторів Поліського збройного повстання 1918–1919 рр. Командував Другим поліським комуністичним повстанським полком, який вів бої проти кайзерівської Німеччини, збройних сил Директорії УНР, польської армії в районі міст Сарни, Пінськ, Лунинець, Кобрин. Був членом Поліського революційного краєвого комітету, заступником голови Революційної військової ради Полісся, головним редактором повстанської газети «Лясное рэха» (Лісове відлуння).
У 1919–1920 рр. служив у регулярних частинах Червоної армії: командир роти, батальйону, полку, бригади, очолював особливий партизанський полк. Восени 1919 р. потрапив у полон, був засуджений до страти, але втік. У грудні 1920 р. демобілізувався з лав Червоної армії.
З січня 1920 р. працював у Наркоматі освіти Білорусії, викладав у школі м. Слуцьк, був головою Інструкторської колегії Повітнаросвіти та членом Наукового товариства Случчини.
З вересня 1921 по серпень 1922 рр. Ф. А. Козубовський працював в Овручі, де й долучився до археології. Завідував повітовим відділом соціального виховання, був лектором педагогічної школи, співробітником історико­археологічного відділу Овруцького повітового музею. В складі Науково­археологічної комісії при Овруцькому повітовому відділі народної освіти брав участь у дослідженні пам’яток Словечансько­–Овруцького кряжу, в зборі відомостей про старожитності Овруцького повіту, наявність колекцій давніх речей у населення.
Переїхавши до Коростеня, працював тут у повітовому відділі Наросвіти, інспектором соціального виховання, керівником округової інспектури Наросвіти (з 1926 р.), був членом округового виконкому. В 1923–1929 рр. — директор Коростенського округового краєзнавчого музею, фундатор і секретар Наукового Коростенського товариства, співробітник­–уповноважений Волинського науково­дослідного музею та член його археологічної секції, уповноважений з охорони пам’яток природи та культури Коростенщини.
У 1924–1925 рр. провадив під керівництвом С. С. Гамченка дослідження в Коростені: розвідкові розкопки городища в ур. Ловище, розкопки курганного могильника в ур. Дачі Іваницького та могильника поблизу городища №3, обстеження так зв. Купалень кн. Ольги, брав участь у дослідженнях С. С. Гамченка у верхів’ях р. Случ (Войцехівка, Колодяжне, Миропіль) та І. Ф. Левицького в околицях Народичів. Від 1926 р. за дорученням ВУАК провадив дослідження Коростеня, реєстрацію пам’яток його округи та вжив заходів для їх охорони. За його ініціативи засновано краєзнавчі гуртки при сільбудах у Коростені, Овручі, Словечно, Лугинах (Північна Житомирщина).
У 1929–1932 рр. навчався в аспірантурі Одеського державного історико­археологічного музею (керівник М. Ф. Болтенко). В 1931 (чи 1932) р. захистив промоційну (кваліфікаційну) роботу «Вивчення матеріальних решток місцевих суспільств передкласової та ранньофеодальної формацій на території Коростенщини та Надбожжя» й отримав звання науковий працівник. Одночасно працював директором Одеської державної публічної бібліотеки та керівником Обласного архівного управління. Був членом археологічної секції Одеського наукового товариства при ВУАН, Одеської комісії краєзнавства, президії Одеського українського бібліографічного товариства. У 1930–1932 рр. очолював археологічні дослідження території майбутнього підтоплення ГЕС на Південному Бузі (експедиція БОГЕСу), брав участь у розкопках Ольвії.
З серпня 1932 р. Ф. А. Козубовський став т. в. о. наукового співробітника ВУАК і переїхав до Києва. Також завідував музейним відділом у секторі Київської обласної Інспектури народної освіти. З квітня 1933 р. виконував обов’язки заступника, з травня ученого секретаря другого відділу ВУАН. У 1933 р. очолив Секцію історії матеріальної культури, 1934 рр. її наступника — Інститут історії матеріальної культури. У 1934 р. був також директором Історико­археографічного інституту ВУАН, редактором друкованих органів цих інститутів.
Ф. А. Козубовський очолив головну археологічну установу країни в час методологічної перебудови основ наукової діяльності в дусі класово–пролетарської ідеології. За організаційною й методологічною спрямованістю робота установи мала бути націлена на дослідження закономірностей історичного процесу на основі історії матеріального виробництва. Це спричинило низку змін у її діяльності та складі співробітників. Багато з тих змін можна піддавати сумніву з погляду нинішнього дня, але, безперечно, Ф. А. Козубовський мав неабиякі організаторські здібності.
Організаційно СІМК/ІІМК були структуровані за ознакою суспільно­економічних формацій. Для кожного відділу були визначені головні напрями наукової діяльності, що стали актуальними для ХХ ст. Результати польових та аналітичних досліджень мали реалізовуватися в монографічних виданнях. Зокрема, планувались узагальнюючі праці, присвячені давньоруському Києву, Вишгороду, Райковецькому городищу, трипільській проблематиці, видані вже в повоєнні роки.
З Ф. А. Козубовським пов’язані якісні та кількісні зміни в організації, стратегії та практиці ведення польових досліджень. Порівняно з попереднім періодом зросла кількість і масштаби експедицій, які організовував і провадив ІІМК. Ця тенденція особливо помітна на тлі згортання польової роботи місцевих музеїв і краєзнавчих осередків. Централізація функцій і повноважень в Інституті супроводжувалася припливом до його складу, зокрема й керівного, найбільш здібних, талановитих і дієвих співробітників музеїв (Т. М. Мовчанівський, С. С. Магура та ін.). Крім суто кількісних змін, польова діяльність зазнала також якісних трансформацій. Ф. А. Козубовський і його колеги активно застосовували нові методики, розроблені й апробовані музейними працівниками. Це, приміром, розкопки широкими площами, нові підходи та прийоми ведення розкопок і фіксації їх результатів, оформлення польової документації.
За часів директорства Ф. А. Козубовського було започатковане фахове періодичне видання — «Наукові записки ІІМК» (у 1934–1937 рр. вийшло шість випусків).
Як директор ІІМК Ф. А. Козубовський організовував дослідження різноманітних пам’яток на Чернігівщині, Черкащині, Перекопському перешийку, роботу Поліської експедиції (дослідження Городська), Ольвійської (керівник Л. М. Славін), очолював Вишгородську експедицію (разом з Т. М. Мовчанівським), здійснив подальші дослідження середньовічних городищ Коростеня. Тоді провадилися масштабні археологічні роботи в Києві, зокрема на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, Десятинної церкви (які очолював товариш і однодумець Т. М. Мовчанівський). Опрацьовувалися колекції, впорядковувалися бібліотека й архів, де зосередилися фонди установ, що ввійшли до СІМК/ІІМК.
Життя Ф. А. Козубовського обірвалося трагічно, дату його загибелі не з’ясовано. 8 квітня 1936 р. йому було висунуто звинувачення за ст. 54­10, ч. 1 і ст. 54­11 Кримінального кодексу УСРР в причетності до антирадянської контрреволюційної націоналістично­фашистської терористичної організації. 15 квітня його заарештували й відправили до Лук’янівської в’язниці. 29 серпня 1938 р. «трійка» при Київському обласному управлінні НКВС засудила Ф. А. Козубовського до вищої міри покарання. За даними карної справи, вирок виконано 2 вересня 1938 р. в Биківнянському лісі. За іншими даними, вчений збожеволів у в’язниці, був відправлений до Київської психіатричної лікарні імені академіка І. Павлова, і його, разом з іншими пацієнтами, розстріляли нацисти в 1942 р. в Бабиному Яру.
Був одружений, мав двох синів — Святослава та Віктора. Дружина, Ганна Захарівна, до війни працювала вчителькою. Святослав воював на фронтах Другої світової війни, кандидат фізико­математичних (можливо, технічних) наук, працював в Інституті кібернетики АН УРСР.
За клопотанням дружини справу проти Ф. А. Козубовського переглянули. Постановою трибуналу Київського військового округу від 12 вересня 1958 р. та постановою Бюро Київського обкому КПУ від 30 січня 1959 р. вченого посмертно реабілітовано, справу проти нього відмінено.

Основні праці:
Записки про досліди археологічні коло м. Коростеня року 1925. — Коростень, 1926; Археологічні дослідження на території БОГЕСу 1930–1932 рр. — К., 1933; Буржуазна історія матеріальної культури на послугах фашизму. — К., 1934; Задачі історії матеріальної культури в другій п’ятирічці // НЗ ІІМК. — 1934. — 1; Стоянки родових громад на поліських дюнах // Там само; Експедиційні дослідження Інституту історії матеріальної культури ВУАН 1934 р. // Вісті ВУАН. — 1934. — 8/9; Історичне коріння української буржуазної археології // НЗ ІІМК. — 1934. — 2; Первісна стоянка на р. Бакшалі коло с. Анетівки // НЗ ІІМК. — 1935. — 5/6; Нова палеолітична стоянка (Чулатове­1 Чернігівської обл.) // Там само.

Література:
Шовкопляс І. Г. До 75–­річчя від дня народження Ф. А. Козубовського // УІЖ. — 1975. — № 8. — С. 125–126;
Маньковська Р. В. Ф. А. Козубовський — директор Інституту історії матеріальної культури Всеукраїнської Академії наук // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К., 1998. — 3. — С. 189–196;
Юркова О. Козубовський Федір Андрійович // Українські історики ХХ століття. Бібліографічний довідник. — К.; Львів, 2003. — Вип. 2. — Ч. 1. — С. 141–142.
Колеснікова В. А., Павленко С. В. Козубовський Федір Андрійович (1895–1938?, 1942?) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 291-294.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

У 1936–1940 рр. Інститут очолював Микола Іванович Ячменьов. Оскільки він не був професійним археологом, відомостей про нього вціліло мало.

Народився в с. Ніколаївка (нині Орловської обл., РФ). Закінчив Ленінградський комвуз і два курси Інституту червоної професури. Учасник громадянської війни. Нагороджений орденом Червоного прапора.
У 1935 р. прибув із Москви до Києва на посаду заступника директора із загальних питань Інституту історії матеріальної культури АН УСРР. Після арешту директора Ф. А. Козубовського весною 1936 р. став виконувати обов’язки директора Інституту, а 1938 р., після реорганізації ІІМК в Інститут археології, М. І. Ячменьов став його директором.
Восени 1940 р. його направили на роботу до Західної України (Львів), де він працював директором торгівельної школи. Після війни М. І. Ячменьов повернувся до Києва, де й завершилося його життя.

Автор кількох праць, зокрема:
Археологічні експедиції Інститу­ту історії матеріальної культури в 1936 р. // Вісті АН УРСР. — 1937. — № 1; Нові археологічні розкопки у Києві // Соціалістичний Київ. — 1936. — № 7/8 (обидві в співавт.).

Література:
Колеснікова В. А. Ячменьов Микола Іванович (1893–1947/1948) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 295.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

У 1940–1945 рр. Інститут археології очолював Л. М. Славін — член­кореспондент АН УРСР (1939), визначний археолог­антикознавець і організатор науки, засновник школи українського антикознавства, талановитий педагог, дослідник античних старожитностей Північного Причорномор’я, насамперед Ольвії та її хори. Лауреат Державної премії УРСР (1977).

Народився 11 червня 1906 р. у білоруському містечку Вітебськ. Рано втратив батька (1912), тож ще школярем почав заробляти: 1919 р. завідував районним юнацьким клубом міського відділу освіти, від 1920 р. працював рахівником, а потім бухгалтером у вітебській конторі «Продпуть». По закінченню школи, 1923 р., вступив до Ленінградського державного університету на археологічне відділення факультету суспільних наук, пізніше реорганізованого у факультет історії матеріальної культури, який закінчив 1928 р. У 1925 р. вперше потрапив на розкопки — в Херсонес, а 1926 р. разом з учителем Б. В. Фармаковським взяв участь у розкопках Ольвії та назавжди пов’язав з нею свою долю.
У 1929 р. почав працювати в Державній Академії історії матеріальної культури (Ленінград), де стрімко здолав шлях від лаборанта до старшого наукового співробітника і вченого секретаря Інституту історії рабовласницької формації. 1936 р. очолив Ольвійську експедицію. У 1938 р. захистив кандидатську дисертацію «Основные этапы исторического развития Ольвии (историко-археологическое исследование)». У тому ж році на запрошення Президії АН УРСР був переведений до Києва на посаду заступника директора інституту археології. У 1939 р. — обраний член-кореспондентом АН УРСР і вченим секретарем відділення суспільних наук, яким був до 1946 р. Паралельно читав лекції в Київському державному університеті імені Т. Шевченка.
У 1940 р. Л. М. Славін призначений директором Інституту археології АН УРСР. Очолив Інститут, розгромлений репресіями, і взявся активно нарощувати його кадровий потенціал, розгортати археологічні дослідження та організовувати притаманні науці справи — експедиції, аспірантуру, скликання конференцій, видання праць. Також завідував сектором скіфо-сарматської археології та античних колоній, незабаром перейменований у відділ археології античних держав і скіфосарматських племен. Але вибухнула війна, тож йому довелося займатися евакуацією співробітників Інституту до Уфи та налагоджувати там наукову роботу.
Повернувшись до Києва, Лазар Мойсейович здійснив велику справу — 1944 р. організував у Київському державному університеті імені Т. Шевченка першу в Україні кафедру археології (від 1953 р. кафедра археології та музеєзнавства). Інтелігентного та делікатного Славіна тепло згадують усі студенти історичного факультету та особливо випускники кафедри, які й поповнювали, головним чином, Інститут археології.
Попервах Л. М. Славін завідував кафедрою за сумісництвом. До липня 1945 р. був директором Інституту, а надалі — заступником директора з наукової роботи (до 1950 р.), а потім — старшим науковим співробітником. Вчений збирав розкиданих війною та засланнями співробітників, організовував роботи з відновлення інституту — від ремонту приміщень і пошуку розпорошених археологічних матеріалів і бібліотеки до розробки наукових планів і організації експедицій, налагодження публікацій і зав’язків з іншими установами. 1946 р. він почав наводити лад в Ольвії та здійснив перші повоєнні розкопки. Поновленню тут роботи посприяло клопотання Президії Академії наук та постанова Ради міністрів УРСР про підпорядкування заповідника «Ольвія» АН УРСР та виділення коштів на його відновлення.
Перейшовши 1953 р. на роботу до університету, Лазар Мойсейович працював в інституті на громадських засадах — до останніх днів керував Ольвійською експедицією, був науковим наставником багатьох антикознавців не лише України та СРСР, а й зарубіжних країн (Польща, тодішня Югославія та навіть Китай). Лише наприкінці життя (1970), звільнившись через хворобу з університету, Славін очолив відділ античної археології. В Київському університеті зросло не одне покоління археологів, а в Ольвійській експедиції — античників. Так виникла київська школа антикознавства, націлена в основному на дослідження Ольвійської держави — самого міста і його округи, а також поселення на о. Березань. Щорічні роботи в Ольвії вивели її в розряд однієї з найповніше досліджених і визначних античних пам’яток.
Вивчення давнього міста і його некрополя йшло паралельно з вдосконаленням методики розкопок і розвідок, а також дослідженням сільської округи. Науковою подією стало відкриття та розкопки в Ольвії за часів Л. М. Славіна агори (центральної міської площі) й теменоса (сакральної ділянки міста), виявлені вперше саме тут з поміж усіх північно причорноморських давньогрецьких колоній. Лазар Мойсейович дослідив також великі ділянки міської території з забудовою VI—II ст. до н. е. у північній і північно-східній частинах Верхнього міста й залишки фортечних споруд і житлових будинків перших століть нашої ери в південній частині Нижнього міста. Розкопки в районі цитаделі дали уявлення про політичне та соціально-економічне життя Ольвії в пізньоантичну добу. Особливо важливим було відкриття тут споруд виробничого призначення — гончарних і металообробних майстерень, виноробень та ін., а також будинку римського преторія.
Під проводом і за участю Л. М. Савіна було розпочато планомірні дослідження хори Ольвії — городищ, поселень і некрополів Нижнього Побужжя, було відкрито понад 100 пам’яток, а на декотрих — здійснено розкопки (Широка та Закисова Балки, Дідова Хата, Чортувате 1, Варварівка, Пітухівка 2, Вікторівка, Козирка, Бейкуш та ін.), вивчення яких надалі продовжили його учні.
У працях Л. М. Славіна подано матеріали розкопок, що по новому висвітлювали тисячолітню історію Ольвії та сприяли з’ясуванню багатьох проблем історії міста та його округи, а також розробки та міркування щодо найрізноманітніших аспектів історії цього поліса: його формування, організації господарства, торгівлі, виробництва, промислів, грошового обігу, забудови міста, життєдіяльності хори, торгівельних зав’язків та ін. Вчений створив також нариси про різні види образотворчого та прикладного мистецтва античних міст Північного Причорномор’я: скульптуру, коро-пластику, живопис, мозаїку, вазопис, торевтику та ін. Однією з найважливіших наукових розробок Л. М. Славіна є ґрунтовна періодизація історії Ольвії та докладна характеристика кожного періоду. Вчений мав власну систему поглядів з важливих питань історії, економіки, соціально-політичного життя, матеріальної та духовної культури Ольвії та загалом античних міст Надчорноморщини.
Л. М. Славін опікувався заповідником «Ольвія», який став базою науково-дослідних робіт — розкопок, консервації та реставрації відкритих, місцем зберігання знахідок і осередком популяризації давньої історії та археології України.
Автор понад 150 наукових праць, співавтор низки колективних праць. За редакцією Л. М. Славіна вийшло 12 окремих видань і 30 у серіях «Археологія», «Археологічні пам’ятки», «КСИА АН УССР». Як член Вченої ради Міністерства культури вчений підтримував тісні контакти з багатьма музеями України, був одним із співзасновників Одеського археологічного товариства, заступником голови Правління якого був у 1959—1964 рр.
Лауреат Державної премії УРСР (1977), нагороджений орденом «Знак почета», медалями «За доблестный труд в Великой Отечественной войне», «Ветеран труда», «В ознаменование 100­летия со дня рождения Владимира Ильича Ленина».
Вчений пішов з життя 30 листопада 1971 р., похований у Києві на Байковому кладовищі.

Основні праці:
Ольвія. — К., 1938 (2­е вид. 1957; 3­є вид. 1966); Ольвийские городские кварталы северо­восточной части Верхнего города // СА. — 1941. — 7; Археологічні дослідження городищ, поселень та могильників ольвійського оточення у 1949–1950 рр. // АП. — 1955. — 5; Ольвия как город в VI–I вв. до н. э. // СА. — 1958. — 27; Периодизация исторического развития Ольвии // Проблемы истории Северного Причерноморья в античную эпоху. — М., 1959; Основные этапы изучения Ольвии // ЗОАО. — 1960. — I (34); Раскопки западной части ольвийской агоры // Ольвия. Теменос и агора. — М.; Л., 1964; Стародавня Ольвія: стан і завдання її дослідження // Вісник АН УРСР. — 1972. — № 3; Кварталы в районе ольвийской агоры (раскопки 1961–1970 гг.) // Ольвия. — К., 1975; Некоторые итоги изучения ольвийской хоры // ХКААМ. — М., 1976; Экономическая жизнь Ольвии в догетскую эпоху // Археологія. — 2007. — № 1.

Література:
Захарук Ю. Н. К 60­–летию Л. М. Славина // СА. — 1966. — № 3. — С. 264–266;
Історія АН УРСР. — К., 1967. — Кн. 2. — С. 628– 629; 1982. — С. 778–779, 805;
Лазар Мойсеєвич Славін (1906–1971) [Hекролог] // Археологія. — 1971. — 4. — С. 106;
Максимов Е. В. Лазарь Моисеевич Славин [Hекролог] // СА. — 1972. — № 2. — С. 247–248;
Мир Ольвии. Памятник исследователю и исследование памятника. Матариалы чтений к 90–­летию проф. Л. М. Славина. — К., 1996 (список праць: с. 12–17);
Малєєв Ю. М., Піоро І. С. Бібліографічний покажчик наукових праць співробітників кафедри археології та музеєзнавства КНУ ім. Т. Г. Шевченка. — К., 1996. — С. 6–14;
Крапівіна В. В. Славін Лазар Мойсейович // Енциклопедія історії України. — К.: Наукова думка, 2012. — Т. 9. — С. 622—623;
Буйських С. Б., Бунятян К. П. Славін Лазар Мойсейович (1906–1971) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 296-299.
Див. також спеціальні випуски журналу «Археологія»: 1997, № 4; 2007, № 1.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

В 1945 до 1954 рр. Інститут археології очолював Петро Петрович Єфименко — археолог та етнограф, дослідник пам’яток кам’яної доби, слов'янського та давньоруського часу, один з фундаторів вітчизняного палеолітознавства; доктор історичних наук (1934), професор (1929), академік АН УРCР (1945), почесний член Королівського антропологічного Інституту Великобританії та Ірландії (1943), Міжнародного союзу істориків (1958), Італійського інституту доісторії й праісторії у Флоренції (1960).

Народився 21 (09) листопада 1884 р. у Харкові в родині вчених. Батько П. П. Єфименка — Петро Савич (1835–1908), відомий етнограф і дослідник селянського побуту, фольклору, звичаїв і вірувань, навчався в Харківському та Московському університетах. За приналежність до таємного товариства засланий до Пермської, а пізніше до Архангельської губерній і довгі роки перебував на засланні. Мати — Олександра Яківна, в дівоцтві Ставровська (1848–1918), видатний російський історик і етнограф, професор Харківського університету, перша жінка в Росії, що отримала ступінь доктора історії.
З 1892 по 1902 рр. П. П. Єфименко навчається в харківській гімназії. У 1905 р. вступає на історико-філологічний факультет Харківського університету, а в 1906 р., через загрозу відрахування за участь у студентських заворушеннях переводиться до Санкт-Петербурзького університету на природниче відділення фізико-математичного факультету (спеціалізація археологія та етнографія).
Ще гімназистом брав участь в археологічних дослідженнях, які провадили в околицях Харкова, а як студент історико-філологічного факультету Харківського університету (1904–06) — у розкопках Донецького городища та Салтівського могильника. Брав участь у Харківському (1902) і Катеринославському (1905) археологічному з'їздах. Тоді ж написав свої перші наукові праці. 1906 року за підготовку покажчика літератури з історії, археології та етнографії Харківської губернії удостоєний премії імені О. О. Потебні.
У 1908 р., за рекомендацією свого наставника й керівника Ф. Вовка, стає кореспондентом (позаштатним співробітником) етнографічного відділу Імператорського Російського музею. На кошти музею провадив етнографічні розвідки на Південному Уралі та Верхній Волзі, розкопував марійський могильник (XVII–XVIII ст.) у Костромській губ. Його внесок у формування фондів етнографічного відділу досить значний — це 5 повноцінних колекцій (1252 од. зберігання) і 3 фото колекції.
Під впливом свого вчителя й наукового керівника Ф. Вовка захопився палеолітичною проблематикою: зробив опис кримських колекцій знахідок з каменю К. С. Мережковського (1908), провадив розкопки Мізинської стоянки (1909), розробив методику систематизації палеолітичних крем’яних виробів, вів семінар з археології кам’яної доби на Бестужевських жіночих курсах (1909–11). У 1912 р. закінчив університет з відзнакою та був залишений на кафедрі антропології та географії для підготовки до звання професора: протягом 1912–14 рр. навчається в ординатурі при Університеті.
По закінченні університету премійований «стипендією Кана», яка дозволила йому здійснити закордонне відрядження — кругосвітню подорож, котра тривала близько двох років (1913–15). Під час цього відрядження відвідав кращі музеї та визначні пам'ятки Європи: побував у Франції, Німеччині, Англії, Швейцарії, Італії, Греції; відвідав Єгипет, Палестину, Абіссінію, Цейлон, Яву, Японію, Америку. Вивчав археологічні та етнографічні матеріали в музеях Європи та Азії, оглянув багато археологічних пам’яток і колекцій, а в Палестині навіть провів археологічні розвідки, відкривши там низку стоянок кам’яної доби.
Повернувшись до Росії не зміг влаштуватися на роботу у Санкт-Петербурзі й прийняв пропозицію зайняти місце зберігача в Історичному музеї в Москві. В 1915–23 рр. працює спочатку науковим співробітником, а потім завідувачем відділом слов’яно-фінської археології музею. З 1915 р. П. П. Єфименко стає членом Російських географічного, антропологічного та археологічного товариств. У 1919 р. став асистентом з палеонтології в московській секції Державної академії історії матеріальної культури (ДАІМК), а згодом очолив секцію. Саме в московський період життя він розробив схему культурного поділу мезолітичних пам’яток східної Європи та методику кореляційного «культурно-стратиграфічного» датування могильників Рязанської губернії.
У 1923 р. повернувся до Ленінграду та працює в Ермітажі, Російському музеї етнографії, а від 1925 р. — у відділі етнології ДАІМК. Водночас читав курси з археології та народознавства на археологічному відділенні Ленінградського університету (1924–30, від 1929 р. — в званні професора). У 1930 р. він перейшов до новоствореного Інституту історії докласового суспільства ДАІМК, де згуртував дослідників кам’яної доби та ініціював створення сектору палеоліту й неоліту (1937). У 1933–38 рр. очолював відділ археології Музею антропології та етнографії (Кунсткамера) АН СРСР. У ці роки проводив археологічні дослідження в Поволжі, Донбасі, на Десні, керував масштабними розкопками Костенківської палеолітичної експедиції на Дону, розробляючи та втілюючи там систему розкопок широкими площами. Костенки стали науково-дослідною лабораторією для заснованого вченим у Ленінградському університеті практичного семінару з вивчення палеолітичних колекцій, звідки вийшла плеяда відомих фахівців з палеоліту.
Археологічні дослідження цього періоду стали підґрунтям для запропонованих вченим історико-соціологічних побудов — перших у світовій практиці, що спиралися на палеолітичні артефакти. Так, знахідка «костьонківської Венери» зініціювала ідею, що подібні натуралістичні та символічні зображення, виявлені в різних місцях на пам’ятках верхньопалеолітичного часу, пов’язані з культом жінки. Саме П. П. Єфименкові належать і перші спроби реконструкції палеолітичних помешкань, зокрема революційний для свого часу висновок про наявність у верхньому палеоліті довготривалих жител, а відтак — про осілий спосіб життя їх мешканців. Не менш революційною була й похідна від цієї тези думка, що родовий устрій склався не в неоліті (з виникненням рільництва й скотарства, як тоді вважали), а у верхньому палеоліті.
Ці новаторські ідеї, а також запропонована вченим 8–ми ­ступенева схема поділу верхнього палеоліту були обґрунтовані у фундаментальній монографії «Дородовое общество» (1934), яка двічі (у 1938 та 1953 рр.) перевидавалась в доопрацьованому вигляді під назвою «Первобытное общество». За цей внесок у світову палеолітичну науку Президією АН СРСР йому було присуджено ступінь доктора історичних наук без захисту дисертації (1934).
Евакуйований під час війни до Поволжя, П. П. Єфименко вивчає питання генези волго-окських фінно-угрів від первісності до пізнього середньовіччя, керував роботами (1942—43 рр.) секретної експедиції з обстеження печер Уралу на предмет використання їх під укриття.
У 1945 р. П. П. Єфименко призначений директором Інституту археології АН УРСР, яким керував до 1954 р. Його керівництво Інститутом припало на повоєнні роки відбудови. Директор згуртував науковців з давньоруської проблематики, які провадили цілорічні польові роботи на території Києва. Вже 1945 р. розпочалися розвідки, а подекуди й розкопки в різних районах України. Величезну роботу виконала експедиція «Великий Київ», яку в 1947 р. він очолив та в якій були задіяні майже всі співробітники Інституту. Тоді в Середньому Подніпров’ї було виявлено й картографовано сотні пам’яток різного часу, що стали підставою для виділення нових культур і культурних груп. Взявши курс на примноження джерел, П. П. Єфименко ініціював і всіляко підтримував дослідження в різних регіонах України, і на початку 50­х рр. тут працювало щорічно близько 30 експедицій.
Тоді в Україні не вистачало кадрів для розгортання такої роботи. Цю проблему директор вирішував, запрошуючи фахівців з інших міст, а також розширивши аспірантуру, через яку в ті роки до Інституту потрапило багато перспективної молоді, до розкопок залучалися працівники центральних і місцевих музеїв і вищих навчальних закладів. Працювали в Україні й фахівці з провідних установ Росії. Що важливо, суттєво розширилися можливості швидкого введення матеріалів до наукового обігу.
За керівництва П. П. Єфименка було започатковано низку серійних видань: «Археологія», «Археологічні пам’ятки УРСР»,«Краткие сообщения Института археологии АН УССР», головним редактором яких він був.
У цей період вчений доопрацював та видав фундаментальну працю «Первобытное общество» та завершив розпочате ще в довоєнний час велике монографічне дослідження «Костенки І». Різке погіршення стану здоров’я після перенесеної у 1952 р. тяжкої операції змусило П. П. Єфименка в 1954 р. відмовитися від керівництва Інститутом.
Деякий час він продовжував вести консультативну роботу, редагував видання Інституту, в 1955 р. їздив представником від України на міжнародний конгрес у Будапешті, був керівником колективної праці — «Нариси стародавньої історії Української РСР» (1957).
У 1954 р. остаточно переїхав до Ленінграду, де вже не працював на постійній основі. Певний час він відвідував засідання сектору палеоліту й неоліту Ленінградського відділення Інституту археології АН СРСР, їздив навіть в Узбекистан на розкопки Самаркандської стоянки, але згодом зовсім відійшов від активної наукової діяльності.
Нагороджений Орденом Леніна (1945).
Життєвий шлях вченого скінчився 18 квітня 1969 р. в Ленінграді, в дні роботи Всесоюзної конференції, присвяченої 50­річчю Інституту археології АН СРСР, учасники якої й провели його в останню путь.
Творча спадщина П. П. Єфименка дуже значна та була високо оцінена ще за життя вченого. Хоча в його науковому доробку виразно превалює палеолітична тематика, чимало зроблено ним і у вивченні інших періодів первісності. Його схема поділу мезоліту Східної Європи на південноруську, західноруську та окську групи пам’яток і нині не втратила актуальності. Один із перших вчений усвідомив і сутність «неолітичної революції» та тих радикальних змін, які спричинив перехід людства до відтворювального господарства. Не менш вагомим внеском Петра Петровича у вітчизняну археологію стала вихована ним палеолітична «школа», яка на довгі роки продовжила його яскравий шлях у науці.

Основні праці:
Каменные орудия палеолитической стоянки в с. Мезине Черниговской губернии // Ежегодник Русского археологического общества при Санкт­Петербургском университете. — 1913. — Т. IV; Мелкие кремневые орудия геометрических и иных своеобразных очертаний в русских стоянках ранненеолитического возраста // Русский антропологический журнал. — 1924. — Т. ХІІІ. — Вып. 3/4; Значение женщины в ориньякскую епоху // Известия ГАИМК. — 1931. — Т. ХІ. — Вып. 3/4; Мустьерская орда // СЭ. — 1934. — № 1/2; Находки остатков мустьерского времени на р. Деркул // Палеолит СССР. — М.; Л., 1935 (ИГАИМК. — 118); Die Paläolithischen Stationen des Ostereuropäischen Ebene // Тransact. II Inter. conf. INQUA. — L.; M.; N., 1935. — Fasc. 5; Первобытное общество. Очерки по истории палеолитического времени (изд. 3­е, перераб. и дополн.). — К., 1953; К вопросу о характере исторического процесса в позднем палеолите Восточной Европы: о памятниках так называемого селетского и гримальдийского типа // СА. — 1956. — ХХVI; Про періодизацію пізнього палеоліту Східної Європи // Археологія. — 1957. — Х; Костенки І. — М.; Л., 1958; Неолитический Мерсин: к вопросу о первых земледельческих поселениях Древнего Востока // СА. — 1959. — № 1; Переднеазиатские элементы в памятниках позднего палеолита Северного Причерноморья: к происхождению мадленской культуры Восточной Европы // СА. — 1960. — № 4.

Література:
Борисковский П. И. К 80–летию Петра Петровича Ефименко // СА. — 1964. — № 4. — С. 52–56;
Борисковский П. И., Григорьев Г. П. Список печатных трудов П. П. Ефименко // Там само. —С. 56–58;
Третьяков П. Н. Петр Петрович Ефименко [Hекролог] // СА. — 1970. — № 1. — С. 310–312;
Рогачев А. Н. П. П. Ефименко и вопросы социологии первобытного общества: краткий историографический очерк // КСИА. — 1972. — 131. — С. 5–10;
Третьяков П. Н. П. П. Ефименко и финноугорская археология // Тр. Мордовского НИИ языка, литературы, истории и экономики. — 1975. — 48. — С. 3–6;
Бибиков С. Н. Петр Петрович Ефименко: к 100–летию со дня рождения // СА. — 1984. — № 4. — С. 287–290;
Франко О. О. Академік АН УРСР П.П.Єфименко: до 100–річчя з дня народження // УІЖ. — 1984. — № 11. — С. 143–145;
Бібіков С.Н. Відомий вчений­археолог: до 100–­річчя з дня народження П. П. Єфименка // Вісник АН УРСР. — 1985. — № 11. — С. 100–104;
Борисковский П. И. Петр Петрович Ефименко: воспоминания ученика // СА. — 1989. — № 3. — С. 253–259;
Гороховский Е. Л. П. П. Ефименко — создатель корреляционного метода датирования могильников в советской археологи // Каменный век: памятники, методика, проблемы. — К., 1989. — С. 171–179;
Абрамова З. А. П. П. Ефименко и изучение палеолитического искусства // КСИА. — 1992. — 206. —С. 17–22;
Григорьев Г. П. П. П. Ефименко и С. Н. Замятнин // Там само. — С. 12–14;
Григорьев Г. П. П. И. Борисковский и П. П. Ефименко // Археологические вести. — 1994. — № 3. — С. 262–263;
Синицын А. А. П. П. Ефименко и современное палеолитоведение // Там само. — С. 6–11;
Александрова М. В. Идеология раскопок в «новой методике» П. П. Ефименко // Особенности развития верхнего палеолита Восточной Европы. — СПб., 2002. — С. 25–32;
Формозов А. А. О Петре Петровиче Ефименко: материалы к биографии // Очерки истории отечественной археологии. — Вып. 3. — М., 2002. — С. 73–126;
Сапожников І. В., Кухарчук Ю.В. Кам’яна доба України та Петро Петрович Єфименко (До 120-річчя від дня народження вченого: 21(9).11.1884 – 18.04.1969 // Кам’яна доба України. — Вип. 6. — К., 2004. — С. 6–22;
Кухарчук Ю. В. Петро Петрович Єфименко: (до 120–річчя від дня народження) // Археологія. — № 3. — 2004. — С. 135–140;
Кухарчук Ю. В. Єфименко Петро Петрович (1884–1969) // Інститут археології Національної академії наук України. — К., 2015. — С.300–304.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

У 1955–1968 рр. Інститут археології очолював С. М. Бібіков — доктор історичних наук (1953), член-кореспондент АН УРСР (1958). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1977), заслужений працівник науки, кавалер ордена «Знак почета». Член­-кореспондент Центрального археологічного інституту (Берлін).

Сергій Миколайович народився 14 (01) вересня 1908 р. у м. Севастополь у родині службовця. Його дитинство й юнацтво пройшли в Севастополі та Сімферополі.
У 20­–ті рр. археологічне життя вирувало в Криму, і Сергій Миколайович рано долучився до нього. В юнацькі роки він познайомився з Г. А. Бонч–­Осмоловським, і ця зустріч стала доленосною. Бібіков допомагав Глібу Анатолійовичу в дослідженні стоянки Кіїк­Коба та інших пам’яток кам’яної доби, а за дорученням вчителя провадив розвідки та відкрив печерні стоянки Шан–­Коба та Фатьма­–Коба мезолітичної пори та Шайтан­–Коба мустьєрського часу. В експедиції Г. А. Бонч–­Осмоловського Сергій Миколайович познайомився з його помічницею ленінградкою Серафимою Олексіївною Трусовою, яка стала його дружиною.

У 1928 р. Бібіков вступив до Кримського педінституту імені М. В. Фрунзе, а в 1929 р. перейшов на етнографічне відділення географічного факультету Ленінградського державного університету. Потому його мобілізували до армії та направили до Качинської льотної школи — 1–­ї військової школи пілотів імені М’ясникова (1931–1934), але через аварію й тяжку травму Бібіков не став військовим пілотом.

1934 р. повернувся до Ленінграду і став співробітником Державної академії історії матеріальної культури (згодом Інститут історії матеріальної культури), а через кілька місяців — аспірантом П. П. Єфименка, з яким їх все життя поєднувала тепла дружба. Як вчений Сергій Миколайович формувався в колі таких визначних вчених як В. І. Равдонікас, М. І. Артамонов, О. П. Окладніков, П. Й. Борисковський, О. М. Рогачов та інші. 30–­і рр. стали дуже плідними в науковій кар’єрі Сергія Миколайовича. Він досліджував такі визначні стоянки в Криму як грот Шан–­Коба та печера Мурзак–­Коба, матеріали яких стали основою кандидатської дисертації «Позднепалеолитические поселения в пещерах Шан–Коба и Мурзак­–Коба» (1941), а також відкрив палеолітичні пам’ятки на Південному Уралі. Відзначився дослідник і на організаційній ниві: 1938 р., коли директором Інституту історії матеріальної культури обрали М. І. Артамонова, С. М. Бібіков став ученим секретарем та ініціював і багато років був відповідальним редактором видання «Краткие сообщения Института истории материальной культуры». Концептуальним стрижнем «Сообщений» було висвітлення вузлових проблем археології, дискусій, оперативне реагування на відкриття.

На початку блокади Ленінграда частина співробітників Інституту була евакуйована. Сергій Миколайович лишався в місті та займався подальшою евакуацією установ і наукових співробітників — був головою Комісії з управління Ленінградськими установами АН СРСР, згодом — головою евакотрійки, і 1942 р. приєднався до науковців у Єлабузі.  З поверненням наприкінці війни до Ленінграду розпочинається нова сторінка в творчій біографії Сергія Миколайовича. Не полишаючи вивчення палеоліту Криму — тут він лишався класиком, вчений захопився трипільською культурою. Ще в 40­і рр. разом з Є. Ю. Кричевським він розпочав розвідки в Подністер’ї, які продовжив у повоєнні роки. Вони увінчалися відкриттям 1945 р. ранньотрипільського поселення Лука­Врублівецька. Блискуче досліджене С. М. Бібковим (1945–1950) це поселення стало основою його докторської дисертації «Раннетрипольское поселение Лука Врублевецкая на Днестре» та однойменної книжки (1953), що ввійшла до золотого фонду археологічної науки, а очолювана вченим експедиція — школою для багатьох молодих археологів. Суттєву роль у дослідженні цього поселення та опрацюванні його матеріалів відіграла друга дружина Бібікова — Валентина Іванівна — випускниця Московського університету, учениця І. І. Шмальгаузена, відомий палеозоолог (перша дружина померла 1947 р.).

У 1955 р. С. М. Бібіков переїхав до Києва та змінив свого вчителя П. П. Єфименка на посту директора Інституту археології АН УРСР, який очолював до 1968 р. Все було добре, доки в Інституті не з’явилися й інші претенденти на директорську та інші провідні посади. Інститут лихоманило від конфліктів і протистояння різних угруповань. Та попри ці негаразди, маючи опертя в колі однодумців — Л. М. Славін, О. І. Тереножкін, В. А. Іллінська, В. Й. Довженок, Ю. М. Захарук, Сергій Миколайович робив свою справу: Інститут справно видавав наукову продукцію, в усіх куточках України працювали експедиції, зростало нове покоління археологів. Серед учнів С. М. Бібікова — Ю. Г. Колосов, С. В. Смирнов, В. М. Гладилін, В. Г. Збенович, С. С. Березанська, О. М. Лєсков і багато інших, його вихованці працювали й працюють в інших республіках колишнього Радянського Союзу.

За різних поглядів на сутність археології, Бібіков був твердим прибічником її статусу як історичної дисципліни, тож ініціював і був відповідальним редактором першої узагальнювальної праці з давньої історії України (Нариси стародавньої історії Української РСР. — К., 1957). То була свого роду проба пера перед виданням першої фундаментальної тритомної праці з археології України (Археологія Української РСР. — К., 1971–1975), теж ініційованої Сергієм Миколайовичем. Вчений був головним редактором і автором окремих розділів, за що разом з іншими виконавцями був удостоєний Державної премії УРСР в галузі науки і техніки за 1977 р. Йому належить ідея видання багатотомної давньої історії України, котра була реалізована наприкінці ХХ ст. його учнем, академіком П. П. Толочко.

У 60–­і рр. С. М. Бібіков очолював Середньодністровську експедицію, яка здійснила розвідки в Подністер’ї та на півдні України. Тоді було відкрито низку яскравих поселень трипільської культури, зокрема й найдавніше — Бернашівку, яке надалі досліджував його учень В. Г. Збенович, а в Північно–Західному Причорномор’ї — обстежено поселення культури Гумельниця. За настановами Сергія Миколайовича тему цієї культури надалі розробляв Л. В. Субботін. У зоні будівництва Канівської ГЕС працювала керована вченим Канівська первісна експедиція, яка досліджувала трипільське поселення Гребені. Його матеріали наштовхнули Сергія Миколайовича на низку нових ідей, як, приміром, про конструкцію найдавніших серпів, етнографічні особливості трипільських племен. Надалі С. М. Бібіков завідував відділом археології Криму (1969–1987), паралельно очолював також відділ античної археології (1971–1982), а потім був провідним співробітником Інституту.

На якій би посаді працював С. М. Бібіков, він постійно будоражив науку новими ідеями. У 60–­і рр. Сергій Миколайович один з перших звернувся до проблеми первісного заселення Східної Європи. Цей сюжет надовго став предметом дискусій у палеолітознавстві та актуальний і нині. Розробляючи питання взаємодії людини з довкіллям, Сергій Миколайович висунув ідею кризи мисливського господарства наприкінці доби мезоліту, що стала поштовхом для переходу до відтворювальної економіки, а також підняв проблеми моделювання економіки та демографічного потенціалу за доби палеоліту й розвиненого Трипілля. На тлі тогочасних настроїв радянської науки на еволюціонізм/автохтонізм Бібіков перший обґрунтував гіпотезу прийшлого походження трипільської культури та пов’язав її формування з просуванням населення з Південно-­Східної Європи.

Широка ерудиція та образне сприйняття давньої історії уможливлювали занурення в духовний світ первісної людини, що яскраво постало в згаданій книжці по Луці–Врублівецькій. Невеличке ранньотрипільське поселення стало приводом, аби розгорнути яскраву картину духовного та ритуального життя ранніх хліборобів, відтворити міфологічне сприйняття ними світу, а заодно — започаткувати нові напрями в дослідженні Трипілля. Цей дар дослідника вдруге яскраво втілився 1982 р. в книжці «Древний музыкальный комплекс из костей мамонта», яка шокувала археологів. Скрупульозно проаналізувавши розмальовані червоною вохрою кістки мамонта з пізньопалеолітичного поселення Мізин у Чернігівській області, Сергій Миколайович інтерпретував одну з осель як святково­ритуальний дім і доводив, що ці кістки представляють давні музичні інструменти ударного зразка та навіть додав до книжки платівку з записом звучання цього «оркестру». Це дослідження ставило пізньопалеолітичних мисливців на мамонта Східної Європи в один ряд з творцями яскравого мистецтва печерних малюнків.

До кінця днів вчений був у пошуку. 21 листопада 1988 р. Сергія Миколайовича не стало, похований у Києві на Байковому кладовищі. На будинку, де мешкав вчений (вул. Леоніда Первомайського, 3), встановлено меморіальну дошку.

Наукова спадщина Сергія Миколайовича Бібікова вражає тематичною широтою, скрупульозним аналізом археологічних джерел, сміливістю ідей, обґрунтованістю гіпотез, неординарністю висновків, вишуканістю й чіткістю стилістики викладу. Його праці наповнені історизмом, прагненням розкрити логіку й динаміку явищ минулого, отримати з матеріалу щонайповнішу інформацію для відтворення минулого. Талант Сергія Миколайовича справив великий вплив на розвиток археології. Незалежно від особистого ставлення учні й колеги згадують його як яскраву особистість.

Основні праці:
Предварительный отчет о работе Крымской экспедиции 1935 г. // СА. — 1936. — І; Пещерные палеолитические местонахождения в нагорной полосе Южного Урала // СА. — 1950. — ХІІ; Раннетрипольское поселение Лука–­Врублевецкая на Днестре. — М.; Л., 1953 (МИА. — 38); О первичном заселении Восточной Европы // КСИА АН УССР. — 1961. — 11; О южных путях заселения Восточной Европы в эпоху древнего палеолита // Четвертичный период. — 1961. — 13/15; Из истории каменных серпов на юго–­востоке Европы // СА. — 1962. — № 3; Хозяйственноэкономический комплекс развитого Триполья (опыт изучения первобытной экономики) // СА. — 1965. — № 1; Некоторые аспекты палеоэкономического моделирования палеолита // СА. — 1969. — № 4; Перспективні теоретичні розробки в радянській археології // Вісник АН УРСР. — 1973. — № 4; Эпоха палеолита // История Украинской ССР. — К., 1981. — Т. 1; Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта: Очерк материальной и духовной культуры палеолитического человека. — К., 1981; Финальный палеолит и мезолит Горного Крыма. — Одесса, 1994 (у співавт.).

Література:
Збенович В. Г. Пам’яті вчителя // Археологія. — 1989. — № 2. — С. 4–6;
Пам’яті Сергія Миколайовича Бібікова // Вісник АН УРСР. — 1989. — № 1. — С. 110;
Борисковський П. Й. Сергій Миколайович Бібіков і його час // Археологія. — 1990. — № 2. — С. 98–106;
Толочко П. П. С. М. Бібіков і українська археологія // Археологія. — 1996. — № 3. — С. 3–6;
Гладилін В. М. Сергій Миколайович Бібіков і проблеми первісної археології // Там само. — С. 6–9;
Колосов Ю. Г. Кримська палеолітична експедиція 50–­х років: спогади і роздуми // Там само. — С. 9–13;
Бурдо Н. Б. Внесок С. М. Бібікова в трипільську археологію // Там само. — С. 14–20;
Отт М. С. М. Бібіков. Плідне натхнення // Археологія. — 1998. — № 4. — С. 4–8;
Цвек Е. В., Мовчан И. И. С. Н. Бибиков и Триполье // Трипільські поселення­гіганти. — К., 2003. — С. 276–279;
Кулаковська Л. В. Сергій Миколайович Бібіков: життя, віддане науці (до 100–річчя від дня народження) // Археологія. — 2008. — № 4. — С. 115-117;
Толочко П. П., Кулаковська Л. В. Сергій Миколайович Бібіков (1908–2008) // С. Н. Бибиков и первобытная археология. — СПб., 2009. — С. 9–17 (тут і список праць);
Кулаковська Л. В. Бібіков Сергій Миколайович (1908–2008) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 305-308.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

Упродовж 1968 р. Інститут археології очолював Юрій Миколайович Захарук — спеціаліст у галузі археології доби енеоліту, методології та теорії археологічної науки, доктор історичних наук (1981). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1977).

Юрій Миколайович народився 12 квітня 1914 р. в Канаді в м. Вінніпег, куди його батьки емігрували 1910 р. з Західної України в пошуках кращої долі. У 1923 р. сім’я повернулася до України й оселилася на Одещині. По закінченню семирічки, в 1929 р., Захарук став студентом Одеського кооперативного технікуму, а 1933 р. — Одеського університету. Після закінчення університету рік (1938) був учителем історії в школі с. Ірбей Красноярського краю (РФ). Наприкінці 1939 р. почав працювати в Житомирському краєзнавчому музеї.
Перше знайомство Ю. Захарука з археологією сталося в студентські роки — тоді він брав участь у роботі Сабатинівської експедиції. Але остаточне рішення займатися цією наукою він прийняв, працюючи в Житомирському краєзнавчому музеї. Позитивну роль у становленні молодого вченого відіграло знайомство з О. Ф. Лагодовською.
1940 р. Юрій Миколайович вступив до аспірантури Інституту археології, але плани порушила війна. 1941–1945 — на фронтах другої світової війни: у званні старшого лейтенанта він брав участь в бойових діях на Кавказі, у звільненні Польщі, Чехословаччини, Австрії. Нагороджений орденом «Отечественной войны» і медалями «За боевые заслуги», «За оборону Кавказа», «За победу над фашистской Германией». Після демобілізації 1946 р. він продовжив навчання в аспірантурі, яке завершив 1948 р.
Найбільшим здобутком аспірантських років було дослідження пізньотрипільських пам’яток Східної Волині та Середньої Наддніпрянщини, особливо Софіївського могильника, матеріали якого стали основою кандидатської дисертації «Софиевский могильник (Новый источник к изучению эпохи меди — бронзы в Среднем Поднепровье)» (1952). Головним її результатом було виділення в Середній Наддніпрянщині пізньотрипільських пам’яток софіївського типу.
У 1950–1960 рр. Юрій Миколайович працював у Львівській групі Інституту археології (від 1951 р. відділ Інституту суспільних наук АН УРСР): завідував відділом археології (1953–1955) і був заступником директора Інституту з наукової роботи (1955–1960). Вчений розпочав тут діяльність з організації розвідок на Західній Волині та Поділлі з метою визначення стану відомих і виявлення нових перспективних для досліджень пам’яток. У 1953 р. керував трипільським загоном Комплексної подільської експедиції. Тоді біля с. Кошилівці було знайдено унікальний глиняний амулет, за яким вчений зумів простежити цілий пласт трипільського мистецтва. Загалом Ю. М. Захарук досліджував пам’ятки різного часу — неоліту (культура лінійно–стрічкової кераміки), енеоліту (трипільська культура, культура лійчастих кубків), доби бронзи (стжижовська культура, кам’яні гробниці) та пізнішого часу.
Найістотнішим результатом його робіт цього періоду було дослідження в 1956–1960 рр. багатошарової пам’ятки в ур. Городище біля с. Зимне поблизу м. Володимир–Волинський, нижній енеолітичний шар якої складався із залишків поселень культур пізньострічкової розписної кераміки (за нинішньою номенклатурою, люблінсько–волинська культура мальованої кераміки) та лійчастих кубків. Цими працями Ю. М. Захарук започаткував вивчення культури лійчастих кубків у межиріччі Західного Бугу й Дністра. На підставі знахідок трипільської кераміки на цьому поселенні вчений поставив проблему хронологічного й територіального співвідношення культури лійчастих кубків і її східного сусіда — трипільської культури етапу СІІ — на території України та наголошував на їх синхронності.
1960 р. Юрій Миколайович повернувся до Києва на посаду заступника директора Інституту археології з наукових питань і нетривалий час був директором. Тоді й стався поворот у творчій біографії вченого. Ю. М. Захарук один з перших у радянській археології (після соціологічних експериментів 30–х рр.) усвідомив необхідність теоретико–методологічних розробок як засобів вдосконалення археологічного пізнання. 1964 р. вийшла перша велика стаття на цю тему, присвячена провідному поняттю нашої науки — археологічній культурі. Дослідники Трипілля сприйняли запропонований Ю. М. Захаруком принцип структурної організації матеріалу, заснований на понятті «тип пам’яток». За дослідженнями пам’яток лукашівського типу в Середньому Подніпров’ї вчений обґрунтував гіпотезу, згідно з якою софіївські пам’ятки були результатом еволюції місцевої трипільської культури середнього етапу, а також висловив думку про генетичний зв’язок пам’яток типу Коломийщина I і софіївського типу.
У 1968 р. Ю. М. Захарук переїхав до Москви і став співробітником Інституту археології АН СРСР. У 1971–1984 рр. був заступником директора з наукової роботи, у 1974–1978 рр. — заступником головного редактора журналу «Советская археология», від 1986 р. — провідним науковим співробітником. Тут він повністю занурився в теоретичні проблеми археології, розробку яких підсумував у докторській дисертації «Методологические проблемы археологической науки» (1981). У 1985 р. він організував тут відділ теорії та методики археології.
У 70–80–і рр. в радянській археології точилися запеклі дискусії з основ теоретичної археології. Вчений продовжує інтенсивні дослідження в області теорії археології. Найбільшу увагу приділяє з’ясуванню місця археології в системі наук, проблеми предмету і об’єкту археології та комплексу проблем, пов’язаних з поняттям «археологічна культура». Виявляючи принциповість і обстоюючи свою позицію з певних проблем, Ю. М. Захарук дискутував коректно, не навішуючи ярликів. У пам’яті колег він лишився як людина порядна, культурна, віддана своїй справі.
Автор близько 100 наукових публікацій, зокрема співавтор видань: Архологія Української РСР, т. І (К., 1971), Історія Української РСР, т. І, кн. 1 (К., 1977). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки за колективну монографію у трьох томах «Археологія Української РСР» (1977).
Життя вченого перервалося 12 квітня 1997 р., похований у Москві.

Основні праці:
Софіївський тілопальний могильник (Коротке повідомлення про розкопки 1948 р.) // АП. — К., 1952. — 4; Пізньотрипільська культура Середнього Подніпров’я у світлі нових археологічних досліджень // НЗІСН. — 1954. — 2; Поселение энеолитического времени в с. Зимно Волынской области // КСИА. — 1955. — 6; Поселення Софіївського типу в околицях Києва // АП. — 1956. — 6; До питання про співвідношення і зв’язки між культурою лійчастого посуду та трипільською культурою // МДАПВ. — 1959. — 2; Глиняный браслет из с. Кошиловцы (К вопросу о трипольской пластике полимастического характера) // СА. — 1960. — № 2; Нове джерело до вивчення культур шнурової кераміки на Волині // МДАПВ. — 1961. — 3; Вопросы хронологии культур энеолита и ранней бронзы Прикарпатья и Волыни // КСИА. — 1962. — 12; Проблеми археологічної культури // Археологiя. — 1964. — Т. XVII; О методологии археологической науки и ее проблемах // СА. — 1969. — № 3; Спорное и бесспорное в изучении археологических культур// КСИА. — 1988. — 201; Проблемная ситуация в современной археологии. — К., 1988 (у співавт.).

Література:
Марковин В. И., Цетлин Ю. Б. Памяти Юрия Николаевича Захарука // РА. — 1998. — № 3. — С. 254–255;
Бунятян К. П., Круц В. О. Пам’яті Юрія Миколайовича Захарука // Археологія. — 1998. — № 3. — С. 150–151;
Пелещишин М. Про львівський період наукової діяльності Юрія Захарука // Постаті української археології. — Львів, 1998. — С. 68–70 (МДАПВ. — 7);
Gurba J., Zakoscielna A. Jurij Zacharuk (1914–1997) // Archeologia Polski Srodkowowschodniej. 3. Lublin–Chelm–Zamosc, 1998. — S. 315–317.
Ляшко С. М. Ю. М. Захарук // Енциклопедія трипільської цивілізації. — К., 2004. — Т. ІІ. — С. 178–179;
Ляшко С. М. , Відейко М. Ю. Захарук Юрій Миколайович (1914–1997) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 309–311.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

Протягом 1968–1972 рр. Інститут археології очолював Федір Павлович Шевченко — історик, дослідник доби Гетьманщини та Національно–визвольної війни українського народу середини ХVII ст., доктор історичних наук (1964), професор (1968), член–кореспондент АН УРСР (1969), головний редактор «Українського історичного журналу» (1957–1972).

Федір Павлович народився 24 (11) серпня 1914 р. у с. Дунаївці Новоушицького пов. Подільської губ. (нині місто Хмельницької області). Після закінчення семирічної школи в рідному селі (1930) працював у колгоспі. У 1932–1933 рр. — підсобний робітник на 8­й взуттєвій фабриці у Києві, учень вечірнього робітфаку при Київському інституті шкіряної промисловості.
У 1933–1937 рр. — студент Московського державного історико–архівного інституту (закінчив з відзнакою), потім аспірант (1937–1940), викладач (1938–1940) цього Інституту. У 1940–1941 рр. директор Чернівецького обласного державного архіву, після початку війни — директор Краснодарського крайового державного архіву. Від початку 1942 до листопада 1943 р. завідував архівом РНК, очолював науково–видавничий відділ Архівного управління НКВС Узбецької РСР.
1943 р. Ф. П. Шевченко захистив в Інституті історії АН СРСР кандидатську дисертацію «Русские воеводы на Украине (Очерки взаимоотношений Украины с Россией во второй половине ХVII в.)» і повернувся в Україну. У 1943–1945 рр. очолював науково–видавничий відділ Архівного управління НКВС УРСР, з 1944 по 1950 рр. завідував новоствореною кафедрою архівознавства Київського державного університету (доцент). Паралельно (1945–1949) був заступником голови Комісії з історії Вітчизняної війни АН УРСР. 1949 р. йому присвоєно вчене звання старшого наукового співробітника.
У 1949 р. Ф. П. Шевченко почав працювати в Інституті історії АН УРСР (нині Інститут історії України): до 1960 р. очолював відділ історії країн народної демократії, в 1960–1963 рр. — відділ допоміжних історичних дисциплін, у 1963–1968 рр. — відділ історіографії та джерелознавства. У 1964–1967 рр. був заступником директора Інституту. 1964 р. захистив в Інституті історії АН СРСР докторську дисертацію «Политические и экономические связи России с Украиной в середине XVII века». Був членом редколегії журналу «Вісник АН УРСР» (1950–1951), ученим секретарем Президії АН УРСР (1950–1952), від заснування в 1957 до 1972 р. — головним редактором «Українського історичного журналу», у 1959–1965 рр. — членом Головної редколегії УРЕ.
У листопаді 1968 р. Ф. П. Шевченка призначили директором Інституту археології, аби вгамувати пристрасті, що вирували навколо керівних посад. Впоратися з цим завданням вченому не вдалося. У січні 1972 р. секретаріат ЦК КПУ звільнив його з цієї посади. Цьому передувала постанова ЦК КПУ від 5 вересня 1972 р. «Про наслідки перевірки заяв про неправильну поведінку директора Інституту археології АН УРСР тов. Шевченка Ф. П. та нездорову обстановку в колективі Інституту», в якій вченого звинуватили у відході від класових інтернаціоналістських позицій в оцінці окремих історичних подій, проявах політичної незрілості, націоналістичних трактовках в оцінці окремих історичних положень. Директора звільнили, а нездорова обстановка в Інституті археології лишилася.
Ф. П. Шевченко повернувся до Інституту історії: до 1974 р. в.о. завідувача відділу історії феодалізму, у 1974–1978 рр. був старшим науковим співробітником відділу історії дружби народів СРСР, у 1978–1982 рр. — керівником неструктурної групи з історичної географії та картографії відділу джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін, у 1982–1987 рр. очолював сектор історичної географії та картографії, у 1987–1991 рр. — головний науковий співробітник відділу джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін, у 1991–1994 рр. — відділу української історіографії та спеціальних історичних дисциплін, у 1994–1995 рр. — відділу української історіографії. 1981–1985 рр. — член Головної редколегії «Історії Української РСР» в 10–ти томах.
Керуючи Інститутом археології, Ф. П. Шевченко як історик–енциклопедист намагався осягнути специфіку археологічних досліджень, був обізнаний з досягненнями й знахідками експедицій. Тоді розпочалася ера новобудовних експедицій, тож організація та проведення їх були в центрі його уваги. Вчений побував майже в усіх експедиціях, допомагав покращити умови роботи. Санкціонував розкопки кургану Товста Могила, призначивши начальником експедиції позаштатного співробітника Бориса Мозолевського. У публікаціях цього часу вчений ознайомлював громадськість з археологічними знахідками та дослідженнями співробітників Інституту археології, входив до складу редколегії перших двох томів тритомного видання «Археологія Української РСР» (К., 1971). Започаткував періодичне видання «Середні віки на Україні», був відповідальним редактором і автором передмов до двох його випусків.
Кавалер ордена «Знак Пошани» (1971), нагороджений медалями «За доблесну працю. В ознаменування 100–річчя від дня народження В. І. Леніна» (1970), «В пам’ять 1500–річчя Києва» (1982), Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1984), а також медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1945), «Двадцять років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1965), «Тридцять років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1975).
Федора Павловича не стало 1 листопада 1995 р., похований у Києві.

Автор понад 700 праць. З–поміж них:
Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XVII ст. — К., 1959; Про створення «Вступу до історичної науки» // УІЖ. — 1959. — № 1; Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну? // УІЖ. — 1966. — № 11; Про суд історії // УІЖ. — 1967. — № 2.

Література:
Санцевич А. В. Життєвий і творчий шлях Ф. П. Шевченка // Федір Павлович Шевченко. Бібліографія. — К., 1989. — С. 3–23;
Апанович О. Федір Павлович Шевченко. Історик, архівіст, історіограф, джерелознавець, археограф, організатор науки, Людина: Спогади та історіографічний аналіз. — К., 2000;
«Істину встановлює суд історії»: Зб. на пошану Федора Павловича Шевченка. — К., 2004. — Т. 1 (Джерела);
Смолій В. Шевченко Федір Павлович // Інститут історії України Національної академії наук України. 1936–2006. — К., 2006. — С. 468–471;
Колибенко О. В. Шевченко Федір Павлович (1914–1995) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 309–311.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

1972 р. обов’язки директора Інституту археології виконував Володимир Данилович Баран — доктор історичних наук (1973), професор, визначний археолог–славіст, член–кореспондент НАН України (1995). Двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1991, 2001).

Володимир Данилович народився 9 серпня 1927 р. в с. Дем’янів Івано–Франківської області. 1946 р. закінчив Рогатинське педагогічне училище, 1950 р. — історичний факультет Львівського педагогічного інституту.
Протягом 1951–1953 рр. працював завідувачем відділення державного архіву Львівської області. Від 1953 р. В. Д. Баран — молодший науковий співробітник відділу археології Інституту суспільних наук АН УРСР. У 1959 р. захистив кандидатську дисертацію «Поселение первой половины I тысячелетия н. э. у с. Черепин Львовской области». 1967–1969 рр. — доцент кафедри історії України Львівського університету.
Надалі працював в Інституті археології: 1969–1974 рр. — заступник директора, 1974–2002 рр. завідувач відділу археології ранніх слов’ян, 2002–2010 рр. — головний науковий співробітник. 1973 р. захистив докторську дисертацію «Древние славяне между Днестром и Припятью». У 1994–2003 рр. В. Д. Баран очолював відділ етнології НДІ українознавства Міністерства освіти і науки України, від 2004 р. — провідний науковий співробітник цього Інституту.
В. Д. Баран — провідний спеціаліст у дослідженні проблем походження та ранньої історії слов’ян. Висунув концепцію, згідно з якою слов’яни ніколи не становили тієї єдності, яка б відобразилася в одній археологічній культурі. З найдавніших часів вони утворювали окремі, хоча й споріднені праслов’янські та слов’янські більші чи менші етномовні спільності, які мешкали поряд з неслов’янськими етнічними групами в межиріччі Одера та Дніпра, але до раннього середньовіччя не заселяли всієї цієї території. Слов’яни — мешканці лісостепової та південної частини лісової смуги нинішньої України, починаючи від рубежу ер, увібрали всі інвазії, що відбилося в матеріальній культурі, та ніколи не були витіснені повністю з цього регіону або винищені. На думку вченого, слов’яни були і в поліетнічній спільноті, що лишила пам’ятки черняхівської культури.
До кола наукових зацікавлень В. Д. Барана входять також черняхівська та празько–корчацька культури, Велике розселення слов’ян, яке започаткувало процес формування нинішніх слов’янських народів, еволюція слов’янської матеріальної культури від раннього середньовіччя до давньоруського часу, утворення Києво–Руської держави та походження українського народу.
Відкрив і дослідив поселення черняхівської культури Бовшів ІІ, Ріпнів ІІ, Дем’янів ІІ, Куропатники, Хлопків, Черепин, Теремці; поселення празько–корчацької культури Бовшів І і ІІ, Дем’янів І і ІІ, Звиняч ІІ, Зелений Гай, Ріпнів ІІ, Рашків II і III; поселення райковецької культури Рашків І. Брав участь у розкопках городища західних слов’ян у м. Ольденбург (Німеччина) та пам’яток Давнього Галича.
В. Д. Баран викладав у Львівському та Київському університетах; під його керівництвом захищено 12 дисертацій. Член–кореспондент Центрального німецького археологічного інституту; член Виконавчого комітету і бюро Унії слов’янської археології.
Автор близько 300 праць, зокрема розділів у колективних виданнях: Археологія Української РСР, т. ІІІ (К., 1975); Історія Української РСР, т. 1, кн. 1 (К., 1977); История Украинской ССР, т. 1 (К., 1981); Этнокультурная карта территории УССР (К., 1985); Археология Украинской ССР, т. 3 (К., 1986); Славяне Юго­Восточной Европы в предгосударственный период (К., 1990); Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат, т. 1 (Львів, 1999); Давня історія України, т. 3 (К., 2000); Украинцы (М., 2000); Історія української культури, т. 1 (К., 2001); Етнічна та етнокультурна історія України (К., 2005).
Володимир Данилович Баран пішов з життя 5 листопада 2019 р..

Основні праці:
Поселення перших століть нашої ери біля села Черепин. — К., 1961; Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю. — К., 1972; Черняхівська культура (За матеріалами Верхнього Дністра та Західного Бугу). — К., 1981; Пражская культура Поднестровья (по материалам поселений у села Рашков). — К., 1988; Походження слов’ян. — К., 1991 (у співавт.); Давні слов’яни. — К., 1998; Походження українського народу. — К., 2002 (у співавт.); Історичні витоки українського народу. — К., 2005 (у співавт.); Черняхівські поселення басейну Гнилої Липи. — К., 2006 (у співавт.); Слов’янське поселення середини І тисячоліття нашої ери біля села Теремці на Дністрі. — К., 2008; Давні слов’яни і походження українського народу. — К., 2011 (у співавт.).

Література:
До 70–річчя Володимира Даниловича Барана // Археологія. — 1997. — № 3. — С. 155–157;
До 75–річчя Володимира Даниловича Барана // Археологiя. — 2002 . — № 3. — С. 5–6;
Крушельницька Л. І. До ювілею «львівського» Володимира Барана // Постаті української археології. — Львів, 1998. — С. 112–113 (МДАПВ. — 7);
Толочко П. П. Слово про ювіляра // Етнокультурні процеси в Південно–Східній Європі в І тис. н. е. — К.; Львів, 1999. — С. 5–7;
До 80–річчя Володимира Даниловича Барана // Вісник Інституту археології. — 2007. — Вип. 2. — С. 185–189;
Фігурний Ю. С., Ярошинський О. Б. Світочі українознавства. — К., 2008. — С. 31–76;
Фігурний Ю. С. Дослідник історії України // Баран В. Д., Баран Я. В. В пошуках джерел українського народу. — К., 2011. — С. 3–6;
Юренко С. П. Баран Володимир Данилович // Енциклопедія історії України. — К.: Наукова думка, 2003. — Т. 1. — С. 181–182;
Абашина Н. С.  Баран Володимир Данилович // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 315-316.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

У 1973–1986 рр. Інститут археології очолював Іван Іванович Артеменко дослідник доби неоліту — бронзового віку Поліської смуги, доктор історичних наук (1977), член–кореспондент АН УРСР (1982). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1980), заслужений діяч науки УРСР.
На цю посаду Івана Івановича відрядило союзне керівництво археологічною наукою з метою припинити чвари в Інституті, які точилися роками в боротьбі за директорське крісло та поділила колектив навпіл. Кандидатура була підібрана вдало. І. І. Артеменко справився з тим, і колектив зажив звичним трудовим життям. Знаковим було і запрошення ним на посаду заступника директора з наукової роботи В. Ф. Генінга, який працював в Уральському університеті та один з перших у СРСР почав розробляти теоретичні проблеми археології. В Україні Івана Івановича добре знали, зокрема як дослідника середньодніпровської культури.

Народився І. І. Артеменко 15 вересня 1924 р. в с. Гаврилівка Ново–Воронцовського р–ну Херсонської області. 1930 р. сім’я перебралася до Дніпропетровська. На початку війни юнак зазнав тяжкої травми — 1941 р. під час артилерійського обстрілу він був контужений і втратив руку. Але це не зламало його, і 1943 р. Артеменко став студентом історичного факультету Дніпропетровського державного університету, який закінчив у 1948 р. Там він захопився археологією та із студентських років і надалі, працюючи в Дніпропетровському історичному музеї (1948–1955 рр., від 1951 р. був заступником директора з наукової роботи), брав участь в експедиціях Інституту археології АН УРСР, що досліджували пам’ятки порожистої частини Дніпра. У Дніпропетровську він знайшов подружнє щастя і став батьком двох доньок.
1955 р. Іван Іванович вступив до аспірантури Інституту історії матеріальної культури АН СРСР в Москві, що незабаром був перейменований в Інститут археології, а вже 1956 р. очолив Білоруський загін Верхньодніпровської експедиції, а надалі, в 1968–1973 рр., керував Середньодніпровською експедицією Інституту археології АН СРСР. Досліджував пам’ятки неоліту та бронзового віку на території Східної Білорусі й суміжних областей Росії: поселення неоліту—бронзи біля сіл Лучин (1956–1958), Малі Роги (1958), Вєть (1959), Ходосовичі (1959–1961), Залісся (1965), м. Бихов (1959), а також могильники середньодніпровської та сосницької культур Стрелиця (1963–1965), Ходосовичі (1959–1963), Сябровичі (1965, 1968, 1969), Клини–Вудрище (1969), Белинець і Білі Береги (1970, 1971), Бєсєц (1970–1973), Луньово (1971–1973), Голосок (1972, 1973).
Зважаючи на тодішній стан джерельної бази та досить невизначену ситуацію з систематикою джерел цієї території, ці роботи склали принципово нову сторінку в дослідженні Верхньої Наддніпрянщини. Отримані матеріали стали основою кандидатської дисертації І. І. Артеменка та однойменної книжки «Племена Верхнего и Среднего Поднепровья в эпоху бронзы» (1967). Поява цієї праці, безперечно, стала подією у вивченні доби бронзи. Ледь намічена на початку ХХ ст. В. О. Городцовим середньодніпровська культура, а надалі знана за статтею 1947 р. Т. С. Пассек, ця культура постала як масштабне явище, що охоплювало Середню та Верхню Наддніпрянщину в межах України та Білорусі й частково заходило на територію Росії (Брянщина). І хоча деякі ідеї І. І. Артеменка (періодизація та хронологія середньодніпровської культури, її походження) зазнали критики, видана ним монографія (та інші публікації) й нині є основним джерелом для вивчення цієї культури.
Організаторські здібності та делікатний характер вченого оцінило керівництво Інституту археології у Москві. У 1965 р. Іван Іванович став ученим секретарем із закордонних наукових зав’язків і відзначився на цій ниві організацією виставки «Археологія СРСР», що експонувалася два роки (1966–1967) у Голландії, Швейцарії, ФРН та Італії та стала визначною подією що для радянської, що для європейської археології. На ній були представлені й матеріали з України.
У 1969–1972 рр. І. І. Артеменко очолював Комісію з організації та координації археологічних досліджень на новобудовах СРСР, а в 1972–1973 рр. — сектор охоронних археологічних досліджень на новобудовах.
Ставши в серпні 1973 р. директором Інституту археології АН УРСР, І. І. Артеменко завідував також відділом доби міді—бронзи, а після реформування структури Інституту керував відділенням первісної археології та його складовою — відділом археології енеоліту—бронзового віку. 1977 р. він захистив у Москві докторську дисертацію «Среднее и Верхнее Поднепровье в конце энеолита и в эпоху бронзы (середина III — начало I тыс. до н. э.)». У ній вчений обстоював, зокрема, виділення сосницької культури, яка змінила середньодніпровську. Однак, схоже, дослідник надто захопився цією ідеєю, розширивши простори сосницької культури з Полісся й на Лісостеп по обидва боки Дніпра за рахунок пам’яток комарівської культури.
Час директорства І. І. Артеменка співпав з піком археологічних досліджень на новобудовах. Завдяки притоку значних фінансів Інститут зріс удвічі. Наплив молоді вперше створив умови для селекції кадрів, чимало романтиків згодом відсіялося, інші стали фахівцями і становлять нині старше покоління археологів Інституту. До наукового зростання кадрів доклав снаги й директор — керував підготовкою кандидатських дисертацій (Ю. О. Шилов, В. І. Клочко, С. М. Рижов, Я. П. Гершкович та ін.). При ньому, 1976 р., Спеціалізованій раді при Інституті археології було надано право провадити захист докторських дисертацій із спеціальності «археологія».
Згодом і сам І. І. Артеменко підключився до польових досліджень в Україні. У 1979–1980 рр. очолювана ним експедиція провадила розкопки курганів доби бронзи біля сіл Баштечки та Нагірне на Черкащині. У 1981–1988 рр. як керівник теми з дослідження трипільських поселень–гігантів І. І. Артеменко очолював Трипільську експедицію та керував розкопками курганів, зведених на території цих поселень.
Був член–кореспондентом Німецького археологічного інституту в Берліні (1984). Нагороджений орденом «Дружбы народов» (1982), медаллю «В память 1500–летия Киева» (1983).
Помер Іван Іванович 27 квітня 1989 р., похований у Києві на Байковому кладовищі.
У спогадах колег він лишився чуйною людиною, небайдужою до проблем співробітників. Автор понад 140 праць, був редактором і одним із авторів низки багатотомних колективних праць, серед яких: Гісторія Беларускай ССР (Мінск, 1972), Історія Української РСР, т. І (К., 1978), История Киева, т. І (К., 1982), Археология Украинской ССР, в 3 т. (К., 1985, 1986) та ін. Особовий об’ємний архів вченого зберігається в науковому архіві Інституту археології.

Основні праці:
Племена Верхнего и Среднего Поднепровья в эпоху бронзы. — М., 1967 (МИА. — 148); Археологические исследования в Украинской ССР // СА. — 1977. — № 4; Культуры шнуровой керамики (среднеднепровская, подкарпатская, городокско­здолбицкая, стжижовская); Культуры позднего бронзового века южной полосы лесов Европейской части СССР: сосницкая культура, комаровская культура, бондарихинская культура // Эпоха бронзы лесной полосы СССР. — М., 1987 (серія «Археология СССР»); Связи племен среднеднепровской культуры // Межплеменные связи эпохи бронзы на территории Украины. — К., 1987.

Література:
Іван Іванович Артеменко [Hекролог] // Археологія. — 1989. — № 3. — С. 155–156;
Отрощенко В. В. Дослідник старожитностей українського Полісся (до 80–річчя від дня народження Івана Артеменка) // Українознавство 2004: Календар-щорічник. — К., 2003. — С. 210–211;
Отрощенко В. В. До 80–річчя Івана Івановича Артеменка // Археологія. — 2004. — № 4. — С. 108–109;
Ляшко С. М. Артеменко Іван Іванович // Енциклопедія трипільської цивілізації. — К., 2004. — Т. ІІ. — С. 22–23;
Разлуцкая А. А. и др. Археалогія Беларусі. Звод крыніц навуковых археалагічных фондаў. — Вып. І. Археалагічныя калекцыі І. І. Арцёменкі (1956–1981 гг.). — Мінск, 2012.
Лисенко С. Д.  Артеменко Іван Іванович (1924–1989) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 317-319.

Категорія: Директори   Опубліковано: 2016-10-12

ORCID: 0000-0002-1549-9081

Протягом 1987–2016 рр. Інститут археології очолював Петро Петрович Толочко — фахівець з археології та історії Давньої Русі, доктор історичних наук (1981), професор (1988), академік НАН України (1990). Лауреат Державної премії в галузі науки і техніки УРСР (1983) та України (2002), премії імені М. С. Грушевського та премії імені М. І. Костомарова Президії НАН України (1992), політичний, громадський і культурний діяч.

Народився Петро Петрович 21 лютого 1938 р. в с. Пристроми (нині Переяслав–Хмельницького р–ну Київської області). Батько — Петро Васильович — помер 1941 р., на початку війни; мати — Марія Антонівна — виховала трьох синів — Михайла, Івана та Петра й прожила довгий вік.
Інтерес до історії в братів, а всі вони стали істориками, розбудила вчителька Галина Митрофанівна Скопенко — мати майбутнього академіка та ректора Київського державного університету імені Т. Шевченка Віктора Скопенка, на історико–філософському факультеті якого здобув вищу освіту й Петро Петрович (1960). Наукову діяльність розпочав у Державному музеї українського декоративного мистецтва, а вже 1961 р. В. Й. Довженок запросив його до Інституту археології та благословив на дослідження Києва. Нині впевнено можна стверджувати, що П. П. Толочко створив новий образ давньоруської столиці та зробив суттєвий внесок у вивчення Давньої Русі.
А все розпочалося з поновлення розвідок і розкопок у Києві та збору й аналізу наявних джерел, узгодження їх з літописними даними, а з цим — захист 1966 р. кандидатської дисертації «Питання історичної топографії древнього Києва», а потім і публікація на цю тему книжки «Історична топографія стародавнього Києва» (1970). Законсервований віками давній Київ постав як динамічна структура, що розвивалася й зростала. Водночас це відкривало нові перспективи у вивченні Києва, але їх можна було реалізувати через розширення кола джерел.
Аби активізувати дослідження в Києві, Петро Петрович, звільнившись від посади ученого секретаря Інституту, 1970 р. організував Київську постійно діючу експедицію (на правах відділу), яка 1974 р. отримала повноцінний статус відділу археології Києва. Він залучив до неї не тільки молодих науковців (К. М. Гупало, М. А. Сагайдак, В. О. Харламов, Г. Ю. Івакін, В. М. Зоценко), а й «переманив» досвідчених києвознавців: зі штату Інституту — В. К. Гончарова та С. О. Висоцького, з філії «Кирилівська церква» Державного історико–архітектурного заповідника «Софійський музей» — І. І. Мовчана, з Історичного музею — С. С. Кілієвич, взяв на роботу філолога Я. Є. Боровського та мистецтвознавця Б. Б. Лобановського. До цієї вдало підібраної команди входив і М. Ю. Брайчевський. Було започатковане щорічне видання експедиції з красномовною для дослідників міста назвою — «Київська старовина», де планувалося публікувати києвознавчі студії різного профілю. Під базу експедиції виділили історичний «будинок Трубецьких» початку ХІХ ст. на вул. Володимирська, 3.
Відтоді й розгорнулися масштабні роботи в усіх історичних районах Києва — на Старокиївській горі, в «місті Ярослава», Видубичах, Клові, Китаєві, на Подолі та ін. Поступово було взято контроль за новобудовами в історичній частині Києва, розроблено й затверджено археологічні заповідні та охоронні зони в місті.
Кілька подій в дослідженні Києва стали особливо знаменними. Це, по–перше, дослідження 1970­х рр. на Подолі на трасі прокладання лінії метро, що дали надзвичайно важливі матеріали для хронології Києва та відтворення вигляду його масової забудови. Тоді було остаточно спростовано тезу, що кияни мешкали в землянках і напівземлянках, а заодно підтверджено висновки кандидатської дисертації П. П. Толочка: масову забудову Києва, як і Новгорода, Берестя, Ладоги та інших міст, становили зрубні будівлі. Підсумки цих робіт підбито в колективній монографії «Новое в археологии Киева» (1981) і циклі подальших праць з археології та історії Києва, відзначених Державною премією УРСР в галузі науки і техніки (1983).
Не тільки наукове, а й громадське значення мала інша подія — встановлення витоків Києва, ґрунтовно розроблена П. П. Толочком в монографії «Древний Киев» (1976). Вчений пов’язує корені Києва із слов’янськими поселеннями, що виникли на рубежі V–VІ ст., в часи напівлегендарного Кия, на горах Старокиївській і Замковій і засвідчують неперервний розвиток до літописних часів. У цій же праці вперше було обраховано демографічний потенціал міста ХІІ–ХІІІ ст. Так оконтурився новий образ давньоруської столиці від її народження до Батиєвої навали. А громадськість Києва, відсвяткувавши 1982 р. 1500­річчя міста, відтоді щороку відзначає Дні Києва.
Завдяки діяльності П. П. Толочка та київських археологів приємно змінився вигляд Києва. До 1500­ліття місто причепурилося: чи не вперше були відреставровані пам’ятки історії та культури (особливо рядова та фонова забудова історичного центру), відремонтовано вулиці та будівлі. Кияни та й влада наочно побачили, як «заграли» начебто пересічні будинки Подолу та Андріївського узвозу. Чимало їх було взято на державний облік, а Андріївський узвіз повністю змінив своє лице й перетворився на «київський Монмартр». П. П. Толочко разом з архітектором А. М. Мілецьким розробив проект парку–музею «Древній Київ», який частково був втілений (перш за все, територія Старокиївської гори та Паркова алея над історичними урочищами Гончари та Кожум’яки) та став підґрунтям для створеного тоді ж Державного історико–культурного заповідника «Стародавній Київ». До 1000­річчя хрещення Русі проект був виданий у вигляді книжки.
Важливим напрямом діяльності П. П. Толочка стала програма відновлення пам’яток давньоруського зодчества, які загинули в ХХ ст. Були відновлені давні святині — церква Успіння Богородиці Пирогощі, Золотоверхий Михайлівський собор і Успенський собор Києво–Печерської лаври. Авторитет Петра Петровича став запорукою того, що пам’ятки були відтворені на науковій основі. Тож будівельним роботам передували багаторічні археологічні дослідження, які надали унікальні матеріали та підстави для втілення архітектурних і конструктивних проектів. Ці дослідження здійснювали учні Петра Петровича — К. М. Гупало, Г. Ю. Івакін, В. О. Харламов та ін.
Дослідження столиці Давньої Русі — це значно більше ніж вона сама. В цьому ядрі фокусуються всі головні аспекти культурного, суспільно–політичного та соціально–економічного життя всієї держави, це генератор держави і водночас її продукт. Захистивши 1981 р. докторську дисертацію та очоливши 1982 р. відділ давньоруської та середньовічної археології (куди входив і сектор археології Києва), Петро Петрович скеровує фахівців на дослідження інших давньоруських міст і містечок, городищ, некрополів, розробляє програму вивчення давньоруського села, започатковану одним із його вчителів — В. Й. Довженком, націлює на комплексне дослідження вузлів пам’яток, а також суцільне обстеження територій і якомога повніше картування пам’яток, а заразом — виховує нових медієвістів: О. П. Моцю, Б. А. Звіздецького, В. П. Коваленка, В. М. Зоценка. Загалом вчений підготував понад двадцять фахівців — докторів і кандидатів наук, з–поміж яких Г. Ю. Івакін, М. А. Сагайдак, І. І. Мовчан та ін.
Сам вчений концентрується на розробці принципових проблем Києва та Давньої Русі загалом. З–поміж них — формування Києва та Давньоруської держави, економічний і культурний її розвиток і динаміка того процесу, демографічний потенціал, міжнародні стосунки, специфіка влади, роль князів, взаємини з кочовиками. Суттєве зростання археологічних джерел уможливлювало переосмислення відомих раніше, в новому світлі поставали події та факти, відомі за писемними джерелами. П. П. Толочко перший звернувся до демографічних проблем давнього Києва та запропонував методику обчислення населення столиці Київської Русі на ґрунті археологічних джерел.
У докторській дисертації та однойменній книжці «Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ–ХІІІ вв.» (1980) Петро Петрович переглянув усталене твердження про розпад Давньоруської держави в період феодальної роздробленості та доводить, що вона попри міжкнязівські усобиці до татаро–монгольської навали була єдиним соціальним організмом, політичною, культурною та церковною столицею якого був Київ, а Київська земля сприймалася як спільна вотчина династії Рюриковичів. Цей висновок перегукується з іншим. Окреслюючи пізніше картину складання літописних зводів у Києві, Новгороді та інших центрах, вчений наголосив на його особливостях: на відміну від поземельного (місцевого) літописання в князівських уділах, зосередженого переважно на власних (внутрішніх) подіях, київське і в ХІІ–ХІІІ ст. зберігало загальноруський характер.
Низку праць Петро Петрович присвятив визначним діячам Русі. Завдяки прекрасному знанню й відчуттю тієї доби Толочко так вжився в неї, що здається й сам спостерігав двірцеві інтриги, бував на князівських весіллях і навчався грамоті в келії монаха–літописця. Це надає особливого шарму його працям.
Петро Петрович ніколи не гнався за дешевою популярністю, не намагався догодити настроям публіки. Неодноразово вчений вертався, приміром, до проблеми давньоруської народності, щоразу ґрунтовніше обстоюючи реальність цього явища та наголошуючи на етнічній спорідненості східнослов’янських народів і спільному походженні українців, росіян і білорусів від єдиного давньоруського народу. Так само вчений не пристав критиків марксистської теорії, знайомих з нею щонайбільше за підручниками з істмату. Петро Петрович «піарить» себе не сенсаціями на зразок перегляду дати зведення Софії Київської, а фундаментальними працями.
Були й складні ситуації в житті Петра Петровича. Скажімо, його та М. Ю. Брайчевського плани відновити видання з промовистою назвою «Київська старовина» (в редколегії щорічника не було жодного члена КПРС!) обернулися арештом першого випуску та знищенням верстки другого, звільненням Брайчевського з Інституту та цькуванням Толочка, які мало не змусили вченого кинути Інститут і Київ. І лише через 20 років вдалося відновити часопис, що виходить під редакцією П. П. Толочка від 1992 р.
Директорство Толочка теж припало на не найкращі часи. Особливо це стосується 90–х рр., коли майже припинилося фінансування науки. Але археологи народ упертий і натхненний ідеєю Петра Петровича писав «Давню історію України» в 3–х товстих томах, що вийшли під кінець тисячоліття, «Етнічну історію України» (2000), багато співробітників Інституту були задіяні у створенні «Історії культури давнього населення України» (2001), яка відкривала багатотомне видання «Історія українського народу», та ін., вчасно виходив журнал «Археологія», що набув цього статусу за директорства П. П. Толочка, а, головне, — нової якості. Що більше, не була знижена планка досліджень, розроблялися нові теми, а показники наукової продукції та захисту дисертацій навіть зростали. Адже кожен свідомо чи підсвідомо був переконаний, що Інститут виживе.
Працездатність Петра Петровича вражає — приблизно 500 друкованих праць, зокрема 31 монографія, а ще сила–силенна науково–публіцистичних статей і науково–популярних книжок. Гарним почерком ручкою з чорними чорнилами він щодня виводить строчку за строчкою, перериваючись на обід і партію улюбленої гри в шахи, а ще — на всілякі справи. Сказати, що таких справ багато, здається, нічого не сказати.
Замолоду Петро Петрович опинився в гущі наукового, культурного та інтелектуального життя Києва та країни, а згодом — і політичного. Він був одним з ініціаторів створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (1966), яке очолив 1989 р. Нині він президент Українського національного комітету візантиністів, голова Українського національного комітету Міжнародної унії слов’янської археології. У 1993–1998 рр. П. П. Толочко був віце–президентом НАН України з гуманітарних наук, у 1998–2006 рр. — депутатом Верховної Ради України третього й четвертого скликання, де, зокрема, розробив і домігся прийняття Закону України «Про охорону археологічної спадщини». Вчений завжди опікувався та опікується музеями — підтримав і сприяв створенню Музею історії Києва, Державного історико–культурного заповідника «Стародавній Київ», він голова Наглядової ради Національного заповідника «Софія Київська» та член наглядових рад інших заповідників. Численні лекції, виступи на радіо, телебаченні та в пресі, ділові й наукові зустрічі...
Принциповість і власна оцінка суспільних явищ — не завжди найкращі супутники життя. Талант і стрімка кар’єра породжують заздрість. Петро Петрович навчився не зважати на заздрощі, грубі випади й недолугі звинувачення. Опорою йому є наука — головний сенс його життя, велике коло друзів з числа наукової і творчої інтелігенції, а також сім’я: дружина Галина Олексіївна Вознесенська — відомий фахівець у галузі історії чорної металургії, син Олексій — доктор історичних наук, член–кореспондент НАН України, відомий русист, донька Наталка, яка плідно працює в ЮНЕСКО, а також онуки.
Наукова й громадська діяльність Петра Петровича відзначена високими державними нагородами: медаллю «В память 1500–летия Киева» (1982), Почесною грамотою Верховної Ради Української РСР (1985), орденом «Знак почета» (1981), трьома орденами Ярослава Мудрого 5–го, 4–го і 3–го ступенів (1998, 2002, 2013). Петра Петровича Толочка добре знають і цінують у науковому світі. Він член багатьох іноземних академій і спілок: Центрального Німецького інституту археології (Берлін), Академії Європи (Лондон), Всеугорського товариства археології та мистецтв (Будапешт), Російської академії наук, лауреат премії імені Олександра Невського і митрополита Макарія, нагороджений орденом «Дружбы» Російської Федерації.
Петро Петрович Толочко пішов з життя 28 квітня 2024 р.

Основні праці:
Історична топографія стародавнього Києва. — К., 1970; Нащадки Мономаха. — К., 1972; Древний Киев. — К., 1976; Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII–XIII вв. — К, 1980; Древняя Русь. — К., 1987; Древнерусский феодальный город. — К., 1989; Історичні портрети: із історії давньоруської та європейської політики Х—ХІІ ст. — К., 1990; Київська Русь. — К., 1996; Володимир Святий. Ярослав Мудрий. — К., 1996; Від Русі до України. — К., 1998; Київська Русь. — К., 1998 (у співавторстві з О. П. Толочком); Кочевые народы степей и Киевская Русь. — К., 1999; Русские летописи и летописцы X–XIII вв. — СПб., 2003; Древнерусская народность воображаемая или реальная. — СПб., 2005; Археология и древняя история (в защиту исторического марксизма). — К., 2007; Власть в древней Руси Х–ХІІІ вв. — СПб., 2011; Ярослав Мудрий. — К., 2011; Династические браки на Руси в ХІІ—ХІІІ вв. — СПб., 2013; Украинцы в России. — К., 2013.

Література:
Петро Петрович Толочко — шлях у науці // ДЬНЪСЛОВО. — К., 2008. — С. 7–12; список праць по 2008 р. — С. 377–391;
До ювілею П. П. Толочка // Археологія. — 2008. — № 1. — С. 3–6;
Чернецов А. В. Петру Петровичу Толочко — 70 // РА. — 2008. — № 3. — С. 188–190;
Івакін Г. Ю. Петро Петрович Толочко — вчений і громадянин // Археологія. — 2013. — № 1. — С. 3–6;
Слово про ювіляра // Слов’яни і Русь: археологія та історія. — К., 2013. — С. 9–16;
Ivakin H. Yu. Petro Petrovych Tоlосhko — scholar and citizen // Ukrainian Аrchaeology 2012. — 2013. — P. 3–6.
Івакін Г. Ю. Толочко Петро Петрович // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 320–326.

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-10-12

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-10-12

(02.04.1944, с. Кречовичі біля м. Переворська (нині Пшеворськ), Польща — 23.10.2014, м. Київ)
Доктор історичних наук, професор, фахівець у галузі археології ранніх слов’ян

У 1972 р. закінчив історичний факультет Львівського державного університету. Працював учителем історії. У 1974–1977 рр. навчався в аспірантурі Інституту археології.

У 1978 р. захистив кандидатську дисертацію «Племена пшеворской культуры в междуречье Днестра и Западного Буга», у 1988 р. — докторську «Этнокультурное развитие населения северо – западной Украины в первой половине I тыс. н. э».

Від 1977 р. — науковий, старший науковий співробітник відділу археології ранніх слов’ян, 1987 р. — учений секретар Інституту, 1991 р. — заступник директора, завідувач відділу охоронних археологічних досліджень та виставок, від 2002 р. — відділу археології ранніх слов’ян.

Д. Н. Козак — провідний спеціаліст з дослідження історії та археології ранніх слов’ян. Виявив і ввів до наукового обігу пам’ятки етнокультурних спільностей рубежу — першої чверті I тис., які належали давньослов’янським племенам, відомим у історичних джерелах під назвою «венеди» та їх безпосереднім предкам. Обґрунтував основні етапи формування слов’янського етносу в західному регіоні України, розглядаючи їх у контексті європейської історії. згідно з його концепцією, давньослов’янська людність як окремий етнос формувалася на рубежі ер між Віслою і Дніпром в ареалі зубрицької та зарубинецької культур. На різних етапах до неї долучалися дакійські, іранські, германські, балтські компоненти.
Довів, що готські племена на території України наприкінці ІІ — на початку V ст. представлені вельбарською культурою, а також вивчив їх господарство, соціальну структуру, сакральні пам’ятки, характер взаємостосунків зі слов’янською людністю. Вперше у вітчизняній науці узагальнив культові археологічні пам’ятки І–Х ст., що дало змогу визначити основні риси міфології давніх слов’ян, простежити еволюцію їх міфологічних уявлень.
Розроблена Д. Н. Козаком схема особливостей етнічного процесу в контактних зонах уможливила пояснити механізм утворення нових етнокультурних спільностей.

Протягом 35 років дослідив десятки пам’яток у Подністров’ї та на Волині, зокрема поселення Підберізці, Линів, Городок, Пасіки–Зубрицькі, Сокільники, Загаї, Велика Слобідка, Боратин, Гірка Полонка, Хрінники; могильники в Звенигороді, Гриневі, Баєві та ін. Ввів до наукового обігу сотні комплексів у діапазоні від енеоліту до давньоруського та пізньосередньовічного часу.

Д. Н. Козак професор кафедри археології та середньовічної історії Львівського національного університету. Під його керівництвом захищено 8 дисертацій.

Засновник і директор міжнародного благодійного фонду «Скарби України–Руси», Всеукраїнської громадської організації «Спілка археологів України», державного підприємства НДЦ «Рятівна археологічна служба» Інституту археології НАН України. Від 1998 р. — член–кореспондент Німецького археологічного інституту.

Д. Н. Козак є двічі лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки: 1991 р. за наукові розробки в галузі слов'янського етногенезу та 2002 р. за цикл праць «Давня історія України» та «Етнічна історія Давньої України».

Автор понад 250 праць, зокрема 9 монографій, науково–популярних книжок і розділів у колективних монографіях.

Основні праці:
Пшеворська культура у верхньому Подністров’ї і Західному Побужжі. — К., 1984; Етнокультурна історія Волині (І ст. до н. е. — IV ст. н. е.). — К., 1991;
Пам’ятки давньої історії Волині у с. Линів. — К.; Луцьк; Львів, 1994; Пам’ятки давньої історії Волині у с. Городок. — К., 1999 (у співавт.); Давні землероби Волині. — К, 2004 (у співавт.); Венеди. — К., 2007; Етюди давньої історії України. — К., 2010; Давні слов’яни. Археологія та історія. — К., 2012 (у співавт.); Поселення неврів, слов’ян і германців на  Стирі. — К., 2012.

Література:
Шкоропад В. В. Слово про ювіляра // Археологічні дослідження Львівського університету. — 2007. — 7. — С  9–12.
До 60-річчя Дениса Никодимовича Козака // Археологія. — 2004. — № 1. — С. 153–154.
До 65-річчя Дениса Никодимовича Козака // Археологія. — № 3. — 2009. — С. 123–124.