- Категорія: Історія
Того ж 1919 р. з ініціативи М. Ф. Біляшівського була створена Комісія зі складання археологічної карти України. Спочатку в складі Комісії було лише кілька постійних членів: М. Ф. Біляшівський, Л. Є. Чикаленко (обраний у січні 1920 р.), М. О. Макаренко (від лютого 1920 р.), В. Є. Козловська. Для складання карти обрали культурно–хронологічний принцип («по добам чи культурам»), і кожному періоду мала відповідати окрема карта. На ній передбачалося зазначити: місцевість, обставини знахідки «здобутку старовини», характер знахідки, повний реєстр знайдених речей, щонайповнішу бібліографію про знахідку та місце її зберігання. Також було окреслене коло джерел для здійснення цієї роботи, розглянуто й затверджено зразкову картку, обговорено та впроваджено українські археологічні терміни.
1920 рік був, напевно, найскладнішим у діяльності Академії загалом і її археологічних установ зокрема. В цей час в Академії існувало дві структури, діяльність яких була пов’язана з археологією та пам’яткознавством: згадана Комісія по складанню археологічної карти і Комітет з охорони пам’яток старовини та мистецтва (створений у період Денікінської окупації). Головним завданням останнього булла охорона пам’яток старовини під час зміни влади в місті. Комітет був створений «під головуванням академіка Біляшівського при заступникові Макаренкові й секретарі Моргілевському. На початку червня комітет цей перетворився в Археологічний під головуванням професора Данилевича, з секретарем Моргілевським, але ні програмної діяльності, ні жодного засідання в комітеті не було». Головування В. Ю. Данилевича в Комітеті пояснювалося хронічним нездужанням М. Ф. Біляшівського, а одним з актуальних завдань цього Комітету булла також реорганізація Київського археологічного інституту (навчального закладу з підготовки професійних дослідників, створеного в 1917 р.).
31 січня 1921 р. Спільне зібрання Академії через відмову В. Ю. Данилевича очолювати Археологічний комітет доручило М. О. Макаренкові скликати організаційне засідання для створення нового. Воно відбулося 1 лютого 1921 р. під головуванням академіка М. П. Василенка. Учасники зборів, заслухавши доповідь І. В. Моргілевського про історію організації Комітету та його тогочасний стан, обрали його головою М. О. Макаренка, а секретарем — І. В. Моргілевського. Новостворений Археологічний комітет мав розгалужені функції та широкі повноваження. Його діяльність мала розповсюджуватися на всю Україну, і він замислювався як головна координаційна та адміністративна установа в галузі археології та охорони пам’яток у державі.
На наступному засіданні Археологічного комітету було обрано його особовий склад з 14 місцевих членів: К. М. Антонович–Мельник, М. Ф. Біляшівський, М. П. Василенко, Й. Ю. Гермайзе, О. С. Грушевський, А. С. Дахнович, Л. П. Добровольський, Ф. Л. Ернст, В. Є. Козловська, Г. Ф. Красицький, В. В. Міяківський, М. В. Пахаревський, Д. М. Щербаківський і В. І. Щербина. Отже, можна було сподіватися, що часи організаційного безладу минули та з’явилися перспективи для сталого розвитку археологічної діяльності в Україні. Але ці сподівання не були реалізовані, на заваді цього разу стали внутрішньо академічні чинники та негаразди.
Археологічний комітет на чолі з М. О. Макаренком уже на організаційному засіданні проявив самоврядність, перебираючи на себе непритаманні установам і комісіям Української академії наук (УАН) адміністративні й контрольні функції. Тож Спільне зібрання Академії 5 лютого 1921 р. затвердило кандидатуру М. О. Макаренка на посаді голови за умови, що «після повернення до Києва хворого акад. М. Ф. Біляшівського він стане на чолі Археологічного комітету». Таке втручання УАН у справу керівництва Археологічним комітетом і, відповідно, обмеження його повноважень негативно сприйняли його члени. Особливого загострення це набуло після пропозиції Спільного зібрання «у зв’язку з поверненням до Києва затвердити головою Комітету акад. М. Ф. Біляшівського, а заступником голови та керівничим Комітету — проф. М. О. Макаренка», а також внести деякі інші зміни до номенклатури посад. Після кількох бурхливих засідань не вдалося знайти компромісу, і Комітет вирішив перервати свою наукову діяльність: «Комітет почуває себе ображеним незатвердженням на посаді Голови тієї людини, яку він вважав найбільш відповідною для сіх складних обов’язків, і що він не бачить гарантії для нормального ходу праці в сучасних умовах».
У відповідь на таку позицію Археологічного комітету Спільне зібрання УАН невдовзі, 29 березня 1921 р., розглянувши питання про Комітет, затвердило його новий склад, включивши до нього представників різних галузей історичної науки, серед яких було семеро академіків (М. Ф. Біляшівський, В. С. Іконніков, А. Ю. Кримський, О. І. Левицький, Ф. І. Міщенко, А. В. Старков і П. А. Тутковський) і шестеро професорів (В. І. Барвінок, В. А. Кордт, В. В. Міяківський, В. О. Романовський, І. І. Соколов і В. І. Щербина). Але намагання таким чином поєднати групи вчених, які по–різному бачили роль і функції Археологічного комітету, не мало успіху. Комітет був нежиттєздатний і навіть не провів жодного засідання.
Наступна спроба організації роботи археологічних структур у межах УАН була пов’язана з об’єднанням 1921 р. Української академії наук і Українського наукового товариства (УНТ). Згідно з цим планом «Секція археологічна відділу гуманітарних наук УНТ і Археологічний комітет при Спільному зібранні УАН зливаються в Археологічну секцію при історично–філологічному відділі УАН». Потім відбулося об’єднане засідання Археологічного комітету в призначеному 29 березня 1921 р. складі та Археологічної секції Наукового товариства. Збори ухвалили доручити академіку Ф. І. Шміту (мистецтвознавцю, який переїхав із Харкова до Києва навесні 1921 р.) розробити проект статуту Археологічної комісії (АК). Відповідно до цього документу при УАН закладалася «Археологічна Комісія з організаційними, консультативно-адміністративними і контрольними обов’язками, з певним програмом діяльності і з такою конструкцією: на чолі обрана пленумом Комісії президія з 3 осіб і Рада, яка складається з керуючих п’ятьох секцій (археологічної, матеріальної етнографії, архітектурно-монументальної, мистецтв і музеєзнавства)».
У серпні 1921 р. нова Археологічна комісія, керуючись цим Статутом, обрала головою акад. Ф. І. Шміта, заступником голови — акад. М. Ф. Біляшівського, вченим секретарем — Ф. Л. Ернста і розпочала свою діяльність. Кількість і розмаїтість документів, які розробила, обговорила й затвердила Археологічна комісія впродовж літа 1921 р., вказує, що нею булла підготовлена регулятивна база для організації стабільної продуктивної роботи. Зокрема, був затверджений «Циркулярний лист всім установам і товариствам, що розробляють питання археології, історії мистецтва, матеріальної етнографії і музеєзнавства і дбають про охорону пам’яток мистецтва, старовини й природи», метою розповсюдження якого був збір відомостей про наявні в державі установи чи товариства відповідного профілю, їхню діяльність, склад, статут, видання тощо, зацікавленість у співпраці з Археологічною комісією, можливість виконання доручень останньої та ін. Також були створені інструкції, які регламентували роботу окремих секцій, зокрема «Інструкція археологічної секції АК». У ній зазначалися конкретні завдання зі збору відомостей про пам’ятки старовини, їх реєстрацію, дослідження, обробку археологічного матеріалу, організацію наукових конференцій, видавничу діяльність, популяризацію археологічного знання тощо.
На засіданні АК від 31 серпня 1921 р. був встановлений список членів, який складався із 33 науковців. Археологічна секція була чи не найбільшою серед усіх і нараховувала 15 осіб: К. М. Антонович–Мельник, М. П. Василенко, М. Ф. Біляшівський, О. І. Гермайзе, О. С. Грушевський і О. О. Грушевська, Л. П. Добровольський, В. Є. Козловська, М. О. Макаренко, Х. О. Морозов, М. В. Пахаревський, М. М. Ткаченко, Д. М. Щербаківський і В. І. Щербина. Головою секції обрали М. О. Макаренка, товаришем голови — К. М. Антонович–Мельник, секретарем — В. Є. Козловську.
Загалом Комісія складалася з шести секцій, які мали свої завдання та функції, своїх голів і були об’єднані спільною метою всебічного наукового «описання, виучення і видання пам’яток мистецтва, старовини і природи, а також розроблення наукових підвалин охорони цих пам’яток в межах У.С.Р.Р.», теоретичного «розроблення всіх питань, що стосуються до галузі матеріальної етнографії, археології та історії мистецтв» і «виучування питань теорії та практики музеєзнавства по всіх його галузях».
Проте й ця чергова спроба організувати справу діяльності головної археологічної установи також не була успішною. На заваді стали «фінансові труднощі та протиріччя між членами комісії. Ті з них, які раніше входили до секцій археології та мистецтв УНТ, перейшовши до УАН, намагалися зберегти автономію комісій Товариства. Не отримавши на це згоди Академії, вони вийшли з Археологічної комісії, і вона припинила діяльність». Неоднозначно київські пам’яткознавці сприйняли й Ф. І. Шміта, який одночасно посів декілька керівних посад в Академії. Не бачачи можливості для нормальної діяльності в цій ситуації, Ф. І. Шміт на засіданні Пленуму АК 28 грудня 1921 р. заявив про відмову виконувати надалі обов’язки голови Комісії.
Згідно з протоколом Спільного зібрання Ради ВУАН від 2 січня 1922 р. було ухвалено: «ліквідувати як академічну установу Археологічну комісію ВУАН та доручити 1 відділу скласти для Ради народних комісарів (РНК) умотивовану докладну записку про заснування в Києві Академії матеріальної культури». Але цю ідею не підтримали державні структури.
Наприкінці 1921 р. офіційно припинила діяльність і Комісія для складання археологічної карти України. Колишня археологічна секція УНТ певний час продовжувала існувати в межах Академії, про що свідчать відомості про її діяльність (здебільше науково–популяризаторську), які трапляються в звітах ВУАН до 1924 р. включно.
Розуміючи нагальну потребу в координаційному органі в галузі археології та охорони пам’яток, Спільне зібрання Академії постановило заснувати для суто адміністративних функцій Археологічний комітет. Особливої важливості це рішення набувало в ситуації ліквідації Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва та старовини. Зазначаючи, що «таким чином на Академію наук спадає повинність взяти охорону пам’яток мистецтва і старовини на себе, та й негайно зорганізувати давно запроектований Археологічний комітет», Спільне зібрання 6 лютого 1922 р. доручило «акад. Шмітові Х. І. вкупі з акад. Біляшівським М. Т. та Василенком М. П. скласти комісію (з правом кооптації потрібних членів спеціалістів), щоб така комісія виробила для Археологічного комітету статут і плян організації».
Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.
- Категорія: Історія
Історія Інституту археології НАН України розпочалася в листопаді 1918 р., коли при заснованій Українській академії наук (УАН) було запропоновано організувати кафедру «Археології Вкраїни та її помічних наук». У документах наголошувалося, що «молода наука — археологія, що неймовірно швидко розцвілася в другій половині XIX в., зробила незчисленні послуги для історії», та пропонувалося створити при кафедрі археології Археологічну комісію, яка відала б справою розкопок на території Української держави. При першому — історично-філологічному відділі — статутом була передбачена посада одного дійсного члена Академії «по парості знання… археологія України», на яку в травні 1919 р. був обраний Микола Федотович Біляшівський.
Археологічні установи 1919–1921 рр.
Всеукраїнський археологічний комітет, 1922–1932 рр.
Секція історії матеріальної культури, 1933–1934 рр.
Інститут історії матеріальної культури, 1934–1938 рр.
Інститут археології АН УРСР, 1938–1943 рр.
Інститут археології, 1944–1949 рр.
Інститут археології, 1950–1960-ті рр.
Інститут археології, 1970–1980-ті рр.
Інститут археології, 1992–2014 рр.
* Всі матеріали в цьому розділі подано за колективною монографією (довідником): Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.
** Для ілюстрації матеріалів розділу використано фото з Наукового архіву ІА НАН України
- Категорія: Загальна інформація
Інститут археології Національної академії наук України — основна установа в структурі Національної академії наук України, що здійснює науково-дослідницьку діяльність у галузі вивчення археології та давньої історії України. Інститут археології входить до складу Відділення історії, філософії та права Національної академії наук України.
Інститут археології НАН України має довгу й складну історію, що бере свій початок з весни 1919 р., коли в системі Української академії наук була створена Комісія з укладання археологічної карти України. За два роки її було перетворено на Археологічну комісію УАН, а 6 лютого 1922 року — на Археологічний комітет при історико-філологічному відділенні Всеукраїнської академії наук, на базі якого 1924 р. створено Всеукраїнський археологічний комітет (ВУАК). Згідно з Постановою Президії ВУАН від 13 лютого 1934 р. (протокол № 6) на базі ВУАКу створено Інститут історії матеріальної культури ВУАН, який згідно постанові Президії АН УРСР від 14 травня 1938 р. перейменовано на Інститут археології АН УРСР.
Інститут археології НАН України є державною бюджетною науковою неприбутковою установою зі статусом юридичної особи. У своїй діяльності він керується чинним законодавством України, Законами України «Про охорону археологічної спадщини» та «Про охорону культурної спадщини», Статутом НАН України, Основними принципами організації та діяльності науково-дослідного інституту НАН України, Статутом Інституту археології НАН України та нормативними актами Національної академії наук України.
Головним завданням Інституту є здійснення фундаментальних та прикладних досліджень, всебічне вивчення археологічних пам’яток України з метою одержання наукових знань у галузі археології та давньої історії України.
Інститут як державна археологічна наукова установа здійснює такі основні функції та повноваження:
- організовує і здійснює наукові та науково-рятівні дослідження археологічних об’єктів на території України;
- координує археологічні дослідження в наукових установах та організаціях незалежно від їх підпорядкування та форм власності на території України;
- розробляє, затверджує та впроваджує наукові методики дослідження археологічної спадщини;
- вивчає, аналізує, узагальнює досягнення світової археології та історичної науки і визначає можливості їх використання в матеріальній та духовній сферах життя суспільства, бере участь у розробці та реалізації міжнародних програм і проектів;
- готує кваліфіковані кадри у сфері дослідження, охорони і використання археологічної спадщини через аспірантуру, докторантуру, прикріплення, стажування, в тому числі й за кордоном;
- надає консультативну допомогу з питань дослідження та охорони археологічної спадщини; на замовлення спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини здійснює наукову археологічну експертизу та погодження програм і проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам’ятках археології, у зонах охорони археологічних пам’яток, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах місць, занесених до Списку історичних населених місць України;
- провадить наукові експертизи й здійснює контроль за якістю археологічних досліджень на теренах України та наукової документації про дослідження;
- збирає повний науковий архів звітів про археологічні дослідження в Україні;
- забезпечує збереження та облік рухомих предметів, що походять з об’єктів археологічної спадщини України і відповідно до законодавства передані до його фондів;
- здійснює інформаційну та видавничу діяльність, засновує наукові видання.
За час існування Інституту його співробітниками археологічно досліджено тисячі різночасових пам’яток на теренах України, виявлено величезну кількість знахідок, які склали основу колекцій Національного музею історії України, Музею історичних коштовностей України, Музею історії Києва, Археологічного музею ІА НАН України, а також численних обласних історичних, археологічних та краєзнавчих музеїв.
Теоретичні та польові експедиційні дослідження з археології, науково-організаційну роботу та підготовку наукових кадрів в Інституті здійснюють 11 структурних наукових відділів: відділ кам’яної доби, відділ енеоліту — бронзової доби, відділ раннього залізного віку, відділ античної археології, відділ археології ранніх слов’ян, відділ давньоруської і середньовічної археології, відділ археології Києва, відділ археології Криму та Північно-Західного Причорномор’я, відділ біоархеології, відділ Польовий комітет та відділ Археологічний музей.
Як окремі науково-допоміжні підрозділи в Інституті працюють Наукова бібліотека, Науковий архів, редакційно-видавничий відділ.
Під науковим керівництвом Інституту працюють Національний заповідник «Ольвія», Державне підприємство НДЦ «Охоронна археологічна служба України» з філіями в 15 областях, Державне підприємство НДЦ «Рятівна археологічна служба» та «Центр археології Києва».
При Інституті археології діє спеціалізована вчена рада для захисту докторських дисертацій за спеціальністю «Археологія».
За результатами оцінювання у 2018 та 2025 роках Інститут археології НАН України віднесено до категорії «А».
ID Інституту в системі Research Organization Registry (ROR): https://ror.org/04c8y8w58
- Категорія: Співробітники
Олександр Петрович Моця(30.05.1950 — 18.11.2025)
Член–кореспондент НАН України, доктор історичних наук, завідувач відділу ORCID: 0000-0001-9032-0881 |
 |
Профіль
Наукові інтереси:
Фахівець в галузі давньоруської та середньовічної археології та історії Східної Європи. Основна проблематика: дослідження давньоруських поховальних пам’яток південно–руських земель; вивчення розвитку й матеріальної культури давньоруського міста; дослідження сільських неукріплених поселень давньоруського часу; історико–археологічні дослідження середньовічних водних і сухопутних шляхів; археологічні дослідження пам’яток доби пізнього середньовіччя та козацтва; історія України у цивілізаційному контексті; історія застосування термінів «Русь», «Руська земля», «Україна» у середньовічні часи й нині; проблеми становлення й розвитку української нації.
Поточні дослідження й проекти:
«Матеріальна основа ранньоукраїнської цивілізації: археологічна карта другої половини ХІІІ — початку XVIII ст.»;
Міжнародний науково–дослідний проект АН Латвії, Туреччини та України «Балтія та Причорномор’я, експериментальна реконструкція торгівельних шляхів».
Експедиційна діяльність:
2013–2016 — керівник Лівобережної археологічної експедиції ІА НАН України та Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка;
1998–2012 — керівник Шестовицької міжнародної експедиції ІА НАН України;
1995–1997, 2003–2006 — керівник Батуринської археологічної експедиції ІА НАН України;
1985–1998 — керівник Дніпровської давньоруської експедиціії ІА НАН України;
1990–1991 — керівник експедиції ІА АН України та Інституту мови, літератури, історії АН Татарстану з вивчення шляху «Булгар–Київ»;
1980–1984 — участь у роботі й керівництво Новгород–Сіверською археологічною експедицією ІА НАН України;
1975–1979 — участь у роботі Поліської археологічної експедиції ІА НАН України.
Педагогічна діяльність:
в різні роки читав лекції та спеціальні курси в багатьох учбових закладах України:
Чернігівський національний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка (почесний професор);
Національний університет «Києво–Могилянська академія»;
Київський університет права НАН України;
Київський інститут «Слов’янський університет»;
Київський національний університет культури і мистецтв;
Одеський національний університет імені І. І. Мечникова;
Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка;
Переяслав–Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди;
Ніжинський державний педагогічний університет імені Миколи Гоголя.
Наукові організації й товариства:
член Українського історичного товариства (київський осередок);
член Наукової ради з визначення національної та культурної спадщини та розвитку суспільств при Міжнародній асоціації академій наук;
Спілка археологів України.
Відзнаки:
2015 — Відзнака НАН України «За підготовку наукової зміни»;
2008 — лауреат Премії НАН України імені М. С. Грушевського;
2002 — лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки за цикл наукових праць «Давня історія України» та «Етнічна історія давньої України» (в складі колективу);
1996 — лауреат Премії НАН України імені М. І. Костомарова.
Дисертаційні дослідження:
1991 — «Південноруські землі в ІХ–XIII ст. (за даними поховальних пам’яток)», дисертація на здобуття наукового ступеню доктора історичних наук за спеціальністю «археологія»;
1980 — «Населення Середнього Подніпров’я ІХ–XIII ст. за даними поховальних пам’яток», дисертація на здобуття наукового ступеню кандидата історичних наук за спеціальністю «археологія»; науковий керівник — д. і. н. П. П. Толочко.
Освіта:
1976–1979 — аспірантура Інституту археології АН УРСР;
1967–1972 — Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка), історичний факультет, кафедра археології та музеєзнавства, спеціальність «історія», кваліфікація «історик–археолог, музеєзнавець, викладач історії та суспільствознавства».
- Категорія: Співробітники
Андрій Леонідович Казаковпрацював в інституті з 2006 по 2021 рр. Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник ORCID: 0000-0001-9927-3380 |
 |
Профіль
Наукові інтереси:
Проблеми середньовічних міст Північного Лівобережжя, напрацювання з історії та археології Чернігова, Любеча, Новгорода–Сіверського, Остра, Глухова та інші; питання розвитку сіверян переддержавного періоду та часів Київської Русі, особливості матеріальної культури середньовічного населення регіону.
Поточні дослідження й проекти:
«Матеріальна основа ранньоукраїнської цивілізації: археологічна карта другої половини ХІІІ — початку XVIII ст.», розділ «Середньовічні пам’ятки Чернігова»;
«Археологічні дослідження літописного Остерського Городця».
Експедиційна діяльність:
2014 ‒ до теперішнього часу — заступник начальника Лівобережної експедиції ІА НАН України;
2012 — заступник начальника експедиції по дослідженню печерного монастирського комплексу біля с. Преображенне Сватівського району Луганської області;
2011–2013 — керівник Остерського загону Міжнародної Лівобережної експедиції ІА НАН України;
2011–2014 — керівник Лівобережної експедиції Інституту археології НАН України;
2010–2011 — керівник досліджень літописного Глухова;
2003–2011 — керівник Чернігово–Сіверської експедиції ДП НДЦ «Охоронна археологічна служба України» ІА НАН України;
2007–2008 — участь в експедиції по дослідженню літописного Сновська;
2007–2008 — керівник досліджень в літописному Путивлі і Пустовойтівці (батьківщина Калнишевського);
2003–2005 — керівник досліджень в Прилуках, Ніжині;
2003–2007 — керівник Сумської експедиції;
2002 ‒ до теперішнього часу — керівник охоронними археологічними дослідженнями в зонах новобудов м. Чернігова;
2001–2004 — участь у роботах Новгород–Сіверської експедиції по дослідженню Спасо–Преображенського монастиря;
1994–1999 — керівник Новгород–Сіверської експедиції, в тому числі Домотканівського городища (1996);
1991–1992 — керівник Радичівської експедиції;
1989–1990 — керівник Любечської експедиції;
1989 — керівник Прилуцької експедиції;
1989 — керівник дослідженнями Виповзівського археологічного комплексу;
1987–1988 — керівник Остерської експедиції;
1985–1986 — дослідження малих літописних міст Чернігово–Сіверської землі (Сновськ, Сосниця, Оргощ, Всеволож та ін.);
1985 — керівник посадського загону Чернігівської експедиції.
Педагогічна діяльність:
1993–2005 — старший викладач кафедри археології та народознавства Чернігівського державного університету імені Т. Г. Шевченка; доцент кафедри етнології та краєзнавчо–туристичної роботи державного університету імені Т. Г. Шевченка.
Наукові організації й товариства:
Українське товариство охорони пам’яток історії та культури (УТОПіК);
Спілка археологів України.
Дисертаційне дослідження:
1993 — «Формування посадів міст Чернігово–Сіверської землі в Х–ХІІІ ст.», дисертація на здобуття наукового ступеню кандидата історичних наук за спеціальністю «археологія», науковий керівник — д.і.н. О. П. Моця.
Освіта:
1980–1985 — Чернігівський державний педагогічний інститут ім. Т. Шевченка (нині Чернігівський національний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка), історичний факультет, спеціальність «історія», кваліфікація «учитель історії та суспільствознавства».
- Категорія: Персоналії
Олександр Володимирович Колибенко
Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник ORCID: 0000-0001-8616-9074 |
 |
- Категорія: Контакти
Поштова адреса: проспект Володимира Івасюка 12, Київ–04210, Україна
Post adress: 12, Volodymyr Ivasiuk av., Kyiv, 04210, Ukraine
E-mail канцелярiї:
Як дістатися:
Від м. Оболонь:
1. Пішки 15 хв.
2. Автобусом - № 73 або 102 до зупинки "Інститут гідробіології"
- Ви тут:
-
Головна
- Про інститут