Категорія: Історія   Опубліковано: 2016-10-09

Наприкінці березня 1944 р. Академія наук повернулася з евакуації. Протягом квітня—червня нечисленні співробітники впорядкували приміщення Інституту (засклили вікна, мінімально відремонтували його, розшукали й повернули меблі та архівні матеріали й книжки, які вціліли, а також частину устаткування для реставрації та консервації).

Юридично Інститут археології був відновлений Постановою Президії АН УРСР № 100 від 7 липня 1944 р., а 14 липня на засіданні Президії АН УРСР затверджено його науково-організаційну структуру, яка зазнала змін порівняно з довоєнним часом. Тепер у ньому було три наукові відділи: археології первісного суспільства (зав. О. Ф. Лагодовська, співробітники: А. В. Добровольський, С. М. Одинцова, Л. С. Шиліна, Є. В. Махно, Ф. М. Штітельман); відділ археології скіфських племен і античних міст (зав. І. В. Фабриціус, співробітники: Л. Д. Дмитров, І. М. Самойловський, Є. Ф. Покровська); відділ археології слов’янських племен і міст Київської Русі (співробітники: Д. І. Бліфельд, В. К. Гончаров, С. М. Кузнецова). Також відновили роботу бібліотека й архів (зав. Є. О. Дзбановський) і лабораторія реставрації та консервації матеріалів (зав. Ф. Б. Копилов). У складі Інституту лишився Ольвійський заповідник (комендант С. Д. Ласий). Загалом серед наукових співробітників було лише чотири кандидати наук (Л. М. Славін, О. Ф. Лагодовська, Л. Д. Дмитров і Д. Л. Бліфельд) і жодного доктора наук. Директором інституту був Л. М. Славін, ученим секретарем — М. Я. Рудинський.

У третьому кварталі 1944 р. до складу Інституту був включений львівський відділ — зав. М. Ю. Смішко, співробітники: І. Старчук і К. Маєвський. Деякий час у відділі працювали Ю. Кульчицький, Б. Білінський і Р. Ганшинєц, які згодом (як і К. Маєвський) виїхали до Польщі.

Таким чином, за досить короткий час — приблизно за півроку — Інститут археології відновився та успішно продовжив науково-дослідницьку та польову роботу. До 25-річчя Академії наук УРСР у вересні 1944 р. була організована загальноакадемічна звітна виставка, на якій Інститут археології представив і свої здобутки, а Л. М. Славін зробив доповідь про результати діяльності українських археологів.

У другій половині 1944 р. Інститут переніс з Історичного музею до своїх приміщень для опрацювання колекції Ольвії, Райковецького городища, Вишгорода, Києва (Михайлівський монастир, Десятинна церква). Значну роботу було зроблено з упорядкування повернених книжкових і архівних фондів і вжито заходи для поповнення бібліотеки археологічними виданнями через звернення до наукових закладів і видавництв (переважно до Москви та деяких обласних центрів України).

На кінець 1944 р. Інститут разом із львівським відділом нараховував 22 наукові співробітники та 10 працівників науково-допоміжного персоналу. Крім того, Інститут залучав на договірних засадах до роботи та за сумісництвом археологів з Харкова, Одеси, Москви й Ленінграда. Для забезпечення Інституту археології кадрами за ініціативою Л. М. Славіна на історичному факультеті Київського державного університету була створена кафедра археології — перша в Україні та третя в СРСР, яку вчений очолював до 1970 р.

Влітку 1945 р. із Ленінграда до Києва на посаду директора Інституту був направлений П. П. Єфименко — визначний дослідник кам’яної доби. Його керівництво Інститутом склало яскраву сторінку в українській археології. Доопрацьована ним у Києві фундаментальна праця «Первобытное общество» (1953) отримала не лише всесоюзний, але й міжнародний розголос.

У перші повоєнні роки кандидатські дисертації захистили І. В. Фабриціус (1945), І. М. Самойловський (1946), А. В. Добровольський (1946). Від 1945 р. в Інституті почала працювати аспірантура. Першими аспірантами стали В. А. Іллінська (наук. кер. І. В. Фабриціус), Ю. М. Захарук (наук. кер. О. Ф. Лагодовська) та І. Г. Шовкопляс (наук. кер. П. П. Єфименко).

Історико-культурний заказник «Ольвія» в 1946 р. увійшов до складу Академії наук на правах самостійної установи. У 1947 р. відділ археології скіфських племен і античних міст був перейменований у відділ скіфо-античної археології, а відділ археології слов’янських племен і міст Київської Русі — у відділ слов’янської археології.

У другій половині 1940-х pp. Інститут археології поступово зростав кількісно та якісно. До роботи були залучені кваліфіковані вчені, а також молоді дослідники, які розпочали свій шлях у науці з аспірантури Інституту. Наприкінці 1940-х рр. в Інституті працювало вже 36–38 наукових співробітників (без львівського відділу), зокрема очолював Інститут академік АН УРСР, д.і.н. П. П. Єфименко, член-кор. АН УРСР, к.і.н. Л. М. Славін, д.і.н. М. Я. Рудинський і 16 кандидатів наук. Заступником з наукової роботи був канд. істор. наук В. Й. Довженок, ученим секретарем — М. Л. Макаревич. Із зростанням штату наукових співробітників Інституту змінився склад відділів. У відділі первісного часу, який очолювала О. Ф. Лагодовська, працювали: 13 чоловік; відділ скіфо-античної археології під керівництвом Л. М. Славіна нараховував 14 співробітників; у відділі слов’янської археології, завідувач В. А. Богусевич, — 11 науковців. Лабораторією консервації та реставрації завідувала Н. П. Амбургер, бібліотекою — Є. О. Дзбановський.

До львівського відділу в 1945-49 рр. були зачислені Й. Пеленський, О. Фенін, О. Ратич, Л. Крушельницька, П. Завада, В. Кравець і С. Судаков. У 1950 р. відділ поповнили науковці з Києва, які на довгий час зайняли провідні позиції в археології Західної України, — Ю. Захарук, О. Черниш та К. Черниш.

У 1949 р. в Інституті археології був створений Комітет польових досліджень (пізніше Польовий комітет), на який була покладена функція контролю за якістю польових досліджень, польової документації, камерального опрацювання матеріалів і наукової звітності експедицій.

Ще під час війни Інститут розпочав обстеження стану археологічних пам’яток України та організацію їх охорони. З цією метою було здійснено низку експедиційних виїздів до Чернігова, Вишгорода, Ольвії, Нікополя та Ізюму, обстежено трипільські пам’ятки в Обухівському р-ні на Київщині. Були зафіксовані величезні руйнації, заподіяні німецько-фашистськими окупантами найвизначнішим пам’яткам.

Уже в 1944 р. в Києві була організована й почала працювати експедиція археологічного нагляду, яка спостерігала, передусім, за роботами на Хрещатику, в садибі колишнього Михайлівського монастиря та інших місцях. Були розпочаті розкопки руїн Свято-Успенського собору в Києво-Печерській лаврі, а в 1945 р. відкрито усипальню Михайлівської церкви Видубицького монастиря. З огляду на значні роботи, пов’язані з відбудовою міста, 20 серпня 1945 р. Інститут археології оприлюднив «Звернення до всіх планувально-будівельних організацій та окремих робітників будівельників, землекопів і громадян м. Києва» з проханням зберегти історичні знахідки (давні речі та культурні залишки — фундаменти, поховання тощо), передавати їх або повідомляти про них до експедиції археологічного нагляду в Києві. У лютому–травні 1945 р. Інститут розіслав листи до багатьох обласних і районних музеїв з проханням надати інформацію про стан археологічних збірок.

План досліджень на перше повоєнне п’ятиріччя був накреслений на V науковій конференції Інституту археології, яка відбулася 1–5 червня 1946 р. Польові роботи здійснювалися в двох напрямах: розвідкові пошуки з метою встановлення й фіксації пам’яток і стаціонарні експедиційні роботи на найважливіших пам’ятках різних епох і різних типів, які сукупно відображали всі періоди історії найдавнішого населення України.

У перші повоєнні роки Інститут археології провадив експедиції спільно з вищими навчальними закладами (Київським, Харківським, Одеським і Дніпропетровським університетами) та музеями (Київським, Дніпропетровським, Одеським, Кам’янець-Подільським, Харківським, Запорізьким, Сосницьким, Сумським та ін.). Щорічна кількість експедицій зросла від 11 (1945) до 22–28. Через нестачу наукових кадрів значну частину експедицій Інституту очолювали співробітники АН СРСР, зокрема Б. О. Рибаков, П. Й. Борисковський, Т. С. Пассек, М. К. Каргер, І. І. Ляпушкін, Б. М. Граков, С. М. Бібіков, М. В. Воєводський, а також співробітники музеїв і викладачі вищих навчальних закладів (М. Ф. Болтенко, С. А. Семенов-Зусер).

У другій половині 1940-х рр. було зроблено низку важливих відкриттів, передусім пам’яток, які уможливили виділення нових археологічних культур, а також отримання цінного матеріалу, що збагатив археологічну науку новими джерелами. Дослідження стоянки Круглик та Ненаситець у Надпоріжжі поставило проблему заселення території України за ашельського часу. Розкопки неолітичних пам’яток у Надпоріжжі на Кізлевому і Сурському островах, а також Вовнизьких стоянок і Осокорівки уможливили наблизитися до характеристики доби неоліту.

Крім розкопок таких пам’яток трипільської культури, як Володимирівка та Поливанів Яр, в яких брали участь співробітники Інституту, значною подією стало відкриття ранньотрипільського поселення Лука-Врублівецька та пізньотрипільських некрополів — Софіївського і Червонохутірського, які надалі стали підґрунтям для виділення пам’яток софіївського типу.

Наприкінці 40-х рр. розпочалось вивчення лісостепової смуги України: досліджені: так звані зольники білогрудівської культури кінця доби бронзи на Уманщині, великий курган VI ст. до н. е. біля с. Глеваха на Київщині, відкрито Чорноліське городище, що дало назву культурі рубежу бронзи — раннього заліза. Провадилися також розкопки на великих городищах скіфського часу — Шарпівському, Хотівському, Пастирському, Басівському та ін.

Як і в попередні роки, вивчалася Ольвія, де вперше в так зв. Верхньому місті були розпочаті дослідження агори та поновлені розкопки цитаделі. У 1946 р. розпочалися систематичні розкопки античного міста Тіра, а 1947 р. — дослідження хори Ольвії. На обох берегах Бузького лиману було обстежено 51 пам’ятку від VI–V ст. до н. е. до перших століть нової ери.

Уперше широкою площею було розкопано поселення черняхівської культури в с. Ягнятин на Житомирщині. Східнослов’янські поселення й могильники були відкриті на Сеймі поблизу сіл Волинцеве та Сосниця, в ур. Лука біля с. Райки на Житомирщині, на Пастирському городищі.

Завдяки роботам експедиції Великий Київ (1947–1955 рр., керівник П. П. Єфименко) відкриті й досліджені пам’ятки підгірцівського типу, городища зарубинецької культури (Сахнівка, Пилипенкова Гора, Московка, Зарубинці, Малі Дмитровичі, Пирогів, Старі Безрадичі), яка доти була відома лише за могильниками. Окремі загони експедиції працювали в Києві — досліджували захисні споруди та рештки храмів, житла й майстерні на Замковій Горі та на Подолі; виявлені рештки кам’яного фортечного муру, який у XI–XIII ст. оточував Києво-Печерську лавру; досліджувався кам’яний мур навколо Софійського собору. У Верхньому місті розпочалися розкопки двох споруд XI–XII ст.

Відновилися дослідження давньоруських міст, зокрема, Переяслава, Білгорода, Городська, Колодяжина, Вишгорода, Любеча, Галича та ін. Розпочалося планомірне дослідження Чернігова і городища Курган поблизу Путивля, продовжувалося вивчення давньоруського некрополя в Шестовиці.

Археологи львівського відділу зосередилися на вивченні західних регіонів України: досліджувались пам’ятки палеоліту й мезоліту Подністров’я, трипільські пам’ятки басейну Середнього Дністра, Волині та Поділля, пам’ятки ранньозалізного віку та римського періоду та давньоруського часу Західної України.

У 1947 р. був започаткований щорічник «Археологія», 1948 р. — серійне видання «Археологічні пам’ятки УРСР», 1952 р. — «Краткие сообщения Института археологии АН УССР». 1947 р. вийшов 1-й том збірника «Палеоліт і неоліт України».

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.

Категорія: Історія   Опубліковано: 2016-10-09

Навесні 1938 р. відбулися останні структурні зміни в головній українській археологічній установі — Президія АН УРСР постановою від 14 травня 1938 р. ухвалила реорганізувати Інститут історії матеріальної культури в Інститут археології.

Структура Інституту археології, затверджена Президією Академії наук, включала: сектор археології докласового суспільства, сектор скіфо-сарматської археології та античних колоній, сектор археології дофеодального та феодального періоду, лабораторію археологічної технології, заповідник «Ольвія», камеральну експедиційну лабораторію, фотолабораторію, бібліотеку та архів. Була затверджена й вчена рада Інституту в складі: М. І. Ячменьов, Л. М. Славін, (?) Харитонов, О. А. Кульська, В. П. Петров, М. К. Каргер і Т. С. Пассек.

Відтоді розпочалася планомірна наукова діяльність, зосередження в Інституті кваліфікованих археологів за рахунок аспірантів, повернення до роботи раніше звільнених співробітників, запрошення фахівців з інших установ тощо. Приміром, лише восени 1939 р. співробітниками Інституту археології стали: Л. Д. Дмитров, І. В. Фабриціус, П. Й. Борисковський, В. К. Гончаров, В. М. Євсеєва, Г. Ф. Корзухіна, О. Ф. Лагодовська, П. П. Курінний, Г. Д. Смирнов. На 1940 р. в Інституті археології налічувалося вже 66 співробітників (разом з технічним персоналом, сумісниками, аспірантами, працівниками в інших містах).

У 1940 р. М. І. Ячменьова відрядили на роботу в західні райони України, і в жовтні 1940 р. директором Інституту археології став Л. М. Славін. Діяльність Інституту була спрямована на польові стаціонарні та розвідкові роботи з метою суцільного первинного вивчення пам’яток на території України, обробку матеріалів археологічних робіт попередніх років і підготовку їх до публікації; «підбивання дослідницьких підсумків» на базі всієї попередньої археологічної роботи в Україні для створення історії найдавнішого населення її території.

Від 1938 р. і до початку Великої Вітчизняної війни Інститут археології провадив польові дослідження в понад 30 пунктах, зокрема й західних областях України. До участі в них залучали місцеві історичні та краєзнавчі музеї, ІІМК АН СРСР, Ермітаж, Московський історичний музей, Ленінградський, Львівський, Одеський, Київський і Харківський університети та інші організації. Продовжувала й суттєво розширила роботу низка експедицій, започаткованих у першій половині—середині 1930-х рр.: Деснянська (вивчала палеолітичні стоянки басейну Десни), Трипільська (масштабні дослідження трипільських поселень Халеп’я та Володимирівка), Нікопольська (дослідження курганних могильників), Ольвійська (продовжувала розкопки Ольвії та розпочала вивчення її периферії), Київська (дослідження в садибі Михайлівського монастиря, на ділянці будівництва Художньої школи — Десятинної церкви, постійний нагляд за земляними роботами, пов’язаними з розгортанням будівництва в місті), Вишгородська (досліджувала «ранньофеодальне місто Київської Русі»), Поліська історико-технологічна (вивчала залишки металургійного виробництва), Коростенська (дослідження літописних древлянських городищ) та інші експедиції.

Також були організовані й розпочали роботу: Амвросіївська експедиція (палеолітична стоянка), Азово-чорноморська (пам’ятки на р. Молочна та Кам’яна Могила), Усатівська (поселення й могильник «ранньопастушого населення» на Одещині), Шарпівська на Кіровоградщині (скіфське городище), Корчуватівська («поля поховань» під Києвом), Слов’янська (поселення та могильники слов’янського часу на лівобережжі Дніпра), Галицька й Плісненська («ранньофеодальні міста західних областей України»), Запорізька (Запорізькі січі в районі Дніпропетровської та Запорізької областей) тощо. Археологічні роботи провадили також у печерах Києво-Печерської лаври. Загалом працювало понад 30 експедицій.

Одним із напрямків роботи було створення узагальнюючих праць з давньої історії України: Інститут розпочав підготовку навчального посібника з історії України від найдавніших часів до виникнення Київської держави, а також підготував до друку навчальний альбом пам’яток матеріальної культури Київської Русі, науково-популярні книжки «Людина кам’яного віку на Україні», «Трипільська культура на Україні» (Т. С. Пассек, 1941), «Скіфи» (Б. М. Граков, 1947). Були завершені монографії, зокрема про Новгород-Сіверську та Пушкарівську стоянки кам’яного віку, Північно-донецьку та Дніпровську стоянки доби неоліту, про Райковецьке й Борисівське трипільські поселення та групу «полів поховань» Середнього Подніпров’я. Практичне значення мали роботи лабораторії археологічної технології з вивчення та репродукції античних лаків-полив. Було розпочато складання капітальних зведень з дослідження історії Ольвії, пам’яток слов’янських племен, стародавнього Києва та інших феодальних міст. Майже повністю було закінчено камеральну обробку (170 тис.) матеріалів Дніпробудівської та інших експедицій останніх років. Значну частину передвоєнних здобутків не встигли опублікувати. Тож деякі підготовлені матеріали стали основою для повоєнних робіт, а інші зберігаються в науковому архіві Інституту археології.

Одним із свідчень зростання наукового потенціалу Інституту археології наприкінці 1930-х рр. були скликані ним наукові конференції. Протягом 1939–1941  рр. відбулося чотири тематичні конференції. Перша (січень 1939 р.) була присвячена дослідженню пам’яток трипільської культури, зокрема здобуткам Трипільської експедиції Інституту за п’ять років (1934–1938). На другій конференції (квітень 1939 р.) були підсумовані дослідження скіфо-античної доби та вироблено плани подальших. Третя конференція (травень 1939 р.) була всесоюзною (скликана разом з ІІМК АН СРСР і Радянською секцією Міжнародної асоціації з вивчення четвертинного періоду) та багатолюдною — близько 100 науковців (археологи, геологи, геоморфологи, ґрунтознавці, палеозоологи, палеоботаніки та ін.) обговорили дослідження в галузі палеоліту та четвертинної геології в СРСР. Четверта конференція відбулася на початку 1941 р. (січень— лютий) і була дещо співзвучна з тематикою першої. Розглядалося дослідження пам’яток неоліту, трипільської культури та бронзової доби на території України.

Напередодні війни Інститут був потужною науковою установою із штатом близько 70 співробітників і бюджетом 800 тис. крб на рік. Структурно він складався з відділів археології первісного суспільства, археології античних держав і скіфо-сарматських племен, археології слов’янських племен і міст Київської Русі, археологічної технології, а також камеральної лабораторії та з консервації та реставрації пам’яток, фотолабораторії (з фототекою), бібліотеки й наукового архіву, Ольвійського заповідника та львівського відділу, створеного 8 лютого 1940 р. на базі Наукового товариства ім. Шевченка та археологів Львівського університету. Ядро цього відділу становили відомі археологи — Я. Пастернак, І. Старчук, К. Маєвський, С. Круковський, Й. Пеленський, деякий час у відділі працював художником-креслярем Т. Журовський. Очолив відділ М. Ю. Смішко. До червня 1941 р. провідну роль у львівській археології відігравав Я. Пастернак, який провадив розкопки пам’яток різного часу, зокрема доби бронзи та давньоруського часу. Інститут археології тісно cпiвпрацював з музейними, краєзнавчими та навчальними установами України, мав аспірантуру.

Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз у липні 1941 р. співробітники Інституту археології, як і інших академічних установ, були звільнені. Академія наук була евакуйована спочатку до Харкова, а звідти — до Уфи (Башкирська АРСР), туди перевезли й «найціннішу частину наукового майна Інституту, майже весь його архів» (схоже, діловодство), «групу найвидатніших пам’яток і інші цінні матеріали». З евакуйованих співробітників (у це число потрапили не всі) споріднених інститутів створили Інститут суспільних наук (заступник директора Л. М. Славін, учений секретар В. П. Петров), у складі якого був і відділ історії та археології.

12 червня 1942 р. постановою Президії АН УРСР був створений Інститут історії та археології з двома відділами — історії України та археології. Відділ археології очолював Л. М. Славін, співробітниками були О. Ф. Лагодовська, Л. Д. Дмитров, Д. І. Бліфельд, С. М. Одинцова, М. В. Сібільов і Є. О. Дзбановський. В Уфі Інститут історії та археології перебував до літа 1943 p., коли за рішенням Раднаркому УРСР Академію наук було перебазовано до Москви, де вона працювала до весни 1944 р.

За цей час було підготовлено низку видань з історії та культури України, зокрема початкові розділи «Нарисів з історії України», 4-томної «Історії України», 2-томної «Історії української культури», підручника з історії України для старших класів середніх шкіл. Співробітники працювали також над «Матеріалами для складання археологічної карти України». Було видано дві книжки «Наукових записок Інституту історії і археології України» (1943; 1946), де опубліковано низку праць з археології України, зокрема присвячених дослідженню пам’яток Києва та Ольвії, Усатівського та Нікопольського могильників, пам’яток басейну Сіверського Дінця.

Велика кількість науковців-археологів з різних причин опинилася на окупованих територіях. Зокрема в Києві протягом 1941-43 рр. діяв Археологічний інститут при «відновленій» Українській Академії наук. Деякі дослідники продовжували навіть польові роботи під час війни. Доля археологічних установ, окремих дослідників, археологічних пам’яток, культурних цінностей, що опинилися під час Другої світової війни на окупованих територіях потребує окремого спеціального дослідження.

В окупованому Києві лишилася більша частина наукового архіву, бібліотечний фонд та інші матеріали. Будівлі Інституту археології було завдано великої шкоди, зокрема пошкоджено приміщення та обладнання, зруйновано реставраційну та фотолабораторію. Але суттєва частина джерельної бази археології була збережена зусиллями співробітників, які лишилися в місті. Серйозних втрат зазнав Ольвійський заповідник: постраждало розкопочне й лабораторне устаткування, були вивезені бібліотека й підсобний музей, а територія давнього міста порита лініями ходів сполучення, окопів і гнізд для гармат.

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.

Категорія: Історія   Опубліковано: 2016-10-09

Протягом грудня 1933 р. була розроблена нова структура Академії наук, ухвалена Політбюро ЦК КП(б)У, яка набула сили від 15 січня 1934 р. Було ліквідовано такі підрозділи як відділи, цикли та комісії, а основною структурною одиницею Академії став науково-дослідний інститут, що підпорядковувався Президії Академії.

За цією постановою, на базі СІМК був створений Інститут історії матеріальної культури (ІІМК), який розміщувався за адресою бульвар Шевченка, 14. Спочатку його штат був невеликий: Ф. А. Козубовський, Ф. М. Мовчанівський, М. Я. Рудинський, М. О. Макаренко, В. П. Петров, В. І. Маслов, І. В. Моргілевський, К. Ю. Коршак, С. С. Магура, Н. Б. Заглада, Є. О. Дзбановський і Т. М. Гавриленко. Директором ІІМК призначили Ф. А. Козубовського, ученим секретарем — Ф. М. Мовчанівського.

У 1934 р. в структурі ІІМК було чотири сектори з історії: а) докласового суспільства, б) рабовласницького, в) феодального та г) доби соцбудівництва, а також: експериментально-технологічна лабораторія, археологічні та етнографічні фонди (колишні музеї) та бібліотека й науковий архів. Наприкінці 1934 р. Інституту довелося відмовитися від сектору соцбудівництва через відсутність необхідних наукових кадрів. У 1935 р. Інститут увійшов з такою структурою: 1) секція історії докласового суспільства, 2) секція античного суспільства, 3) секція феодального суспільства, 4) секція історичної технології з хімічною та фото лабораторіями, 5) секція етнографічна з етнографічними фондами та Кабінетом музичної етнографії. Також працювали археологічний музей, бібліотека та науковий архів.

1934–1937 рр. були позначені заходами уряду щодо реалізації побудови Академії наук на нових концептуальних засадах — наукові дослідження мали бути підпорядковані потребам народного господарства. Проблематика Інституту історії матеріальної культури на 1934 р. у народно-господарському аспекті містила розробку таких напрямів: історія Києва, зокрема докапіталістичної доби, та історія його планування; вивчення історії докласового суспільства та історії матеріальної культури, що включало такі розділи як докласове суспільство й генеза класів, проблема рабовласництва в Україні, походження міст і розвиток протилежності між містом і селом за доби феодалізму; побут робітників за капіталізму та новий побут робітників і селян України за доби диктатури пролетаріату.

ІІМК мав періодичне видання — «Наукові записки ІІМК» (впродовж 1934–1937 рр. вийшло шість випусків).

У середині 1930-х рр. провадилися археологічні дослідження у Києві, Коростені, на Поліссі, в Ольвії, Трипіллі, Райках тощо, опрацьовувалися колекції, впорядковувалися бібліотека й архів, де зосередилися фонди установ, що ввійшли до СІМК/ІІМК. Але налагодження наукової роботи було перерване викоріненням «сторонніх елементів». У березні 1936 р. був звільнений і заарештований, а в 1938 (?) р. розстріляний директор ІІМК Ф. А. Козубовський. Раніше, в 1934 р., заарештували й вислали до Казані М. О. Макаренка (1936 р. його знову заарештували і в січні 1938 р. розстріляли в Томській в’язниці). У 1934 р. був висланий до Архангельської обл. М. Я. Рудинський. У 1937 р. були розстріляні дослідник трипільської культури, завідувач археологічного музею С. С. Магура та секретар-редактор видань ІІМК К. Ю. Коршак, 1938 р. — учений секретар ІІМК Ф. М. Мовчанівський та етнограф Н. Б. Заглада. Репресій зазнали й інші, через що суттєво скоротилася чисельність наукових співробітників. Із затвердженої 41-ї штатної одиниці в 1938 р. працювало лише 17 співробітників.

Після арешту директора ІІМК Ф. А. Козубовського його обов’язки перейшли до надісланого із Москви М. І. Ячменьова — випускника Ленінградського комвузу та курсів Інституту червоної професури — людини, далекої від науки, який від 1935 р. працював у ІІМК помічником директора з адміністративно-господарських питань.

На межі 1936 р. в структурі ІІМК відбулися зміни, ймовірно, пов’язані з діяльністю нової адміністрації, — замість секторів, створених згідно з суспільно-економічними формаціями, лишилися три: археології, етнографії та історії техніки і одна лабораторія. Відвертий непрофесіоналізм керівництва ІІМК — згаданого М. І. Ячменьова та ученого секретаря В. В. Телічка (випускника залізничного технікуму, звинуваченого в 1938 р. у плагіаті та звільненого) — та арешти більшості фахівців призвели до занепаду діяльності установи. У 1938 р. Інституту відмовили в аспірантських вакансіях через відсутність «керівних наукових кадрів, які могли би забезпечити нормальне виховування наукових робітників». Також було припинено випуск періодичного видання Інституту — «Наукових записок ІІМК». Тож у 1938 р. «з метою підсилення керівництва науководослідною роботою ІІМК АН УРСР» була встановлена посада заступника директора Інституту з наукової частини. На цю роботу з Ленінграду відрядили Л. М. Славіна, який був старшим науковим співробітником ІІМК АН СРСР, але фактично виконував «науково-дослідну роботу по ІІМК АН УРСР» як начальник Ольвійської експедиції. У квітні 1938 р. Л. М. Славіна затвердили на посаді заступника директора.

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.

Категорія: Історія   Опубліковано: 2016-10-09

У 1933 р. з метою «корінної реконструкції ряду академічних установ, що попередня їхня діяльність здебільшого була хибною й навіть клясово ворожою пролетаріятові», розпочалася чергова внутрішня перебудова в Академії. У травні Президія ВУАН ухвалила постанову ІІ соціально-економічного відділу про створення Секції історії матеріальної культури (СІМК). До неї ввійшли: «Всеукраїнський археологічний комітет, Кабінет антропології та етнології, Музей археології, Етнологічний музей, Етнографічна комісія, Комісія Близького Сходу, Кафедра преісторії та Кабінет українського мистецтва».

Об’єднання відбулося «у порядку боротьби з хуторянською розпорошеністю, цеховою відмежованістю та бюрократичною замкненістю цілого ряду споріднених за своїм профілем і задачами установ» і мало сприяти справі «рішучої соцреконструкції того комплексу ділянок історичної науки, що в цілому обслуговують історію суспільного матеріального виробництва — історію матеріальної культури». Завдання СІМК зводилося не тільки до того, щоб створити нову радянську наукову продукцію в галузі історії матеріальної культури, але й домогтися рішучої методологічної перебудови та чіткого класово-пролетарського ідеологічного спрямування в науковій роботі. Водночас підставою для такого об’єднання була спорідненість діяльності та чималі напрацювання в галузі археології в більшості установ, які ввійшли до складу СІМК (передусім, Кабінету антропології та етнології). При створенні СІМК були також об’єднані бібліотечні й архівні фонди установ і закладено початок створенню потужного інформаційного фахового ресурсу.

За організаційною й методологічною спрямованістю робота Секції була націлена на дослідження «закономірності історичного процесу на основі джерел історії матеріальної культури як історії матеріального виробництва». Організаційно СІМК була структурована за ознакою суспільно-економічних формацій: сектор первісно-комуністичної формації (кер. М. Я. Рудинський), сектор рабовласницького суспільства (кер. М. О. Макаренко, за іншими даними К. Т. Штепа), сектор феодального суспільства (кер. В. Є. Козловська), сектор капіталістичного суспільства (кер. В. В. Білий) і лабораторія експериментальної археології (кер. І.  В. Моргілевський). Головою Президії СІМК призначили О. П. Новицького, заступником голови — Ф. А. Козубовського, тимчасово виконуючим обов’язки ученого секретаря — Ф. М. Мовчанівського. У 1934 р. академік О. П. Новицький пішов з життя. Тож фактичним головою СІМК став Ф. А. Козубовський.

За одним із списків на 1933 р. серед співробітників СІМК налічувалося 16 осіб наукового персоналу: Ф. А. Козубовський, Ф. М. Мовчанівський, М. Я. Рудинський, М. О. Макаренко, І. В. Моргілевський, К. Ю. Коршак, В. П. Петров, В. І. Маслов, Н. Б Заглада, Є. О. Дзбановський, Т. М. Гавриленко, С. С. Магура, О. І. Крашеніннікова, М. С. Мушкет, М. П. Шевченко, Н. П. Ткач і п’ять технічного персоналу. З попереднього складу не бачимо В. Є. Козловську, Ф. Л. Ернста, Л. С. Шульгіну, В. В. Білого, В. І. Денисенка й М. М. Ткаченка, яких усунули від роботи в СІМК «у процесі боротьби за класово-ідеологічну витриманість». П. П. Курінного звільнили з ВУАН ще в момент організації СІМК — у квітні 1933 р.

Основне приміщення Секції передбачалося на вул. Короленка, 54 (нині Володимирська), кімн. 2, але насправді окремі її частини були розкидані по Києву в п’яти будинках, зокрема на бульварі Шевченка, 14. СІМК як перехідна структура перед створенням Інституту археології проіснувала трохи більше півроку.

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.

Категорія: Історія   Опубліковано: 2016-10-09

Члени комісії фактично почали одразу виконувати функції Археологічного комітету (тим паче, що вже був чималий попередній організаційний досвід і певні документи). Коло питань, які поставали перед Комітетом, визначалося самим життям: збереження рухомих пам’яток під час вилучення церковних цінностей на допомогу голодуючим; питання музейного будівництва; організаційне забезпечення справи охорони культурної спадщини тощо. Приміщення Комітету було за адресами: вул. Жертв Революції, 23 (нині вул. Десятинна, 9) і Бібіковський бульвар, 14 (нині бульвар Шевченка).

Наголосимо, що в пам’яткоохоронній діяльності Археологічний комітет зайняв надзвичайно активну позицію, намагаючись отримати статус центрального пам’яткоохоронного органу в межах усієї Республіки. Це було актуальним, зважаючи на фактичну відсутність такого органу на державному рівні в період 1920–1926 рр. Позицію Археологічного комітету підтримало Спільне зібрання ВУАН.

Упродовж двох років діяльність Археологічного комітету забезпечували лише два штатні співробітники: голова Ф. І. Шміт і секретар О. П. Новицький. Решта працювала на громадських засадах. Лише в січні 1924 р. Управління науковими установами НКО УСРР у листі до ВУАН визнало актуальність розширення складу Комітету й надання йому прав самостійної установи Академії наук. Від цього часу поступово розширювався штатний і позаштатний склад Комітету, до нього ввійшли: Н. Б. Заглада, М. С. Новицька, М. Я. Рудинський, В. Ю. Данилевич, Ф. Л. Ернст, П. П. Курінний, М. О. Макаренко, В. О. Осьмак, Д. М. Щербаківський, А. З. Носов, В. Є. Козловська та К. М. Антонович. Процес інституціалізації структури як Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН завершився 13 грудня 1924 р. затвердженням президією Укрнауки його статуту. За цим документом ВУАК визнавався центральним органом з охорони й дослідження давніх пам’яток. А 23 грудня 1924 р. відбулися вибори президії ВУАК. Головою обрали О. П. Новицького, товаришем голови — Д. М. Щербаківського (від червня 1927 р. —С. С. Гамченко), секретарем —М. Я. Рудинського.

ВУАК складався з двох відділів (археології та мистецтв) і кількох комісій (софійської, золотарської, трипільської, з вивчення джерел з історії українського мистецтва та пам’яток монументального мистецтва) та об’єднав у своєму складі провідних вчених і дослідників українських старожитностей. На 1925 р. ВУАК налічував 20 осіб, і поступово кількість його співробітників зростала, а також розширювалася географія міст України та зарубіжжя, які вони представляли. Але ВУАН фінансувала лише декілька штатних (і нештатних) посад.

Одним з пріоритетних завдань ВУАК була регламентація проведення польових досліджень. Спершу він закріпив за собою видачу «Одкритих листів на право дослідів». Але «Інструкцією про порядок відання та робіт між інспектурою по охороні пам’яток культури Укрнауки НКО та АК УАН» від 1926  р. передбачалося, що за нормальну й своєчасну охорону пам’яток культури відповідає Інспектура Укрнауки та крайові інспектори, а Археологічний комітет провадить адміністративні роботи з охорони пам’яток, виконуючи лише вищі науково–консультаційні функції. У безпосередньому віданні ВУАК лишалося керування науково–дослідною роботою з вивчення пам’яток матеріальної культури в межах УСРР, але проблеми з охорони пам’яток вирішувалися через інспектуру. Дозволи на право археологічних розкопок видавав НКО УСРР за науковим висновком ВУАК, звіти про дослідження направляли до Укрнауки, а від неї — на розгляд ВУАК, в архівах якого й зберігалися.

Незважаючи на обмеження повноважень, ВУАК не полишав роботу з охорони пам’яток. Результатом цього була підготовка проекту закону про охорону пам’яток, на основі якого в липні 1926 р. Було ухвалено «Положення про пам’ятки культури і природи», яке протягом тривалого часу визначало організаційно-правові засади охорони пам’яток в Україні. За досить короткий час ВУАК створив дієву мережу кореспондентів на місцях, налагодив тісні зв’язки з місцевими музеями, які активно працювали в царині археологічних досліджень, надавав їм методичну й фахову допомогу, закріпив досвідчених археологів за округами, в яких вони мали провадити дослідження, підтримував контакти з крайовими інспектурами охорони пам’яток історії та культури, плідно працював з місцевими виконкомами для отримання коштів на дослідження, затверджував реєстри пам’яток республіканського та місцевого значення, здійснював нагляд за їх збереженням. Завдяки таким діям на 1926 р. Комітет організував 14 археологічних експедицій по Україні, а наприкінці 20–х рр. охопив археологічними дослідженнями 30 із 44 округ тогочасної території України (72 %).

За час своєї діяльності ВУАК провадив, організовував і координував експедиційні дослідження археологічних пам’яток від кам’яної доби до пізнього середньовіччя. Серед найважливіших були дослідження Маріупольського неолітичного могильника на р. Кальміус під проводом М. О. Макаренка, трипільських поселень у Придніпров’ї, пам’яток білогрудівської культури на Уманщині, античних поселень — Ольвії та на о. Березань, пам’яток слов’яно–руської доби (V–XIII ст.) у Києві — поблизу Золотих воріт, на горі Дитинка, на Киселівці та ін., у Чернігові, на Черкащині, в околицях м. Ромни, в околицях с. Райки на Бердичівщині, пам’яток давньоруського часу біля Шестовиці тощо. ВУАК започаткував також археологічне вивчення пам’яток матеріальної культури на торфовищах, брав участь у комплексній експедиції з дослідження Шевченківського заповідника.

У цей час також працювали великі експедиції, пов’язані з новобудовами: Дніпрельстанівська та Богеська. Дніпрельстанівська експедиція працювала протягом 1927–1932 рр. і була створена для суцільного обстеження території, яка підлягала затопленню, з метою виявлення всіх пам’яток матеріальної культури. Роботи експедиції охоплювали порожисту частину Дніпра: ділянку в зоні будівництва ГЕС та 90–кілометрову ділянку смуги затоплення між Дніпропетровськом і Запоріжжям. Організаторами експедиції були Наркомат освіти УСРР, ВУАК і Дніпропетровський історико-археологічний музей. Очолював її Д. І. Яворницький, а участь у ній брала велика група науковців з Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси та інших міст. Серед досягнень експедиції — відкриття надпорізького палеоліту та неолітичних пам’яток у регіоні, дослідження численних поселень і поховань доби енеоліту–бронзи, скіфських поховань, виявлення пам’яток черняхівської культури, слов’янських поселень, вивчення пам’яток козацького часу тощо. Матеріали, отримані під час роботи експедиції, на багато років збагатили джерельну базу науки. Діяльність експедиції також мала вплив на визначення напрямів пам’яткоохоронної політики держави, сприяла створенню законодавчої бази подальших робіт на новобудовах, була предтечею наступних новобудовних експедицій і польовою школою для багатьох українських археологів.

Богеська новобудовна експедиція (1930(1928?)–1933 рр.) за ухвалою НКО УСРР провадила дослідження на території запроектованої гідроелектростанції на Південному Бузі. Плани роботи включали: «рекогносціювання району», розвідки та широкі «розкопні дослідження найголовніших комплексів». Передбачалося також створити кінофільм, що мав «показати фон історичного процесу Надбозького краю від найдавніших часів (від Гарду до Богесу)» та зафіксувати документально каньйон Бугу з його унікальними фізично–географічними рисами. Експедицією керував Ф. А. Козубовський, а серед її учасників були Т. М. Мовчанівський, О. Ф. Лагодовська, К. М. Полікарпович, П. В. Харлампович, Г. П. Крисін та ін. Було досліджено палеолітичні та неолітичні стоянки, пам’ятки трипільської культури, різночасові поховання в курганах, рештки Ак–Мечеті тощо. Але заплановане продовження археологічних досліджень у регіоні не відбулося через згортання планів будівництва ГЕС.

Напрями наукової діяльності ВУАК віддзеркалювали відповідні комісії. Одними з пріоритетних вважали охоронні, реставраційні роботи й дослідження Софії Київської. З цією метою залучалися місцеві та запрошені фахівці — архітектори, художники, реставратори. Завдяки діяльності Софійської комісії вдавалося також отримувати кошти на вкрай необхідні реставраційні роботи.

Досить напружено працювала Золотарська комісія: вона здійснила перевірку речей, повернутих з Держсхову РСФРР, та систематизацію добірки. Члени комісії готували низку узагальнюючих тематичних праць, і перші публікації датовані вже 1924 р. Але брак коштів не дозволив розгорнути роботи з фотофіксації та реставрації колекції ювелірних виробів.

Завдання Комісії з вивчення джерел з історії українського мистецтва полягало у виявленні в місцевих архівах і публікації відповідних джерел у серії під назвою «Fortes artis Ukrainae». Була здійснена значна попередня робота, та на заваді масштабному копіюванню документів і їх публікації так само стали фінансові труднощі.

Ще одна масштабна акція із запланованою публікацією багатотомної серії видань академічного характеру «Monumenta arts Ukrainae» була започаткована Комісією з вивчення пам’яток монументального мистецтва. Провадились обміри й фотофіксація, робилися кресленики визначних пам’яток архітектури та мистецтва України. Досить плідно працювали в цьому напрямi співробітники музеїв, передусім Харківського державного музею українського мистецтва.

Трипільська комісія ВУАК за короткий час об’єднала фахівців з вивчення трипільської культури. Вона мала суттєву фінансову підтримку від НКО УСРР, ВУАН і деяких місцевих органів влади, тож організувала масштабні дослідження трипільських пам’яток, підготувала й видала тематичний збірник праць «Трипільська культура на Україні» (1926).

Одним з пріоритетних завдань ВУАК вважав підготовку відповідних фахівців. Діяльність Київського археологічного інституту, офіційно відкритого в 1917 р., кілька разів призупинялася. Та, незважаючи на це, на 1924 р. на трьох його відділах — етнології, мистецтвознавства й археології — навчалося 242 студенти. Однак Київська губпрофосвіта побачила в діях його викладачів намагання «в самому неприхованому вигляді реставрувати тип старого університету» і в серпні 1924 р. тимчасово закрила Інститут. Одним з можливих варіантів реорганізації закладу було відкриття на його базі довготермінових курсів ВУАК, для чого було підготовлено «Положення про Вищі археологічні курси в Києві», яке затвердили відповідні державні структури. Але того не сталося, і 1925 р питання про відкриття Археологічних курсів остаточно закрили.

Одним з напрямів діяльності ВУАК була також робота з організації наукових конференцій і звітних виставок. Перша масштабна науково–організаційна робота булла здійснена протягом 1924–1925 рр. з підготовки Всеукраїнського археологічного з’їзду, який мав відбутися в Одесі: створена низка підготовчих комітетів з проведення з’їзду в Києві, Харкові, Одесі та ін. містах. Вони займалися розробкою програми, підготовкою доповідей, встановленням контактів з провідними фахівцями союзних республік і закордону, проведенням спеціальних археологічних та історико–етнографічних досліджень, організацією виставок, залучаючи до цього співробітників інших установ ВУАН, музейних працівників тощо. 28–30 квітня 1925 р. відбулася попередня організаційна нарада представників підготовчих комітетів і провідних музеїв України, в якій взяли участь 43 науковці. Провести з’їзд не вдалося, оскільки Укрнаука не профінансувала цей захід ні в 1925, ні в наступному році. Та все ж здійснені попередні заходи та нарада 1925 р. були важливими кроками у визначенні стану археологічної справи в різних регіонах України, що намітили план науково–дослідної діяльності з вивчення історії матеріальної культури України від палеоліту до ХІХ ст.

У 1926 р. Головнаука РСФРР запросила представників ВУАН на конференцію археологів СРСР. На екстреному засіданні пленуму ВУАК ухвалили вважати її не всесоюзною, оскільки «українські установи не мали відношення до організації конференції». Протее ВУАК вважав за доцільне відрядити на конференцію свого представника з широкою інформаційною доповіддю. У роботі конференції взяли участь О. П. Новицький, А. З. Носов і представники деяких музеїв УСРР. На конференції визнали доцільним проведення Всесоюзних археологічних з’їздів, перший з яких мав відбутися 1928 р. у Москві. Українські учасники поставили питання про те, що Всесоюзному з’їду мають передувати археологічні форуми в союзних республіках, але кошти на ці заходи не виділили.

Значну вагу мали також звітні виставки, які ВУАК організував у 1925 р. (у приміщенні ВУАК) і 1927 р. (у Всенародній бібліотеці ВУАН). На виставки запрошувалися вчені з регіонів України, влаштовувалися прилюдні наукові збори, читалися лекції з проблем археології. Такі заходи викликали значний інтерес і схвальні відгуки не лише науковців, а й широкого загалу. У 1931 р. (липень–вересень) відбулася чергова археологічна виставка ВУАК, яка «дала спробу нової експозиції», спланованої за суспільно–економічними формаціями. У цій масштабній виставці брали участь 18 установ — 17 музеїв і Комісія Дніпрельстану ВУАН, тож її можна вважати однією з перших спроб організувати колективну роботу з влаштування експозиції. Мистецький відділ організував виставку пам’яток мистецтва часів феодалізму. Обидві виставки експонувалися в корпусах Всеукраїнського музейного містечка на території Києво–Печерської лаври.

З метою розширення зв’язків з іншими науковими установами та музеями України представники ВУАК брали участь у низці всеукраїнських конференцій і нарад, зокрема в музейній нараді 1928 р., з’їзді Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства 1927 р. та ін. Поширенню наукових знань і їх популяризації слугували й такі заходи ВУАК, як організація прилюдних засідань Комітету та його відділів, де зачитували й обговорювали доповіді провідних вчених.

Від 1928 р. здійснювалася робота з організації Археологічного музею, для якого виділили двоповерховий корпус № 7 на території Музейного містечка. У червні 1930 р. Президія ВУАН ухвалила постанову про створення Археологічного музею в складі І відділу. Але велика науково-організаційна робота, здійснена директором музею В. Є. Козловською, виявилася марною. Вибудовану музейну експозицію охрестили «спадщиною буржуазної науки», музей так і не відкрився, а директорку звільнили. В подальшому керівництво музеєм перейняв на себе учень В. Є. Козловської — С. С. Магура, але доля Археологічного музею так і не була вирішена. Тривалий час він був у згорнутому стані, а згодом його матеріали передали до Історичного музею.

Від самого початку ВУАК наголошував на важливості видавничої діяльності. Комітет мав масштабні видавничі плани, зокрема випуск кількох серій книжок. Але через хронічний брак коштів вдалося опублікувати лише деякі роботи, тож головні зусилля Комітет спрямував на свій періодичний орган «Коротке звідомлення ВУАК». У 1926 і 1927 рр. Вийшло два випуски, відповідно, за 1925 і 1926 рр. Була реалізована також ідея публікації періодичного видання, яке містило аналітичні та інструктивні матеріали, замітки з питань пам’яткознавства й охорони пам’яток, хроніку діяльності наукових установ, товариств, музеїв, рецензії, персоналії тощо. Видання мало назву «Хроніка археології та мистецтва». Протягом 1930–1931 рр. надруковано три випуски. Був також підготовлений і опублікований у 1930 р. Перший том «Записок Всеукраїнського археологічного комітету» — збірник аналітичних статей, які висвітлювали наукову діяльність археологів УСРР. Чимало археологічних робіт видано також у журналі «Антропологія» — органі Кабінету антропології ім. Ф. К. Вовка. З окремих видань ВУАК вкажемо монографії: В. Л. Модзалевський «Гути на Чернігівщині» (1926), Г. Г. Павлуцький «Історія українського орнаменту» (1927), М. О. Макаренко «Маріюпільський могильник» (1933), Ф. А. Козубовський «Археологічні дослідження на території Богесу 1930–1932 рр.» (1933).

Кінець 20–х — початок 30–х рр., коли ВУАК ствердився як головний координаційний центр археологічних і мистецтвознавчих студій в УСРР, був неоднозначним і найскладнішим в історії Академії наук України. То був час втілення нової методології та стратегії розвитку науки, з впровадженням якої особливого збитку зазнали історичні установи. У 1930 р. було переструктуровано відділи Академії. Відділи історично–філологічних і соціально–економічних наук були злиті в соціально–економічний. Наприкінці 1931 р. ВУЦВК затвердив новий статут ВУАН. Відповідно до нього відбулися зміни і в напрямах діяльності ВУАК. Колишня структура Комітету, яка «існувала незмінно з 1924 р. та відбивала традиції старої Академії наук», не відповідала «завданням науки на сучасному етапі соціалістичного будівництва».

На цей час у складі ВУАК було 53 дійсні члени. Штатний розклад складався з п’яти осіб — академік О. П. Новицький (голова), С. С. Гамченко, П. П. Курінний (учений секретар), В. Є. Козловська та В. І. Барвінок. З–поміж основних завдань установи цього часу була активна участь у польовій дослідницькій роботі, пов’язаній з будівництвом, необхідність методологічної перебудови на засадах «марксо–ленінової науки» й проблема кадрів. Постало  також питання про реорганізацію досліджень Ольвії та створення Надчорноморського комбінату експедицій. У вину «старій структурі» ВУАК ставили відсутність єдиного плану для всіх археологічних установ, формалізм, еклектизм, неувагу до розробки методологічних питань, наявність «мертвих членів» та ін.

У травні 1932 р. у Ленінграді відбулася Всеросійська археолого–етнографічна нарада, основним питанням якої було визначення місця й становища археології в системі інших наук. Археологію позбавили статусу самостійної науки та ухвалили, що археологічна пам’ятка має вивчатися як пам’ятка історичного процесу, як показник суспільних відносин. Наслідком цього стала «концентрація нових сил, зокрема марксівських, навкруги ВУАК для праці на нових засадах». У руслі рішень Ленінградської конференції стару фахову інтелігенцію — М. О. Макаренка та В. Ю. Данилевича — було повернуто до роботи у ВУАК. До роботи залучили й «марксівські сили ДАІМК», що мало сприяти налагодженню взаємодопомоги обох колективів (членами ВУАК для роботи в методбюро обрали Ф. В. Кипарисова й С. М. Биковського — заступників М. Я. Марра та колишніх співробітників Комакадемії, які не мали археологічної освіти та досвіду польових досліджень, зате були провідниками нових ідей).

13 жовтня 1932 р. було скасовано колишню структуру ВУАК з відділами та комісіями. Надалі його діяльність провадилася в секторах, організованих «за соціально-економічними формаціями, а саме: а) первісного суспільства, б) рабовласництва, в) феодалізму та г) капіталізму». Створення первісного сектору доручили П. П. Курінному, рабовласництва — М. О. Макаренкові, феодалізму — В. Є. Козловській, капіталізму — М. М. Ткаченку. Організація роботи в секторах базувалася на принципі бригадного підряду. Крім бригад у секторах, були й наскрізні — методологічна під керівництвом Ф. А. Козубовського (в штаті ВУАК від вересня 1932 р.) і методів археологічного дослідження на чолі з П. П. Курінним. Було також визнано необхідність організувати при ВУАК лабораторію археологічної технології. В штаті ВУАК станом на 1932 р. були: голова академік О. П. Новицький, заступник Ф. А. Козубовський, учений секретар П. П. Курінний, наукові співробітники М. О. Макаренко, В. Є. Козловська та В. І. Барвінок.

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.

Категорія: Історія   Опубліковано: 2016-10-09

Того ж 1919 р. з ініціативи М. Ф. Біляшівського була створена Комісія зі складання археологічної карти України. Спочатку в складі Комісії було лише кілька постійних членів: М. Ф. Біляшівський, Л. Є. Чикаленко (обраний у січні 1920 р.), М. О. Макаренко (від лютого 1920 р.), В. Є. Козловська. Для складання карти обрали культурно–хронологічний принцип («по добам чи культурам»), і кожному періоду мала відповідати окрема карта. На ній передбачалося зазначити: місцевість, обставини знахідки «здобутку старовини», характер знахідки, повний реєстр знайдених речей, щонайповнішу бібліографію про знахідку та місце її зберігання. Також було окреслене коло джерел для здійснення цієї роботи, розглянуто й затверджено зразкову картку, обговорено та впроваджено українські археологічні терміни.

1920 рік був, напевно, найскладнішим у діяльності Академії загалом і її археологічних установ зокрема. В цей час в Академії існувало дві структури, діяльність яких була пов’язана з археологією та пам’яткознавством: згадана Комісія по складанню археологічної карти і Комітет з охорони пам’яток старовини та мистецтва (створений у період Денікінської окупації). Головним завданням останнього булла охорона пам’яток старовини під час зміни влади в місті. Комітет був створений «під головуванням академіка Біляшівського при заступникові Макаренкові й секретарі Моргілевському. На початку червня комітет цей перетворився в Археологічний під головуванням професора Данилевича, з секретарем Моргілевським, але ні програмної діяльності, ні жодного засідання в комітеті не було». Головування В. Ю. Данилевича в Комітеті пояснювалося хронічним нездужанням М. Ф. Біляшівського, а одним з актуальних завдань цього Комітету булла також реорганізація Київського археологічного інституту (навчального закладу з підготовки професійних дослідників, створеного в 1917 р.).

31 січня 1921 р. Спільне зібрання Академії через відмову В. Ю. Данилевича очолювати Археологічний комітет доручило М. О. Макаренкові скликати організаційне засідання для створення нового. Воно відбулося 1 лютого 1921 р. під головуванням академіка М. П. Василенка. Учасники зборів, заслухавши доповідь І. В. Моргілевського про історію організації Комітету та його тогочасний стан, обрали його головою М. О. Макаренка, а секретарем — І. В. Моргілевського. Новостворений Археологічний комітет мав розгалужені функції та широкі повноваження. Його діяльність мала розповсюджуватися на всю Україну, і він замислювався як головна координаційна та адміністративна установа в галузі археології та охорони пам’яток у державі.

На наступному засіданні Археологічного комітету було обрано його особовий склад з 14 місцевих членів: К. М. Антонович–Мельник, М. Ф. Біляшівський, М. П. Василенко, Й. Ю. Гермайзе, О. С. Грушевський, А. С. Дахнович, Л. П. Добровольський, Ф. Л. Ернст, В. Є. Козловська, Г. Ф. Красицький, В. В. Міяківський, М. В. Пахаревський, Д. М. Щербаківський і В. І. Щербина. Отже, можна було сподіватися, що часи організаційного безладу минули та з’явилися перспективи для сталого розвитку археологічної діяльності в Україні. Але ці сподівання не були реалізовані, на заваді цього разу стали внутрішньо академічні чинники та негаразди.

Археологічний комітет на чолі з М. О. Макаренком уже на організаційному засіданні проявив самоврядність, перебираючи на себе непритаманні установам і комісіям Української академії наук (УАН) адміністративні й контрольні функції. Тож Спільне зібрання Академії 5 лютого 1921 р. затвердило кандидатуру М. О. Макаренка на посаді голови за умови, що «після повернення до Києва хворого акад. М. Ф. Біляшівського він стане на чолі Археологічного комітету». Таке втручання УАН у справу керівництва Археологічним комітетом і, відповідно, обмеження його повноважень негативно сприйняли його члени. Особливого загострення це набуло після пропозиції Спільного зібрання «у зв’язку з поверненням до Києва затвердити головою Комітету акад. М. Ф. Біляшівського, а заступником голови та керівничим Комітету — проф. М. О. Макаренка», а також внести деякі інші зміни до номенклатури посад. Після кількох бурхливих засідань не вдалося знайти компромісу, і Комітет вирішив перервати свою наукову діяльність: «Комітет почуває себе ображеним незатвердженням на посаді Голови тієї людини, яку він вважав найбільш відповідною для сіх складних обов’язків, і що він не бачить гарантії для нормального ходу праці в сучасних умовах».

У відповідь на таку позицію Археологічного комітету Спільне зібрання УАН невдовзі, 29 березня 1921 р., розглянувши питання про Комітет, затвердило його новий склад, включивши до нього представників різних галузей історичної науки, серед яких було семеро академіків (М. Ф. Біляшівський, В. С. Іконніков, А. Ю. Кримський, О. І. Левицький, Ф. І. Міщенко, А. В. Старков і П. А. Тутковський) і шестеро професорів (В. І. Барвінок, В. А. Кордт, В. В. Міяківський, В. О. Романовський, І. І. Соколов і В. І. Щербина). Але намагання таким чином поєднати групи вчених, які по–різному бачили роль і функції Археологічного комітету, не мало успіху. Комітет був нежиттєздатний і навіть не провів жодного засідання.

Наступна спроба організації роботи археологічних структур у межах УАН була пов’язана з об’єднанням 1921 р. Української академії наук і Українського наукового товариства (УНТ). Згідно з цим планом «Секція археологічна відділу гуманітарних наук УНТ і Археологічний комітет при Спільному зібранні УАН зливаються в Археологічну секцію при історично–філологічному відділі УАН». Потім відбулося об’єднане засідання Археологічного комітету в призначеному 29 березня 1921 р. складі та Археологічної секції Наукового товариства. Збори ухвалили доручити академіку Ф. І. Шміту (мистецтвознавцю, який переїхав із Харкова до Києва навесні 1921 р.) розробити проект статуту Археологічної комісії (АК). Відповідно до цього документу при УАН закладалася «Археологічна Комісія з організаційними, консультативно-адміністративними і контрольними обов’язками, з певним програмом діяльності і з такою конструкцією: на чолі обрана пленумом Комісії президія з 3 осіб і Рада, яка складається з керуючих п’ятьох секцій (археологічної, матеріальної етнографії, архітектурно-монументальної, мистецтв і музеєзнавства)».

У серпні 1921 р. нова Археологічна комісія, керуючись цим Статутом, обрала головою акад. Ф. І. Шміта, заступником голови — акад. М. Ф. Біляшівського, вченим секретарем — Ф. Л. Ернста і розпочала свою діяльність. Кількість і розмаїтість документів, які розробила, обговорила й затвердила Археологічна комісія впродовж літа 1921 р., вказує, що нею булла підготовлена регулятивна база для організації стабільної продуктивної роботи. Зокрема, був затверджений «Циркулярний лист всім установам і товариствам, що розробляють питання археології, історії мистецтва, матеріальної етнографії і музеєзнавства і дбають про охорону пам’яток мистецтва, старовини й природи», метою розповсюдження якого був збір відомостей про наявні в державі установи чи товариства відповідного профілю, їхню діяльність, склад, статут, видання тощо, зацікавленість у співпраці з Археологічною комісією, можливість виконання доручень останньої та ін. Також були створені інструкції, які регламентували роботу окремих секцій, зокрема «Інструкція археологічної секції АК». У ній зазначалися конкретні завдання зі збору відомостей про пам’ятки старовини, їх реєстрацію, дослідження, обробку археологічного матеріалу, організацію наукових конференцій, видавничу діяльність, популяризацію археологічного знання тощо.

На засіданні АК від 31 серпня 1921 р. був встановлений список членів, який складався із 33 науковців. Археологічна секція була чи не найбільшою серед усіх і нараховувала 15 осіб: К. М. Антонович–Мельник, М. П. Василенко, М. Ф. Біляшівський, О. І. Гермайзе, О. С. Грушевський і О. О. Грушевська, Л. П. Добровольський, В. Є. Козловська, М. О. Макаренко, Х. О. Морозов, М. В. Пахаревський, М. М. Ткаченко, Д. М. Щербаківський і В. І. Щербина. Головою секції обрали М. О. Макаренка, товаришем голови — К. М. Антонович–Мельник, секретарем — В. Є. Козловську.

Загалом Комісія складалася з шести секцій, які мали свої завдання та функції, своїх голів і були об’єднані спільною метою всебічного наукового «описання, виучення і видання пам’яток мистецтва, старовини і природи, а також розроблення наукових підвалин охорони цих пам’яток в межах У.С.Р.Р.», теоретичного «розроблення всіх питань, що стосуються до галузі матеріальної етнографії, археології та історії мистецтв» і «виучування питань теорії та практики музеєзнавства по всіх його галузях».

Проте й ця чергова спроба організувати справу діяльності головної археологічної установи також не була успішною. На заваді стали «фінансові труднощі та протиріччя між членами комісії. Ті з них, які раніше входили до секцій археології та мистецтв УНТ, перейшовши до УАН, намагалися зберегти автономію комісій Товариства. Не отримавши на це згоди Академії, вони вийшли з Археологічної комісії, і вона припинила діяльність». Неоднозначно київські пам’яткознавці сприйняли й Ф. І. Шміта, який одночасно посів декілька керівних посад в Академії. Не бачачи можливості для нормальної діяльності в цій ситуації, Ф. І. Шміт на засіданні Пленуму АК 28 грудня 1921 р. заявив про відмову виконувати надалі обов’язки голови Комісії.

Згідно з протоколом Спільного зібрання Ради ВУАН від 2 січня 1922 р. було ухвалено: «ліквідувати як академічну установу Археологічну комісію ВУАН та доручити 1 відділу скласти для Ради народних комісарів (РНК) умотивовану докладну записку про заснування в Києві Академії матеріальної культури». Але цю ідею не підтримали державні структури.

Наприкінці 1921 р. офіційно припинила діяльність і Комісія для складання археологічної карти України. Колишня археологічна секція УНТ певний час продовжувала існувати в межах Академії, про що свідчать відомості про її діяльність (здебільше науково–популяризаторську), які трапляються в звітах ВУАН до 1924 р. включно.

Розуміючи нагальну потребу в координаційному органі в галузі археології та охорони пам’яток, Спільне зібрання Академії постановило заснувати для суто адміністративних функцій Археологічний комітет. Особливої важливості це рішення набувало в ситуації ліквідації Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва та старовини. Зазначаючи, що «таким чином на Академію наук спадає повинність взяти охорону пам’яток мистецтва і старовини на себе, та й негайно зорганізувати давно запроектований Археологічний комітет», Спільне зібрання 6 лютого 1922 р. доручило «акад. Шмітові Х. І. вкупі з акад. Біляшівським М. Т. та Василенком М. П. скласти комісію (з правом кооптації потрібних членів спеціалістів), щоб така комісія виробила для Археологічного комітету статут і плян організації».

Джерело: Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.

Категорія: Історія   Опубліковано: 2016-10-09

Історія Інституту археології НАН України розпочалася в листопаді 1918 р., коли при заснованій Українській академії наук (УАН) було запропоновано організувати кафедру «Археології Вкраїни та її помічних наук». У документах наголошувалося, що «молода наука — археологія, що неймовірно швидко розцвілася в другій половині XIX в., зробила незчисленні послуги для історії», та пропонувалося створити при кафедрі археології Археологічну комісію, яка відала б справою розкопок на території Української держави. При першому — історично-філологічному відділі — статутом була передбачена посада одного дійсного члена Академії «по парості знання… археологія України», на яку в травні 1919 р. був обраний Микола Федотович Біляшівський.

Археологічні установи 1919–1921 рр.

Всеукраїнський археологічний комітет, 1922–1932 рр.

Секція історії матеріальної культури, 1933–1934 рр.

Інститут історії матеріальної культури, 1934–1938 рр.

Інститут археології АН УРСР, 1938–1943 рр.

Інститут археології, 1944–1949 рр.

Інститут археології, 1950–1960-ті рр.

Інститут археології, 1970–1980-ті рр.

Інститут археології, 1992–2014 рр.

* Всі матеріали в цьому розділі подано за колективною монографією (довідником): Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014 / Гол. редактор П. П. Толочко — К.: ВД «АДЕФ–Україна», 2015. — 668 с.

** Для ілюстрації матеріалів розділу використано фото з Наукового архіву ІА НАН України

Категорія: Загальна інформація   Опубліковано: 2016-10-09

Інститут археології Національної академії наук України — основна установа в структурі Національної академії наук України, що здійснює науково-дослідницьку діяльність у галузі вивчення археології та давньої історії України. Інститут археології входить до складу Відділення історії, філософії та права Національної академії наук України.

Інститут археології НАН України має довгу й складну історію, що бере свій початок з весни 1919 р., коли в системі Української академії наук була створена Комісія з укладання археологічної карти України. За два роки її було перетворено на Археологічну комісію УАН, а 6 лютого 1922 року — на Археологічний комітет при історико-філологічному відділенні Всеукраїнської академії наук, на базі якого 1924 р. створено Всеукраїнський археологічний комітет (ВУАК). Згідно з Постановою Президії ВУАН від 13 лютого 1934 р. (протокол № 6) на базі ВУАКу створено Інститут історії матеріальної культури ВУАН, який згідно постанові Президії АН УРСР від 14 травня 1938 р. перейменовано на Інститут археології АН УРСР.

Інститут археології НАН України є державною бюджетною науковою неприбутковою установою зі статусом юридичної особи. У своїй діяльності він керується чинним законодавством України, Законами України «Про охорону археологічної спадщини» та «Про охорону культурної спадщини», Статутом НАН України, Основними принципами організації та діяльності науково-дослідного інституту НАН України, Статутом Інституту археології НАН України та нормативними актами Національної академії наук України.

Головним завданням Інституту є здійснення фундаментальних та прикладних досліджень, всебічне вивчення археологічних пам’яток України з метою одержання наукових знань у галузі археології та давньої історії України.

Інститут як державна археологічна наукова установа здійснює такі основні функції та повноваження:

• організовує і здійснює наукові та науково-рятівні дослідження археологічних об’єктів на території України;
• координує археологічні дослідження в наукових установах та організаціях незалежно від їх підпорядкування та форм власності на території України;
• розробляє, затверджує та впроваджує наукові методики дослідження археологічної спадщини;
• вивчає, аналізує, узагальнює досягнення світової археології та історичної науки і визначає можливості їх використання в матеріальній та духовній сферах життя суспільства, бере участь у розробці та реалізації міжнародних програм і проектів;
• готує кваліфіковані кадри у сфері дослідження, охорони і використання археологічної спадщини через аспірантуру, докторантуру, прикріплення, стажування, в тому числі й за кордоном;
• надає консультативну допомогу з питань дослідження та охорони археологічної спадщини; на замовлення спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини здійснює наукову археологічну експертизу та погодження програм і проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, будівельних, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам’ятках археології, у зонах охорони археологічних пам’яток, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах місць, занесених до Списку історичних населених місць України;
• провадить наукові експертизи й здійснює контроль за якістю археологічних досліджень на теренах України та наукової документації про дослідження;
• збирає повний науковий архів звітів про археологічні дослідження в Україні;
• забезпечує збереження та облік рухомих предметів, що походять з об’єктів археологічної спадщини України і відповідно до законодавства передані до його фондів;
• здійснює інформаційну та видавничу діяльність, засновує наукові видання.

За час існування Інституту його співробітниками археологічно досліджено тисячі різночасових пам’яток на теренах України, виявлено величезну кількість знахідок, які склали основу колекцій Національного музею історії України, Музею історичних коштовностей України, Музею історії Києва, Археологічного музею ІА НАН України, а також численних обласних історичних, археологічних та краєзнавчих музеїв.

Теоретичні та польові експедиційні дослідження з археології, науково-організаційну роботу та підготовку наукових кадрів в Інституті здійснюють 11 структурних наукових відділів: відділ кам’яної доби, відділ енеоліту — бронзової доби, відділ раннього залізного віку, відділ античної археології, відділ археології ранніх слов’ян, відділ давньоруської і середньовічної археології, відділ археології Києва, відділ археології Криму та Північно-Західного Причорномор’я, відділ біоархеології, відділ Польовий комітет та відділ Археологічний музей.

Як окремі науково-допоміжні підрозділи в Інституті працюють Наукова бібліотека, Науковий архів, редакційно-видавничий відділ.

Під науковим керівництвом Інституту працюють Національний заповідник «Ольвія», Державне підприємство НДЦ «Охоронна археологічна служба України» з філіями в 15 областях, Державне підприємство НДЦ «Рятівна археологічна служба» та «Центр археології Києва».

При Інституті археології діє спеціалізована вчена рада для захисту докторських дисертацій за спеціальністю «Археологія».

За результатами оцінювання у 2018 та 2025 роках Інститут археології НАН України віднесено до категорії «А».

Логотип для завантаження

ID Інституту в системі Research Organization Registry (ROR): https://ror.org/04c8y8w58

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-04-14

Олександр Петрович Моця  (30.05.1950 — 18.11.2025)   Член–кореспондент НАН України, доктор історичних наук, завідувач відділу ORCID: 0000-0001-9032-0881

Категорія: Співробітники   Опубліковано: 2016-04-14

Андрій Леонідович Казаков працював в інституті з 2006 по 2021 рр. Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник ORCID: 0000-0001-9927-3380

Категорія: Персоналії   Опубліковано: 2016-04-14

Олександр Володимирович Колибенко   Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник ORCID: 0000-0001-8616-9074

Категорія: Контакти   Опубліковано: 2016-04-04

Поштова адреса: проспект Володимира Івасюка 12, Київ–04210, Україна

Post adress: 12, Volodymyr Ivasiuk av., Kyiv, 04210, Ukraine

E-mail канцелярiї: 

Як дістатися:

Від м. Оболонь:
1. Пішки 15 хв. 
2. Автобусом - № 73 або 102 до зупинки "Інститут гідробіології"