Категорія: Статут  

У своїй діяльності Інститут археології НАН України керується чинним законодавством України, Законами України «Про охорону археологічної спадщини» та «Про охорону культурної спадщини», Статутом НАН України, Основними принципами організації та діяльності науково-дослідного інституту НАН України, Статутом Інституту археології НАН України та нормативними актами Національної академії наук України.

Нова редакція Статуту Інституту археології НАН України була прийнята у 2024 році після обговорення серед наукового колективу.

Статут затверджено розпорядженням Президії Національної академії наук України за № 481 від 4 листопада 2024 року.

Ідентифікаційний код 05417163.

З повним текстом Статуту Інституту археології НАН України можна ознайомитись за посиланням.

 

Категорія: Кодекс етики  

09.11.2006 р. на засіданні Вченої Ради Інституту археології НАН України був прийнятий «Кодекс етики професійного археолога». Це є своєрідна реакція на кризові моменти та проблеми у розвитку сучасного суспільства й науки, шляхи вирішення хоча б деяких з яких намагаються знайти самі вчені. Напевно, подібні документи незабаром будуть розроблені й прийняті також в інших нових незалежних державах. В усякому разі, заклики до цього вже пролунали в Республіці Молдова (Musteaţa, 2010, p. 360), Російській Федерації (Шер, 1999, с. 19—20; Кореняко, 2004, с. 38), а Л. С. Клейн взагалі закликає виришити це питання на міждержавному рівні (Клейн, 2009, с. 109).

Ніхто не вважає прийняту першу редакцію «Кодексу» бездоганною. Саме тому Інститут археології через редакцію журналу «Археологія» звернувся до археологів інших установ взяти участь у його подальшому обговоренні (Від редколегії..., 2006, с. 105). Але поки що широкого обговорення не досягнуто. Серед основних причин такої ситуації — інертність мислення в поєднанні з помилковим переконанням про суто бюрократичний характер цього документу.
По своїй суті «Кодекс», за висловленням Є. М. Черних, член-кореспондента РАН, — моральний пакт, добровільна, але тверда угода професіоналів (Від редакції..., с. 101). Ані в Кримінальному кодексі, ані в законах будь якої держави всі варіанти потенційних або реальних конфліктних ситуацій у тому чи іншому професійному середовищі не можуть бути враховані. Лише «Кодекс етики» (археолога, журналіста, геолога, антрополога та ін.) надає таку можливість. Наприклад, можна з’ясувати першочерговість публікації археологічного матеріалу різними особами, які претендують на це, або, скажімо, обумовлювати права й обов’язки членів експедиції. Жоден закон не забороняє археологові колекціонувати археологічні знахідки, але «Кодекс» вказує (так домовилися між собою професіонали), що цього робити не можна. У законах не прописане, чи може археолог консультувати приватних колекціонерів археологічних предметів, але «Кодекс» (так домовилися професіонали, виходячи з нинішньої ситуації в Україні) поки дозвіл на це не надає.

 

КОДЕКС ЕТИКИ ПРОФЕСІЙНОГО АРХЕОЛОГА

Інститут археології Національної академії наук України (далі — ІА НАНУ) як державна археологічна установа, яка організує, здійснює та координує наукові та науково-рятівні дослідження, з огляду на сучасні негативні тенденції у сфері охорони археологічної спадщини, приймає Кодекс етики професійного археолога (далі — Кодекс).
Головна мета Кодексу — визначення основних морально-етичних норм діяльності професійних археологів та їх ставлення до археологічної спадщини, один до одного, а також до суспільства, зацікавленого в отримуванні достовірної інформації про давнє минуле. Це повинно сприяти виконанню завдань та обов’язків, поставлених перед українськими археологами Законодавством України про охорону археологічної спадщини (Конституція України, закони «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 р., «Про ратифікацію європейської конвенції про охорону археологічної спадщини (переглянутої)» № 1369 — IV від 10.12.2003 р., «Про охорону археологічної спадщини» від 18.03.2004 р. тощо).
При розробці Кодексу прийнято до уваги низку документів, уже апробованих на міжнародному рівні (Кодекс діяльності Європейської Асоціації археологів від 27.09.1997 р., Кодекс музейної етики ICOM від 4.11.1986 р. тощо).

РОЗДІЛ I
Загальні положення

I.1. Професійним археологом є особа, яка одержала відповідну (археологічну, історичну) фахову освіту у вищому навчальному закладі, постійно працює в установі, завданням якої є вивчення, охорона, поширення та пропаганда знань про археологічні джерела. Він відповідальний за свою наукову репутацію і зобов’язаний уникати дій та висловлювань, прямо або опосередковано здатних скомпрометувати його колег, їхні здобутки та науку в цілому.
I.2. Усі положення Кодексу поширюються на представників інших наукових дисциплін (біології, зоології, тощо), які приймають безпосередню участь в археологічних дослідженнях.
I.3. Кодекс передбачає моральну відповідальність за його порушення. Конкретні випадки порушень розглядаються Комісією з етики, створеною при Інституті археології НАНУ за участю представників інших археологічних установ, які підтримують положення Кодексу. Ця Комісія оприлюднює результати розгляду тієї або іншої конфліктної ситуації та ухвалює рішення щодо порушників Кодексу у формах дружнього попередження, заяви чи публічного осуду.

РОЗДІЛ II
Ставлення до археологічних джерел

II.1. Професійний археолог та члени його сім’ї не повинні займатися приватним колекціонуванням археологічних предметів і зберігати археологічні матеріали поза межами археологічних установ, зокрема вдома.
II.2. Необхідно перешкоджати незаконному вилученню або переміщенню, включаючи експорт і імпорт, археологічних предметів і повідомляти спеціально уповноважені органи виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини та інші уповноважені органи культурної спадщини про небезпеку кримінального руйнування археологічних пам’яток. Враховуючи, що купівля, продаж, обмін та колекціонування археологічних предметів стимулює грабіжницькі розкопки і призводить до руйнування археологічних пам’яток, професійний археолог не повинен брати у них участі, зокрема і як науковий консультант, а також прямо чи опосередковано пропагувати діяльність «чорних археологів», дилерів та приватних колекціонерів. У випадках, коли археологічні предмети не мають достовірного родоводу (інформації про місце та обставини знахідки), чи з’явилися в обігу після 1970 р., їх треба вважати як такі, що незаконно вилучені з археологічного контексту.
II.3. Перед початком розкопок рекомендується завжди ретельно зважувати їх доцільність, і чи є достатнє забезпечення для подальшої обробки та своєчасної наукової публікації отриманих матеріалів. Оригінали наукових звітів, в яких зафіксовані результати археологічних розкопок та розвідок, не можуть зберігатися поза межами державної установи.
II.4. Кошти на розкопки, лабораторні дослідження, публікацію археологічних матеріалів від закордонних та вітчизняних приватних осіб, організацій, громадських фондів можуть бути отримані лише офіційно через державну установу та за умов, що ті, хто надає кошти або допомогу в будь-якому іншому вигляді, не втручаються в процес розкопок, вивчення добутих матеріалів та їх загальноісторичної інтерпретацію.

РОЗДІЛ III
Публікація та використання матеріалів розкопок

III.1. Професійний археолог, під керівництвом якого проведені археологічні розкопки на підставі кваліфікаційного документа (Відкритого листа), має безстрокове право на добуті у ході розкопок матеріали. Протягом перших п’яти років це право носить виключний характер і використовується для обробки знахідок. Надалі право керівника розкопок на матеріали набуває пріоритетного характеру, що передбачає вільний доступ колег до звітів, а з дозволу автора і до його матеріалів. Як повна заборона доступу до останніх, так і робота з ними без авторського дозволу неприпустимі. Матеріали досліджень мають бути оприлюднені у найкоротший термін через публікації та інші засоби.
III.2. У випадках, коли розкопки здійснюються групою археологів, керівник розкопок, на ім’я якого виданий Відкритий лист, забезпечує їм доступ до використання отриманих матеріалів. Умови такого доступу можуть бути передбачені перед початком робіт у спеціальній угоді.
III.3. По смерті дослідника право на використання матеріалів розкопок переходить у розпорядження співавторів дослідження з урахуванням змісту угоди з ними та волі керівника розкопок. У випадку відсутності таких осіб матеріали набувають статусу загальнодоступних, однак питання про їх використання і повну або часткову публікацію може бути також встановлено спеціальним рішенням Ученої ради Інституту археології НАНУ за рекомендацією відповідних наукових відділів Інституту археології НАНУ чи установ, де працював володар Відкритого листа.
III.4. Подовження розкопок на раніш відкритих чи досліджених пам’ятках обов’язково узгоджується з їх попередніми дослідниками, крім випадків, означених у ст. 15 розд. IV «Закону про археологічну спадщину».

РОЗДІЛ IV
Пропаганда археологічнних знань

IV.1. Пропаганда археологічних знань є однією з основних форм зв’язку науки із суспільством і спрямована на збільшення поваги до археологічних пам’яток України та всього світу, їх збереження та охорону. Професійний археолог відповідає за якість отриманої в ході польової або лабораторної роботи інформації й поширення знань через навчання, лекційну діяльність, публікації у наукових виданнях та ЗМІ. При цьому треба уникати висловлювань та оцінок, які можуть стимулювати нездоровий ажіотаж навколо знахідок та археологічних пам’яток.
IV.2. Навмисна чи прихована фальсифікація археологічних даних, звідки і від кого б вона не надходила, мусить негайно викриватися як така, що спотворює давню історію.
IV.3. Професійний археолог публічно протидіє використанню археологічних даних для розпалювання расових, етнічних, релігійних конфліктів.


Інститут археології НАНУ закликає археологів усіх інших установ України приєднатися до цього Кодексу, тобто сприяти надання йому статусу Кодексу етики професійного археолога України.

Доповнення чи зауваження до окремих розділів чи статей Кодексу розглядаються Комісією з етики, і в разі доцільності вносяться до нього, про що повідомляються всі співробітники ІА НАНУ та археологи інших установ, які керуються Кодексом у своїй діяльності. 


Від редколегії журналу «Археологія», 2006. Археологія, 4, с.95–107.
Клейн, Л.С., 2009. Кодекс етики археолога як справа честі країни, Археологія, 1, с.100–102.
Кореняко, В.А., 2004. Этические проблемы и кризисные явления в археологии. В: В.И. Гуляев и С.В. Кузьминых, ред. Проблемы первобытной археологии Евразии (к 75-летию А.А. Формозова). М.: ИА РАН, с.36–47.
Шер, Я.А., 1999. Некоторые вопросы археологического образования //В: В.В. Бобров, ред. Археология, этнография и музейное дело. Кемерово: Никалс, с.18–20.
Musteaţǎ, S., 2009. Etica şi deontologia profesionalǎ în Archeologie, Tyragetica, III (XVIII), 1, s.353–360.

Відгуки та пропозиції надсилайте, будь ласка, на адресу:

Категорія: Співробітники  

Іван Сергійович Радомський

працював в Інституті археології з 2019 по 2020 роки

Кандидат історичних наук, науковий співробітник

Відділ археології енеоліту — бронзової доби

ORCID: 0000-0002-6123-6557

 Radomskyi1

Профіль

Наукові інтереси:
Технології обробки кременю, енеоліт, культурний комплекс Кукутень-Трипілля.

Поточні дослідження й проекти:
«Культурогенез енеоліту – бронзової доби на теренах України», розділ «Крем’яна індустрія трипільської культури етапу ВІ в контексті культурогенезу енеоліту-бронзової доби на теренах України».

Програми міжнародної співпраці:
2015 – 2017 – учасник програми SNF-SCOPES 160469 “Network in Eastern European Neolithic and Wetland Archaeology for the improvement of field techniques and dating methods” 

Експедиційна діяльність:
2019 — Східноподільська археологічна експедиція ІА НАН України; керівник – к.і.н., н.с. В. С. Рудь;
2017-2019 — Трипільська експедиція Інституту археології НАН України; керівник – к.і.н., с.н.с. О. Г. Корвін-Піотровський;
2013-2018 — Дністровська комплексна експедиція ІА НАН України; керівник – м.н.с. Д. К. Черновол;
2013 — Межиріцька археологічна експедиція кафедри археології та музеєзнавства КНУ ім.Т.Шевченка; керівник – к.і.н., доц. П.С. Шидловський;
2011 — Пушкарівська палеолітична експедиція ІА НАН України; керівник – м.н.с. П. М. Васильєв;
2011 — експедиця Великий Дивлин Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф; керівник – с.н.с. І. М. Хоптинець;
2010 — підводна археологічна експедиція ІА НАН України; керівник – к.і.н. В. Вакхонєєв;
2009 — Канівська археологічна експедиція КНУ ім.Т. Шевченка; керівник – д.і.н., проф. Р. В. Терпиловський, к.і.н., доц. Є. В. Синиця.

Наукові організації й товариства:
ВГО «Спілка археологів України»
ГО «Центр палеоетнологічних досліджень»

Дисертаційне дослідження:
2019 — «Крем’яна індустрія трипільського населення етапу ВІ Середнього Подністров’я (за матеріалами поселення Ожеве-Острів)», дисертація на здобуття наукового ступеню кандидата історичних наук за спеціальністю «археологія»; науковий керівник – к.і.н., доц. С.М. Рижов

Освіта:
2014-2017 — аспірант кафедри археології та музеєзнавства історичного факультету Київського національного університету ім. Т.Шевченка;
2012-2014 — магістр кафедри археології та музеєзнавства історичного факультету Київського національного університету ім. Т.Шевченка;
2008-2012 — студент історичного факультету Київського національного університету ім. Т.Шевченка.

Категорія: Співробітники  

Ігор Андрійович Цеунов

 працював в Інституті археології з 2014 по 2019 роки

Провідний архівіст

Науковий архів

пр-т Героїв Сталінграда, 12
Київ - 04210
1 поверх

 ORCID: 0000-0002-1714-6220

 tseunov 

Профіль

Наукові інтереси:
історіографія, палеолітознавство, історія повсякдення, інтелектуальна історія, гендерна археологія.

Експедиційна діяльність:
З 2012 по сьогодні — член експедиції Національного університету «Києво-Могилянська Академія» на Кіровоградщині (керівник Л. Л. Залізняк);
2013 р. — волонтер у Донській експедиції Московського державного університету (керівник Н. Б. Леонова);
2010—2013 — учасник експедиції Маріупольського державного університету (керівник В. О. Забавін);
2009 р. — студент-практикант у Амвросіївській палеолітичній експедиції (керівник О. О. Кротова), а також волонтер у експедиції Луганського національного університету ім. Даля (керівник С. М. Санжаров).

Дисертаційне дослідження:
Працює над кандидатською дисертацією на тему: «Дослідження палеоліту території України напр. ХІХ — у першій половині ХХ ст.», науковий керівник — д.і.н. Л. Л. Залізняк

Освіта:
2014–2017 — аспірантура ІА НАНУ, відділі археології кам’яної доби.
2014 — магістерську програму «Історія. Археологія та давня історія України» Національного університету «Києво-Могилянська Академія».
2012 — бакалавр Маріупольський Державний Університету за фахом «Історія» (диплом з відзнакою).

 

Категорія: Співробітники  

Алла Сергіївна Борисюк-Дудкіна

працювала в Інституті археології з 2014 по 2019 рр.

Художник-реставратор, художник-реставратор творів з металу другої категорії

 Borysiuk1 

Профіль

Наукові інтереси:
Особливості польової та лабораторної консервації та реставрації творів декоративно-ужиткового мистецтва та скульптури. Особлива увага приділяється технічній та науковій реставрації виробів з таких матеріалів, як метал та шкіра. Техніки виготовлення предметів та способи збереження пам’яток. Реставрація та консервація археологічних творів, методики їх очистки, розкриття поверхні, укріплення та консервація. Великий інтерес викликають предмети з поєднанням різних матеріалів. Вивчення європейських технологій методик та матеріалів. Головною проблематикою є збереження та консервація археологічних пам’яток методами польової реставрації.

Поточні дослідження й проекти:
«Пам’ятки матеріальної культури давнього населення України в колекціях наукових фондів Інституту археології НАН України», розділ «Консервація та реставрація археологічних предметів з колекцій ІА НАНУ»

Експедиційна діяльність:
2011-2013, 2015 — участь у роботі археологічної експедиції античної Ольвії, як реставратор.
2012 — участь у роботі Черняхівської експедиції у с. Легедзине, як реставратор.

Освіта:
2008-2012 — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, спеціалізація реставрація творів мистецтва, диплом бакалавра за спеціальністю «художник-реставратор скульптури та творів декоративно-ужиткового мистецтва».
2012-2014 — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, спеціалізація реставрація творів мистецтва, диплом магістра за спеціальністю «художник-реставратор скульптури та творів декоративно-прикладного мистецтва з металу, каменю, кераміки і скла». Дослідник, викладач.

Категорія: Співробітники  

Ірина Володимирівна Станкєвіч (Карашевич)

 

працювала в Інституті археології з 2007 по 2021 рр.

Молодший науковий співробітник

Відділ Наукові фонди

 Stankiewicz sm 

Профіль

Наукові інтереси:
Наукові інтереси зосереджені на тематиці середньовічної археології, проблемах історичної топографії міст Північно-Західного Причорномор‘я у складі Османської імперії.

Експедиційна діяльність:
2010, 2012 – 2013 – розвідка за власним Відкритим листом, та дозволом у Одеській та Миколаївській областях, 2012 р. на Кінбурнській косі, та у 2013 р. розкопки фортеці Кінбурн у складі Південної Середньовічної експедиції ІА НАН України, під керівництвом С.О. Біляєвої;
2009 – участь у роботі Канівської археологічної експедиції ІА НАН України в с. Бучаку, керівництвом Ю.В. Болтрика;
2005 – участь у роботі спільної археологічної експедиції Інституту археології НАН України та Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника в дослідженні Старого Арсеналу (м. Київ) під керівництвом Г.Ю. Івакіна;
2004 – 2010, 2012 – 2013 – участь у роботі Міжнародної Південної Середньовічної експедиції ІА НАН України; дослідження у м. Очаків, Аккерманської фортеці у м. Білгород–Дністровський, турецької фортеці на Кінбурнській косі, під керівництвом С.О. Біляєвої;
2004 – участь у роботі спільної Архітектурно-археологічної експедиції Інституту археології НАН України та Університету штату Техас (США, м. Остін) в Національному заповіднику «Херсонес Таврійський» (АРК) під керівництвом В. М. Зубаря;
2003 – участь у роботі Побузькій експедиції, курган доби бронзи, під керівництвом Ю.В. Болтрика;
2002 – 2003 – участь у роботі Миколаївської експедиції в с. Виноградний сад, поселення доби неоліту-енеоліту, під керівництвом В.М. Фоменко;
1997 – 2002, 2012 – участь у роботі експедиції Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка в с. Торговиця, дослідження решток золотоординського міста, під керівництвом Н.М. Бокій, І.А. Козир;
1996 – участь у роботі експедиції Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка в с. Івангород, курган доби раннього заліза, під керівництвом Н.М. Бокій;
З 2004 по 2010 р. працювала у складі Міжнародної Південної середньовічної експедиції в м. Білгород-Дністровському, Очакові та на Кінбурнській косі.

Наукові організації й товариства:
Історико–культурна асоціації «Україна–Туреччина» (ІКАУТ)
Спілка археологів України (САУ)

Дисертаційне дослідження:
«Османські міста Північно-Західного Причорномор‘я (історична топографія)». Науковий керівник — д.і.н. О. С. Біляєва.

Освіта:
2003–2006 — Національний університет «Києво–Могилянська академія», магістерська програма «Археологія та давня історія України», спеціальність «давня історія України», кваліфікація «магістр»;
1997 – 2002 – Кіровоградський державний педагогічний університет ім. В. Винниченка, історичний факультет, спеціальність «історія та основи правознавства», спеціаліст.

Категорія: Співробітники  

Людмила Володимирівна Литвинова

працювала в Інституті археології з 1978 по 2019 роки

Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

 Lytvynova2 

Профіль

Наукові інтереси:
Етнічна антропологія, антропологічний склад населення доби пізньої бронзи, раннього залізного віку та класичного середньовіччя, демографія давніх популяцій.

Дисертаційне дослідження:
2008 р. — «Населення Нижнього Подніпров’я 12 — початку 15 ст. за антропологічними даними», дисертація на здобуття наукового ступеню кандидата історичних наук за спеціальністю «антропологія»

Освіта:
1978—1982 — Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка), історичний факультет.

Категорія: Співробітники  

Андрій Володимирович Старкін

 

Кандидат біологічних наук, науковий співробітник

Відділ археології Криму та Північно-Західного Причорномор’я

працював в Інституті археології з ____ по 2020 рік

 

 Starkin

Профіль

Наукові інтереси:
Досліджує проблеми зміни фауністичних теріокомплексів і вплив їх на формування господарства первісних суспільств. Особливу увагу приділяє вивченню природних умов формування свійської худоби, її зв’язку з дикими тваринами навколишнього середовища.

Експедиційна діяльність:
Постійно бере участь в експедиціях відділу та інших установ (пам’ятки: Анетівка II, Амвросіївка, Білолісся, Івашкове VI, Інгінли-тепе) та в роботі Білгород Тірської експедиції, де вивчає кісткові рештки тварин.

Наукові організації й товариства:
Член теріологічної спілки.

Дисертаційне дослідження:
2001 — «Пізньоплейстоценові теріофауни степової зони півдня України», дисертація на здобуття вченого ступеню кандидата біологічних наук.

Освіта:
1978–1983 — біологічний факультет Одеського університету.

Категорія: Співробітники  

Олександр Степанович Милашевський

 працював у Інституті археології з 2016 по 2021

Кандидат історичних наук

ORCID: orcid.org/0000-0002-2616-931X		 Милашевський 

Профіль

Наукові інтереси:
Археологія пізньоримського часу. Черняхівська, вельбарська, пшеворська культури.

Експедиційна діяльність:
2018 — Легедзинська археологічна експедиція/ керівник — Б.В. Магомедов; Волинська рятівна археологічна експедиція/ керівник — Милашевський О.С.
2017 — Волинська археологічна експедиція/ керівник — А.В. Панікарський;
2016 — Волинська археологічна експедиція/ керівник — А.В. Панікарський;
2015 — участь у роботі Волинської рятівної археологічної експедиції;
2007—2009 — участь у роботі Фастівської археологічної експедиції ІА НАН України;
2006—2013 — участь у роботі Комсомольської ранньослов’янської експедиції ІА НАН України;
2005—2006 — археологічна експедиція у м. Судак.

Педагогічна діяльність:
2016 — наукова консультація студента Історичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка
2018 — наукова консультація учнів при написанні науково-дослідних робіт МАН при наукових осередках м. Демидівка та м. Луцьк (Рівненська, Волинська обл.)

Наукові організації й товариства:
Спілка археологів України

Дисертаційне дослідження:
«Північно–західний компонент черняхівської культури (за матеріалами ліпної кераміки)»; науковий керівник — д. і. н. Д. Н. Козак, з 2014 — д. і. н. Б. В. Магомедов.

Освіта:
2004—2009 — Київський національний університет імені Тараса Шевченко, історичний факультет, кафедра археології та музеєзнавства, спеціальність «археолог, викладач археології».

Категорія: Співробітники  

Яків Петрович Гершкович

(21.08.1953 – 08.09.2022)

 

Доктор історичних наук, старший науковий співробітник

ORCID: 0000-0002-5915-1300

  Gershkovich1

Профіль

Наукові інтереси:
Проблеми археології бронзового віку та перехідного періоду до раннього залізного віку: культурогенетичні процеси, вогнища культурогенезу та їх взаємодія; формування та культурна приналежність осередків металообробки Північного Причорномор’я та їх датування; порівняльний аналіз матеріальних комплексів археологічних культур та динаміка їх змін; мережа зв’язків Північної Євразїї та їх характер; відображення давніх ритуалів та звичаїв у матеріальних залишках. Проблеми перед- та постдепозійних змін культурного шару як ознака характеру тих чи інших типів давніх пам’яток. Проблеми історії науки та професійної етики археологів.

Поточні дослідження й проекти:
«Культурогенез енеоліту – бронзової доби на теренах України». Розділ: «Етнокультурні процеси на території України за доби пізньої бронзи та перехідного періоду до раннього залізного віку».
Резюме: Перевіряється запропонована раніше схема багатовекторного історико-культурного симбіозу під час перехідного періоду від доби пізньої бронзи до раннього залізного віку на території України. Для попереднього періоду історико-культурні процеси і, відповідно, етнокультурна ситуація, дещо інші, оскільки були підпорядковані стабільній взаємодії суміжних утворень, насамперед, культур Ноуа – Сабатинівка, зрубної та тшинецької (чи тшинецько-комарівської).

"Керамічний аналіз в реконструкції соціально–економічних умов у мобільних групах населення на північ від Чорного моря 1100–600 рр. до н.е." (2016–2019). Кооператори — Фонд Фолксваген та Вільний університет, Берлін (Німеччина). Керівник — проф. доктор Е. Кайзер.

Стипендії та гранти:
2001, 2008, 2016 — стіпендія Німецької служби наукового обміну (DAAD), Євразійський відділ Німецького археологічного інституту та Вільного університету, Берлін, ФРН;
2003—2004 — стіпендія Програми академiчних обмiнiв iменi Фулбрайта, коледж Веллслі, Бостон, США.

Експедиційна діяльність:
2018 — Донецька експедиція ОАСУ ІА НАНУ, керівник;
2017 — Нетішинська експедиція РАСУ ІА НАНУ, керівник;
2011—2013, 2015 — очолював експедицію «Ірей» ІА НАНУ по дослідженню у Донецькій, Луганський, Херсонський, Одеський обл.;
1998 — очолював експедицію ІА НАНУ по дослідженню зольників біля м. Нетешін, Хмельницької обл.;
1989—1993 — очолював Донецьку археологічну експедицію НПК «Археолог» при ІА НАНУ.;
1981—1988 — участь у роботі Краснознам’янської археологічній експедиції ІА АН УРСР.;
1977—1980 — участь у роботі Донецької та Другої Сіверсько-Донецької археологічної експедиції ІА АН УРСР.

Педагогічна діяльність:
В різні роки читав лекції в університетах:
Вільний університет Берліна — ФРН;
Тюбінгенський університет Эберхарда та Карла — ФРН;
Гейдельбергський університет — ФРН;
Коледж Веллслі — США;
Гарвардський університет — США;
Чикагський університет — США;
Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі (UCLA) — США.

Наукові організації й товариства:
ВГО «Спілка археологів України» (голова)

Дисертаційні дослідження:
2017 — «Суботівське городище», дисертація на здобуття наукового ступеню доктора історичних наук за спеціальністю «археологія»;
1993 — «Сабатинівська культура Нижнього Подніпров’я та Північно-Західного Приазов’я» дисертація на здобуття наукового ступеню кандидата історичних наук за спеціальністю «археологія», науковий керівник к. і. н. І. Т. Черняков.

Освіта:
1972—1977 — Ташкентський державний університет, історичний факультет, спеціальність «історик, учитель історії та суспільствознавства»

Категорія: Співробітники  

Лариса Анатоліївна Спіцина

працювала в інституті з 2001 по 2018 рр.

Кандидат історичних наук, науковий співробітник

Відділ археології енеоліту — бронзової доби
пр-т Героїв Сталінграда, 12
Київ - 04210

ORCID: 0000-0002-0907-5127

 Spitsyna 

Профіль

Наукові інтереси:
Археологія доби пізнього енеоліту-ранньої бронзи Східної Європи, контакти, міграції, трансформації культурного ландшафту

Поточні дослідження й проекти:
«Культурогенез енеоліту – бронзової доби на теренах України». Розділ: «Культурні традиції півдня України в пізньому енеоліті – ранній бронзі»

Програми міжнародної співпраці:
2011–2013, 2016–2019 — «The reaction of the plant world and human society in climate fluctuations in Ukraine» SCOPES IZ73Z0_152732 Бернський університет (Берн, Швейцарська Конфедерація)

Експедиційна діяльність:
2010–2017 — учасник Приазовської археологічної експедиції ІА НАНУ з дослідження археологічних пам’яток на території Національного Історико-археологічного заповідника комплексу “Кам'яна Могила” (Мелітопольський район, Запорізька область).

Наукові організації й товариства:
Спілка археологів України

Дисертаційне дослідження:
2002 — «Археологічні культури пізнього еноліту-ранньої бронзи в межиріччі Дніпра та Дону», дисертація на здобуття наукового ступеню кандидата історичних наук за спеціальністю «Археологія», науковий керівник к.і.н., с.н.с. К. П. Бунятян

Освіта:
1989–1994 — Запорізький державний університет, історичний факультет, спеціальність «історія»

Категорія: Співробітники  

Сергій Дмитрович Крижицький

працював в інституті з 1961 по 2018 рр.

Член–кореспондент НАН України, доктор архітектури, провідний науковий співробітник

Відділ античної археології
пр-т Героїв Сталінграда, 12
Київ - 04210

ORCID: 0000-0002-0215-4500

 Крижицький 

Профіль

Наукові інтереси:
Археологія, стародавня історія та історія культури, зокрема, історія архітектури античних держав Північного Причорномор’я.

Поточні дослідження й проекти: 
«Північне Причорномор’я за античної доби: історія, економіка, населення, культура»; розділ: «Архітектура і археологія».

Експедиційна діяльність: 
1964–2010 — постійна робота в Ольвійський експедиції ІА АН УРСР / НАН України (1972–1995 — керівник експедиції);
1969–1971 — начальник Білгород–Тирської експедиції ІА АН УРСР;
1956–1963 — участь на тимчасових засадах у роботі Ольвійської експедиції ІА АН УРСР.

Педагогічна діяльність: 
1960-ті — курс «Антична архітектура» в Київському державному художньому інституті (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури).

Наукові організації й товариства:
Спілка археологів України.

Відзнаки:
2012 — Відзнака НАН України «За підготовку наукової зміни»;
2007 — лауреат Державної премі України в галузі архітектури за фундаментальне колективне видання «Історія Української архітектури»;
2007 — Відзнака НАН України «За наукові досягнення»;
2002 — лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки за цикл праць «Давня історія України» та «Етнічна історія давньої України» (в складі колективу);
1997 — Почесна грамота РАН;
1994 — премія імені М. О. Макаренка за вагомий внесок у дослідження античної історії і культури; 
1982 — Медаль «За трудовую доблесть».

Дисертаційні дослідження:
1980 — «Архитектура античных жилых домов Северного Причерноморья», дисертація на здобуття наукового ступеню доктора архітектури (Москва);
1968 — «История домостроительства Ольвии в эллинистическую эпоху (опыт реконструкции жилых домов и кварталов)», дисертація на здобуття наукового ступеню кандидата історичних наук за спеціальністю «археологія» (Ленінград); науковий керівник — член–кореспондент АН УРСР Л. М. Славін.

Освіта:
1954–1960 — Київський державний художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), факультет архітектури, спеціальність «архітектура».
1947–1954 — Київська державна художня школа (нині Державна художня середня школа ім. Т. Г. Шевченка).

Категорія: Співробітники  

Валентина Іванівна Мордвінцева

працювала в Інституті з 2017 по 2019 рр.

 

Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

ORCID: 0000-0003-2940-0545

 Mordvintseva 

Профіль

Наукові інтереси:
Археологія Північного Причорномор'я, контактні зони, міжкультурна взаємодія, культурно-історичні процеси, Боспорське царство, сармати.

Поточні дослідження й проекти: 
«Північне Причорномор’я за античної доби: історія, економіка, населення, культура» (керівник);
«Науковий облік, обробка та дослідження археологічних колекцій Наукових фондів та матеріалів Наукового архіву ІА НАН України»;
«Спільний українсько-німецький проект з археологічного вивчення некрополя та передмістя Ольвії Понтійської» (2014–2017). Кооператор — Університет ім. Гете, Франкфурт–на–Майні, ФРН, керівник — проф. др. Й. Форнас’є;
«Спільний українсько–польський проект з археологічного вивчення римської цитаделі Ольвії Понтійської» (2016–2018). Кооператор — Національний Музей в Варшаві, Польща, керівник — др. А. Твардецький.

Стипендії та гранти:
2015–2017 — основний виконавець проекту РНФ (Російського Наукового Фонду) № 15-18-30047 «Кримська Скіфія в системі культурних зв'язків між Сходом і Заходом (III ст. до н.е. – VII ст.н.е.)»;
2011, 2013/2014 — стипендія А. фон Гумбольдта. Університет Бона, Німеччина;
2006–2009 — організатор та менеджер проекту Фонду Сумітомо (Японія) ‘Restoration of Chinese lacquer boxes found in the South-Western Crimea’;
2007–2008 — учасник проекту РГНФ (Російського Гуманітарного Наукового Фонду) № № 07-01-38109а/Ю «Підготовка до публікації колекцій ювелірних виробів VII ст. до н. е. — IV ст. н. е. з Анапської і Таманської філій, нових надходжень Краснодарського державного історико-археологічного музею ім. Е. Д. Феліцина»;
2005/2006 — Стипендія А. фон Гумбольдта. Євразійський відділ Німецького археологічного інституту. Берлін, Німеччина;
2001–2003 — учасник проекту Німецької Асоціації Науковців (DFG) ‘Between technical and artistic innovation and conservatism in local traditions: Toreutics works and decorative objects in the northern Black Sea region’;
1999 — стипендія Німецької Служби академічних обмінів (ДААД). Євразійський відділ Німецького археологічного інституту. Берлін, Німеччина;
1999 — керівник проекту РГНФ (Російського Гуманітарного Наукового Фонду) № 99-01-00019;
1997/1998 — стипендія Датського Уряду. Університет Копенгаген, Данія.

Експедиційна діяльність:
2011–2014 — керівник Міжнародної Південно-Боспорської археологічної експедиції Кримської філії Інституту археології НАН України (городище на г. Опук, Керченський півострів, Крим).
2001–2009 — учасник Міжнародної Кримської Передгірної археологічної експедиції Кримської філії Інституту археології НАН України (некрополі південно-західного Криму, ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.).
2008–2009 — учасник Міжнародної археологічної експедиції Центру Єгиптології РАН (некрополь римського часу Дейр-ель-Банат, Фаюм, Єгипет).
1999 — учасник Міжнародної археологічної експедиції Університету Тюбінгена (Німеччина) та Французької Академії наук етруського поселення Кастелліна дель Марраньоне, Італія.
1986–2000 — учасник археологічних експедиції Волгоградського державного університету (поселення і курганні некрополі доби бронзи, залізу та середньовіччя Волгоградської області).

Педагогічна діяльність:
2010 — асистент-професор, Університет Бона, Німеччина.
2008 — викладач, Університет Бона, Німеччина.
1996–2000 — викладач, доцент, Державний університет Волгограда, Росія.

Наукові організації й товариства:
Член Російської асоціації антикознавців.

Редакційні ради:
Член редколегії наукового журналу "Anabasis. Studia Classica et orientalia" (Польща).
Член редколегії наукового журналу "Проблеми історії, філології, культури", Москва, Магнітогорськ, Новосибірськ (Росія).

Дисертаційне дослідження:
1996 — дисертація на здобуття наукового ступню кандидата історичних наук, наукові керівники – І. П. Засецька, Б.Ф. Железчиков

Освіта:
1985–1990 — Волгоградський державний університет, кваліфікація «історик, викладач історії та суспільствознавства».

Категорія: Директори  
БІЛЯШІВСЬКИЙ Микола Федотович голова Комісії із складання археологічної карти України при УАН (1919–1921), Археологічної комісії УАН (1921)
ШМІТ Федір Іванович голова Археологічної комісії ВУАН (1921), голова УАК/ВУАК (1922–1924)
НОВИЦЬКИЙ Олексій Петрович голова ВУАК (1924–1933), голова Секції історії матеріальної культури (1933)
КОЗУБОВСЬКИЙ Федір Андрійович голова Секції історії матеріальної культури (1933), директор Інституту історії матеріальної культури ВУАН/АН УСРР (1933–1936)
ЯЧМЕНЬОВ Микола Іванович директор Інституту історії матеріальної культури АН УРСР (1936–1938), директор Інституту археології АН УРСР (1938–1940)
СЛАВІН Лазар Мойсейович директор Інституту археології АН УРСР (1940–1945)
ЄФИМЕНКО Петро Петрович директор Інституту археології АН УРСР (1945–1954)
БІБІКОВ Сергій Миколайович директор Інституту археології АН УРСР (1955–1968)
ЗАХАРУК Юрій Миколайович директор Інституту археології АН УРСР (1968)
ШЕВЧЕНКО Федір Павлович директор Інституту археології АН УРСР (1968–1972)
БАРАН Володимир Данилович в.о. директора Інституту археології АН УРСР (1972)
АРТЕМЕНКО Іван Іванович директор Інституту археології АН УРСР (1973–1986)
ТОЛОЧКО Петро Петрович  директор Інституту археології АН УРСР (1987–2001), директор Інституту археології НАН України (2001–2016)

Категорія: Директори  
Біляшівський

Першу археологічну структуру в УАН — Комісію із складання археологічної карти України, створену 1919 р., очолив Микола Федотович (Тодотович) Біляшівський — один із засновників та дійсний член Української Академії Наук (від 1919 р.), визначний археолог, історик, мистецтвознавець, етнограф, фундатор вітчизняного музейництва, пам’яткоохоронець, громадський діяч. Дійсний член історичного товариства Нестора-літописця (1887), Одеського історичного товариства (1890), Московських археологічного, нумізматичного та географічного товариств (1891), Наукового товариства ім. Шевченка у Львові (1909), один із засновників Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтв (1910), почесний член Української академії мистецтв (1918) та ін.

Від серпня 1921 р. він був головою, заступником голови Археологічної комісії, з 1922 р. — членом Археологічного комітету (від 1924 р. Всеукраїнський археологічний комітет, ВУАК).

 
Народився Микола Федотович 24 (12) жовтня 1867 р. у м. Умань в сім’ї священика. Невдовзі сім'я переїхала до родичів, до Києва.

Навчався у 2-й Київській гімназії. В гімназійні роки зацікавився українською старовиною. Історію у його класі викладав В. П. Науменко, у майбутньому редактор щомісячного історичного журналу «Кіевская старина». Через інтерес до нумізматики став членом гуртка київських нумізматів. Тоді ж познайомився з директором Київського церковно-археологічного музею М. І. Петровим. Під його впливом розпочав перші «археологічні екскурсії для огляду церков».
У 1887–1891 рр. навчався на юридичному факультеті Університету св. Володимира, потім — Новоросійського (Одеського) університету, де й отримав диплом. Водночас слухав лекції проф. В. Б. Антоновича з загальної та східноєвропейської археології, А. В. Прахова з античного мистецтва. Ввійшов до представників Київської історико-археологічної школи В. Б. Антоновича, які вважали археологічні дані одним з найважливіших джерел (поряд з писемними) для пізнання культури минулого.

Починаючи з 1887 р. досліджував археологічні пам’ятки на території Київщини, Волині і Поділля від кам’яного віку до раннього середньовіччя, вивчав нумізматику й історію українського козацтва. У 1887 р. на пропозицію В. Б. Антоновича взяв участь у розкопках давньоруського могильника неподалік Ягнятина. 1888 р. підготував перше самостійне дослідження «Монетные клады Киевской губернии». У 1889 р. здійснив розвідки й розкопки в околицях с. Монастирок, почав вивчати «дюнні стації» по узбережжю Дніпра. Протягом 1891-1893 рр. досліджував давньоруський комплекс пам’яток Княжа гора біля Канева. Ідентифікував тут літописне м. Родень, згадане під 980 р. , окреслив його розміщення та планування.

Брав активну участь у підготовці й роботі ІХ–ХІV Всеросійських археологічних з’їздів (у Москві, Вільно, Ризі, Києві, Харкові, Катеринославі), виступав з доповідями про результати своїх досліджень, працював в організаційних комітетах з підготовки з’їздів, висвітлював їхню роботу на сторінках наукових видань.

Як вільний слухач 1892 р. вступив на природничий факультет Московського університету, входив до «гуртка» професора Д. М. Анучина. Брав активну участь у науковому житті Москви: учасник ХІ Міжнародного конгресу з доісторичної археології, антропології та зоології, долучився до роботи декількох наукових товариств тощо. Працював в архіві міністерства юстиції під керівництвом відомого російського історика права, археолога й архівіста Д. Я. Самоквасова як його секретар.

У 1894–1898 рр. М. Ф. Біляшівський завідував архівом колишнього Фінансового управління Царства Польського при Варшавській казенній палаті, впорядковував документи, планував видання джерел з історії України. 1898 р. за дорученням Археологічної комісії дослідив Люшинський могильник латенського часу під Варшавою. На запрошення барона Ф. фон Штейнгеля взяв активну участь в організації Городоцького музею неподалік м. Рівне. Склав програму облаштування та організації музею, розробив план поточної роботи, за допомогою співробітників В. А. Мошкова та А. М. Бикова — програму роботи його відділів: природознавчого, географічного, антропологічного, археологічного, етнографічного, бібліотеки. Доклав зусиль для поповнення музейних колекцій через розкопки, історико-краєзнавчі експедиції по Волинській губернії , збір старожитностей. До 1898 р., до переїзду в Київ, фактично був його директором.

Під редакцією М. Ф. Біляшівського і фактично його коштом у 1899–1905 рр. виходив у Києві періодичний орган «Археологическая летопись Южной России». Тут публікували матеріали з української старовини від доісторичних часів по ХІХ ст. Навколо журналу редактор згуртував багато науковців і краєзнавців-аматорів. Особливу вартість мали щорічні огляди археологічних досліджень і розкопок в Україні.
У 1900 р. М. Ф. Біляшівський склав і опублікував програму Київського міського художньо-промислового і наукового музею, де передбачалося організувати відділи антропології, археології, історії, етнографії, художній і художньо-промисловий, а також бібліотеку та археологічний архів. У 1902–1923 рр. очолював цей музей. М. Ф. Біляшівський дбав про розвиток музейної справи в Україні. Консультував і листувався з музеями Москви, Петербурга, Харкова, Херсона, Катеринослава, брав участь в організації Полтавського природничо-історичного музею, Чернігівського музею українських старожитностей ім. В. В. Тарновського та ін.

Як член Московського археологічного товариства та історичного товариства Нестора-літописця М. Ф. Біляшівський у 1900–1901, 1903–1904 рр. брав участь в експедиціях у Київській, Чернігівській і Полтавській губерніях, про результати яких з описом зареєстрованих ним пам’яток звітував на засіданнях Комісії з опису і видання пам’яток місцевої старовини для складання зводу історичних пам’яток України та на сторінках «Киевской старины» і «Археологической летописи Южной России». У 1904–1905 рр. провадив розкопки багатошарового поселення неподалік с. Борисівка (нині Іллінецького р-ну Вінницької обл.). У 1910 р. був одним із засновників Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтв. 1913 р. провів дослідження на місці храму Зарубського (Трахтемирівського) монастиря.

Під час першої російської революції 1905–1907 рр. взяв участь у виборах до І Державної Думи, отримав мандат від Київщини, входив до складу української парламентарної громади. У Першу світову війну служив у Комітеті Південно-західного фронту Всеросійського союзу міст на території Буковини. Засновник та керівник Київського кустарного товариства (1906), тривалий час був інспектором кустарно-промислових шкіл Київщини.

Основна діяльність вченого в 1917–1923 рр. була націлена на розбудову нових організаційних підвалин пам’ятко-охоронної та археологічної діяльності в Україні. 1917 р. М. Ф. Біляшівський очолив Центральний комітет охорони пам’яток старовини і мистецтв, який як відділ музеїв та охорони пам’яток старовини і мистецтва ввійшов до структури Генерального секретарства народної освіти УНР. Пізніше очолив відділ охорони пам’яток старовини і мистецтв Головного управління мистецтва та національної культури при міністерстві народної освіти та мистецтва Української держави та відповідний відділ за урядування Директорії. Створена ним програма роботи очолюваного ним відділу зі збереження національної історико-культурної спадщини надовго визначила основні напрями пам’ятко-охоронної діяльності в Україні. Планувалося здійснити генеральну реєстрацію пам’яток, заходи з убезпечення їх від нищення та пошкодження, розпочати планові ремонтно-реставраційні робо-ти й розкопки. В цей час вчений також опікувався проблемою повернення в Україну її національних цінностей, зокрема, брав участь у Культурній комісії при Українській мирній делегації на Брестських переговорах з Росією. Був автором проекту першого закону України про охорону пам’яток історії, культури і мистецтва (1918), склав програму створення національних і регіональних музеїв, музейної реформи в Україні на наукових засадах. Долучився також до створення Української академії мистецтв, Київського археологічного інституту тощо.

З обранням М. Ф. Біляшівського дійсним членом УАН (1919) він ініціював та очолив Комісію для складання археологічної карти України, був членом Етнографічної комісії, очолив музейний відділ Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини. Важливим завданням цієї установи був облік і збереження, а згодом і націоналізація громадських і приватних збірок, створення губернських і місцевих музеїв. Але на заваді реалізації планів вченого стала хвороба. Через це Комісія зі складання археологічної карти України, що ставила мету збирання, систематику, а також організацію охорони виявлених і досліджених за дорадянський період пам’яток, не спромоглася розгорнути активну роботу. Від серпня 1921 р. він був головою, заступником голови Археологічної комісії, з 1922 р. — членом Археологічного комітету (від 1924 р. Всеукраїнський археологічний комітет, ВУАК).

1925 р. за дорученням ВУАК М. Ф. Біляшівський продовжував розкопки в околицях с. Борисівка, а також розвідки вздовж узбережжя Дніпра, а наступного року його не стало. Помер М. Ф. Біляшівський 21 квітня 1926 р. , похований згідно з його волею на Княжій горі біля Канева. Був одружений, мав двох синів.

Автор численних праць з археології, етнографії, мистецтвознавства. 


Основні праці з археології:
Монетные клады Киевской губернии. — К., 1889; Раскопки на Княжей горе. — К., 1892; Следы пребывания первобытного человека на берегах р. Днепр вблизи г. Киева // Тр. VII АС. — М., 1897; Ближайшие задачи археологии юга России // АЛЮР. — 1903. — № 1; Борисівське городище // Трипільська культура на Україні. — К., 1926. — І; Розшуки на місці стоянки неолітичної доби біля могили Т. Шевченка // КЗ ВУАК за археологічні досліди року 1925. — К., 1926.

Література:
Грушевський М.С. Академік Микола Федотович Біляшівський. 1867–1926 [некролог] // Україна. — 1926. — № 2/3. — С.237;
Курінний П.П. Академік Микола Біляшівський // Трипільська культура на Україні. — 1926. — І. —С.V-VII;
Мощенко К. Академік М. Ф. Біляшівський як музейний робітник // Український музей. — 1927. — 1. —С. 3-12;
Багалій Д. Записка про наукові праці М. Т. Біляшівського // Записки Історично-філологічного відділу ВУАН. — 1926. — Кн. 9. — С. 1–10;
Винницький А. Біляшівський, його життя та музейна робота // Там само. — С. 11–23;
Щербаківський Д. М. Т. Біляшівський і українське мистецтво // Там само. — С. 38–53;
Єфремов С. М. Ф Біляшівський на громадській роботі // Там само. — С. 54–59;
Горбик В.О., Піскова Е.М. Біляшівський М. Ф. // Українська біографістика: Зб. наук. пр. — К.: НАН України, НБУ ім. В.І. Вернадського, Ін-т біографічних досліджень, 1999. — Вип. 2. — С. 75–80;
Юркова О. Біляшівський Микола Федотович // Українські історики ХХ ст.: Біобібліографічний довідник. — Вип. 2. Ч. 1. — К., Львів: Інститут історії України НАН України, 2003. — С. 25–26;
Дідух Л. Етнографічні та мистецтвознавчі студії академіка М. Ф. Біляшівського // Історичний журнал. — 2004. — № 4. — С. 32–38;
Дідух Л.В. Академік М. Ф. Біляшівський у науковому, культурному та громадському житті України (кінець ХІХ – перша чверть ХХ ст. ): автореф. дис.... канд. істор. наук. — К., 2005.
Примак А. Внесок М. Ф. Біляшівського в науково-просвітницьку діяльність // Перші читання пам’яті М. Ф. Біляшівського (Матеріали наукової конференції — 22 червня 2005 р., м. Київ). — К.: Національний художній музей, 2005. — С 111–114;
Ковалевська О.О. Діяльність Миколи Біляшівського в роки Першої світової війни // Український історичний журнал. — 2008. — № 2. — С. 119–128;
Микола Федотович Біляшівський (1867–1926): біобібліографічний покажчик / Авт.-укл. А.Ф. Примак. — К.: Центр пам’яткознавства НАН України; Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, 2009. — 51 с.
Колеснікова В.А. Біляшівський Микола Федотович (1867–1926) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 281-284.

Категорія: Директори  
Шміт

Після М. Ф. Біляшівського археологічну науку в Україні очолював Ф. І. Шміт — голова Археологічної комісії ВУАН (1921), голова УАК/ВУАК (1922–1924), візантолог, фахівець з давньоруської художньої культури, теорії та історії мистецтва, музейної справи, академік УАН/ВУАН (1921).

Федір Іванович народився 3 (15) травня 1877 р. у м. Санкт–Петербург. Навчався на історико–філологічному факультеті Петербурзького університету (1895–1900). Магістерську програму проходив у Російському археологічному інституті в Константинополі (1901–1903). 1909 р. захистив дисертацію, присвячену візантійським мозаїкам мечеті Кахріє–­Джамі, та отри мав ступінь магістра історії та теорії мистецтва.
1908–1912 рр. — учений секретар Російського археологічного інституту в Константинополі. 1912 р. очолив кафедру теорії та історії мистецтва в Харківському університеті та на Харківських Вищих жіночих курсах; від 1913 р. — декан історико­філологічного факультету Харківського університету.
Один з ініціаторів створення Всеукраїнського комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва, 1919 р. керівник його музейної секції.
1921 р. Ф. І. Шміт переїхав до Києва та очолив Археологічну комісію ВУАН. Разом з М. Ф. Біляшівським і М. П. Василенком був засновником і першим головою Археологічного комітету (від 1924 р. — Всеукраїнський археологічний комітет) ВУАН. Одночасно — професор Київського архітектурного інституту та Музично–драматичного музею імені М. Лисенка (1921), фундатор і перший директор (1922) Музею дитячої творчості при історико­філологічному відділі ВУАН, ректор Київського археологічного інституту (1922), директор Лаврського музею культів і побуту та Музею при Софійському соборі (1923).
1924 р. переїхав до Москви, працював у науково­дослідному Інституті мистецтвознавства. Від грудня 1924 р. — директор Державного інституту історії мистецтв у Ленінграді, викладач Ленінградського університету. В 1930–1933 рр. працював у ДАІМК.
В 1933 р. заарештований й відправлений у заслання до Середньої Азії, працював науковим консультантом музею мистецтв у Ташкенті. 1937 р. знову заарештований і за постановою Трійки НКВС УзбССР засуджений до розстрілу. За відомостями МВС РФ, вирок виконано 10.11.1937 р., за справою КДБ УзбССР — 3.12.1937. У той же час є дані про те, що він помер 10.10.1941. Реабілітований по обох справах в 1956 р.
Тематика досліджень Ф. І. Шміта — історія візантійської та давньоруської художньої культури, теорія та історія мистецтва, музейна справа, архітектурні особливості монументальних споруд середньовіччя, охорона, збереження, дослідження, музеєфікація, популяризація нерухомих пам’яток культури. У 1915-1916 рр. збирав відомості про середньовічні споруди Києва та Волині. Брав участь у роботі експедицій у Трапезунді, Ескі–Кермені тощо. Вивчав пам’ятки архітектури в Туреччині, Італії, Болгарії, Австрії, Німеччині, Росії, опікувався дослідженням і охороною Софії Київської.

Основні праці:
Киевский Софийский собор. — М., 1914; Искусство древней Руси–­Украины. — Харьков, 1919; Об исследовании и издании памятников древнерусского искусства // Наука на Украине. — 1922. — № 3; Пам’ятки староруського мистецтва (про дослідження й використання їх). — Харків, 1922; Эски–Керменская базилика // ИГАИМК. — 1932. — Т. 12. — Вып. 1–8; Три генуэзских рельефа из Кафы (Феодосии) // Известия Археологической комиссии. — 1917. — 63; Избранное. Искусство: проблемы теории и истории. — СПб., 2013.

Література:
Прокофьев В. Н. Федор Иванович Шмит (1877–1941) и его теория прогрессивно­циклического развития искусства // Советское искусствознание’80. — М., 1981. —2. — С. 252–285;
Білокінь С. І. Українська зірка вченого // Пам’ятки України. — 1987. — № 1. — С. 24–26;
Чистотинова С. Федор Иванович Шмит. — М., 1994;
Сыченкова Л. Федор Иванович Шмит: жизнь и судьба научного наследия // Рубеж (альманах социальных исследований). — 1999. — 13/14. — С. 89–103;
Ковпаненко Н. Шміт Федір Іванович // Видатні діячі науки і культури Києва в історико­краєзнавчому русі України: біографічний довідник. — К., 2005. — Ч. ІІ. — С. 300–307;
Колеснікова В. А., Яненко А. С. Шміт Федір Іванович (1877–1937) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 285-286.

Категорія: Директори  
Новицький

Від грудня 1924 до квітня 1933 р. Всеукраїнський археологічний комітет, а з травня 1933 р. Секцію історії матеріальної культури очолював О. П. Новицький — дійсний член ВУАН, дослідник давньоруського мистецтва, національної культурної спадщини, історик, шевченкознавець, діяч музейницького та пам’яткоохоронного руху.

Народився Олексій Петрович 7 квітня 1862 р. у м. Симбірськ (нині — Ульяновськ, РФ). Прагнучи дати дітям пристойну освіту, родина Новицьких переїхала до Москви. Тут Олексій Петрович сформувався як вчений.
Навчався в Свято­Миколаївському ліцеї. 1882 р. вступив на фізико­математичний факультет Московського університету. З часом захоплення фізикою поступилося місцем гуманітарним інтересам. Він писав вірші, брав участь у літературних вечорах. Під час навчання в університеті слухав на історичному факультеті лекції В. О. Ключевського, О. М. Веселовського, М. С. Тихонравова, М. І. Стороженка та ін. Зі студентських років предметом особливого зацікавлення О. П. Новицького стала українська історія та культура. Він тісно співпрацював з редакцією «Современных известий», що видавалися відомим журналістом Гіляровим­Платоновим.
Після закінчення університету працював помічником бібліотекара Імператорського історичного музею. 1889 р. вийшла й отримала схвальну оцінку праця О. П. Новицького, написана за результатами роботи над списком Галереї Рум’янцевського музею. У 1892–1894 рр. видавав мистецтвознавчий журнал «Русский художественный архив». Працюючи в Історичному музеї, став відомим фахівцем у галузі історії мистецтва, налагодив плідні контакти з І. Є. Забеліним, М. С. Тихонравовим, В. В. Стасовим i Г. Г. Достоєвською.
У жовтні 1893 р. О. П. Новицький побрався з Юлією — донькою дійсного статського радника відомого юриста І. Остроглазова. 1896 р. у подружжя народилася донька Марія (в подальшому знаний мистецтвознавець, дослідник ткацтва, килимарства, вишивки та гаптування, співробітниця Всеукраїнського музейного городка).
У вересні 1898 р. О. П. Новицький став бібліотекарем Московського училища живопису, скульптури і архітектури. На початку ХХ ст. вчений активно включився в український рух у Москві, налагоджував у Товаристві слов’янської культури діяльність української секції та її наукової підсекції, де працювали В. І. Вернадський, А. Ю. Кримський та ін. Широкий громадський резонанс мали проведені цією секцією під керівництвом О. П. Новицького шевченківські виставки, зокрема в Імператорському історичному музеї.
1903 р. О. П. Новицький видав працю «Історія російського мистецтва з найдавніших часів». Заслуги О. П. Новицького як талановитого дослідника, популяризатора наукових знань були високо оцінені на ХІІ–ХІV археологічних з’їздах. На XIV Археологічному з’їзді (Чернігів, 1908) він керував секцією історії мистецтва, виступив з доповіддю «Риси самобутності в українській архітектурі».
1906 р. вченого обрали дійсним членом Московського археологічного товариства, 1909 р. — членом Ради Історичного музею. Одночасно Новицький налагодив тісну співпрацю з Науковим товариством ім. Шевченка (НТШ) у Львові, Українським науковим товариством (УНТ) у Києві, з М. Ф. Біляшівським, М. С. і О. С. Грушевськими. У січні 1909 р. його обрали дійсним членом Чернігівської ученої архівної комісії, у вересні в аналогічному статусі його затвердили загальні збори УНТ, а в березні 1914 р. — НТШ.
З осені 1917 р. по літо 1918 р. О. П. Новицький за запитом Центральної Ради України провадив роботу із складання докладного списку українських культурних цінностей, розміщених у культових спорудах, музеях, архівах Росії.
Влітку 1918 р. вчений змушений був виїхати до Криму, де керував Фундаментальною бібліотекою у Феодосії (1918), був членом колегії при Коктебельському відділі Наросвіти, керував сільськими бібліотеками та школами, організував Народний університет (1920). Восени 1919 р. О. П. Новицького запросили на посаду старшого асистента кафедри історії та теорії мистецтва Таврійського університету в Сімферополі. 1922 р. його обрали професором Феодосійського інституту народної освіти по кафедрі російської історії та завідувачем Феодосійського археологічного музею.
Відновивши контакти з київськими вченими, О. П. Новицький мав намір переїхати до Києва для роботи у ВУАН. 11 травня 1922 р. Ф. І. Шміт на засіданні історично–філологічного відділу Академії запропонував обрати дослідника дійсним членом ВУАН по кафедрі мистецтвознавства. Цю пропозицію одноголосно підтримали і 26 червня 1922 р. затвердили Спільним зібранням ВУАН.
У серпні 1922 р. О. П. Новицький переїхав до Києва. Тут вчений активно включився в наукову та організаційну роботу Академії. 27 вересня 1922 р. Археологічний комітет висловив бажання кооптувати його до свого складу. Тоді ж Київське губернське управління політосвіти доручило вченому очолити Комітет з охорони пам’яток старовини і мистецтва при екскурсійно­виставково­музейній секції. Невдовзі О. П. Новицького обрали головою секції мистецтв, професором Київського археологічного інституту, де згодом він виконував обов’язки проректора.
23 грудня 1924 р. О. П. Новицького обрали головою ВУАК. Вчений доклав багато зусиль для перетворення ВУАК у провідну установу країни в царині археологічних, мистецтвознавчих і пам’яткоохоронних досліджень. Виступав за наділення ВУАК адміністративними функціями, правом законодавчої ініціативи тощо. Проект О. П. Новицького з реформування ВУАК сприяв зростанню авторитету цієї організації, об’єднанню навколо неї ентузіастів української культури.
З О. П. Новицьким пов’язана розробка пам’яткоохоронного законодавства — Декрету «Про охорону пам’ятників культури і природи», «Положення про пам’ятки культури і природи», затвердженого спільною постановою ВУЦВК і РНК УСРР 16 червня 1926 р. Опікувався дослідженням і збереженням Софійського собору в Києві (був головою Софійської комісії ВУАК).
Вагомий його внесок у дослідження та збереження інших пам’яток: Андріївської церкви, церкви Спаса на Берестові, Спасо­–Преображенського собору, Успенської церкви і Троїцького собору в Чернігові. Вчений разом з М. С. Грушевським був ініціатором оголошення заповідником комплексу будівель Братського монастиря. За наполяганням О. П. Новицького 10 лютого 1927 р. при ВУАН створено спеціальну комісію з дослідження території Дніпрогесу.
Був ініціатором створення Музею історії Києва, експозицію якого він планував розгорнути на основі розкопок, що провадились у центральній частині Києва у 1926–1927 рр. 14 жовтня 1926 р. вчений став директором Українського театрального музею. Був одним з фундаторів Музею українських діячів науки і мистецтва. У 1925–1926 рр. брав активну участь у поверненні в Україну унікальних колекцій П. П. Потоцького, В. О. Щавинського. Як голова ВУАК чимало зусиль доклав для створення Археологічного музею ВУАН.
Після реорганізації відділів ВУАН та її ідеологічної перебудови О. П. Новицький 1930 р. потрапив до числа опальних академіків, його здоров’я погіршилося. Останні кілька років він виконував обов’язки голови ВУАК, а згодом СІМК номінально.
24 вересня 1934 р. вченого не стало. Похований у Києві на Лук’янівському кладовищі.

Основні праці:
Діяльність ВУАКу в р. 1926 // КЗ ВУАК за 1926 р. — К., 1927; Звіт про діяльність Софійської комісії ВУАН // Вісті ВУАН. — 1929. — 5/6; Спроби реконструкції Київської Софії // Записки ВУАК. — 1930. — 1; До питання про походження дерев’яної української архітектури // Юбілейний зб. на пошану акад. Д. І. Багалія. — К., 1927. — Т. 1 (Зб. історико­філологічного відділу ВУАН. — 51); Звідомлення за досліди замку­фортеці кол. кн. Острозьких у Старокостянтинові р. 1930 // ХрАМ. — 1931. — 3; Кафа // Україна. — 1926. — 4.

Література:
Тарахан-Береза З. П. Олекса Новицький — дослідник і популяризатор творчості Тараса Шевченка // Образотворче мистецтво. — 1989. — № 5. — С. 21–23;
Бонь О.  І. Академік Олекса Петрович Новицький: наукова та громадська діяльність. — К., 2004;
Бонь О.  І. «...Методологія в мене не відповідає сучасним вимогам, зато мої знання їм необхідні» // Сумська старовина. — 2007. — ХХІ/ХХІІ. — С. 123–131.
Колеснікова В. А., Яненко А. С. Новицький Олексій Петрович (1862–1934) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 287-290.

Категорія: Директори  
Козубовський

У 1933–1936 рр. головну археологічну установу України — Секцію історії матеріальної культури та її спадкоємця — Інститут історії матеріальної культури — очолював Федір Андрійович Козубовський: науковий працівник, дослідник первісної та середньовічної археології, освітянин, музейник.

Точна дата й місце народження Ф. А. Козубовського невідомі. В науковій та енциклопедичній літературі наводиться дата 5 серпня 1895 р., а місцем народження вказується с. Богушево (нині Пінського р­–ну Брестської обл., Білорусь). Але в анкетах і автобіографіях фігурують й інші дані: 15 липня 1895 р., Рівненщина та Західна Україна без указівки населеного пункту.
Після закінчення церковно–­приходської школи в селах Вижловичі та Жабчинці (нині Пінського р­–ну, Білорусь) навчався в учительській семінарії (місто не встановлено) на стипендію Земства, яку закінчив у 1912 р. Потому десь півроку працював «молодим учителем» ІІ початкової школи в м. Слуцьк. У 1913–1915 рр. продовжив освіту в Смоленському вчительському інституті.
Після призову на військову службу пройшов прискорений курс у кавалерійській військовій школі м. Тула, став офіцером 16­–го гусарського (кавалерійського) полку, 1917 р. — командиром ескадрону. Брав участь у Першій світовій війні. 1917 р. Ф. А. Козубовський демобілізувався та жив у Білорусі. Викладав історію в залізничній школі м. Лунинець (нині райцентр Брестської обл.), школах сіл Радчиці та Колодне (нині Столинського р­–ну тієї ж області).
Був одним з організаторів Поліського збройного повстання 1918–1919 рр. Командував Другим поліським комуністичним повстанським полком, який вів бої проти кайзерівської Німеччини, збройних сил Директорії УНР, польської армії в районі міст Сарни, Пінськ, Лунинець, Кобрин. Був членом Поліського революційного краєвого комітету, заступником голови Революційної військової ради Полісся, головним редактором повстанської газети «Лясное рэха» (Лісове відлуння).
У 1919–1920 рр. служив у регулярних частинах Червоної армії: командир роти, батальйону, полку, бригади, очолював особливий партизанський полк. Восени 1919 р. потрапив у полон, був засуджений до страти, але втік. У грудні 1920 р. демобілізувався з лав Червоної армії.
З січня 1920 р. працював у Наркоматі освіти Білорусії, викладав у школі м. Слуцьк, був головою Інструкторської колегії Повітнаросвіти та членом Наукового товариства Случчини.
З вересня 1921 по серпень 1922 рр. Ф. А. Козубовський працював в Овручі, де й долучився до археології. Завідував повітовим відділом соціального виховання, був лектором педагогічної школи, співробітником історико­археологічного відділу Овруцького повітового музею. В складі Науково­археологічної комісії при Овруцькому повітовому відділі народної освіти брав участь у дослідженні пам’яток Словечансько­–Овруцького кряжу, в зборі відомостей про старожитності Овруцького повіту, наявність колекцій давніх речей у населення.
Переїхавши до Коростеня, працював тут у повітовому відділі Наросвіти, інспектором соціального виховання, керівником округової інспектури Наросвіти (з 1926 р.), був членом округового виконкому. В 1923–1929 рр. — директор Коростенського округового краєзнавчого музею, фундатор і секретар Наукового Коростенського товариства, співробітник­–уповноважений Волинського науково­дослідного музею та член його археологічної секції, уповноважений з охорони пам’яток природи та культури Коростенщини.
У 1924–1925 рр. провадив під керівництвом С. С. Гамченка дослідження в Коростені: розвідкові розкопки городища в ур. Ловище, розкопки курганного могильника в ур. Дачі Іваницького та могильника поблизу городища №3, обстеження так зв. Купалень кн. Ольги, брав участь у дослідженнях С. С. Гамченка у верхів’ях р. Случ (Войцехівка, Колодяжне, Миропіль) та І. Ф. Левицького в околицях Народичів. Від 1926 р. за дорученням ВУАК провадив дослідження Коростеня, реєстрацію пам’яток його округи та вжив заходів для їх охорони. За його ініціативи засновано краєзнавчі гуртки при сільбудах у Коростені, Овручі, Словечно, Лугинах (Північна Житомирщина).
У 1929–1932 рр. навчався в аспірантурі Одеського державного історико­археологічного музею (керівник М. Ф. Болтенко). В 1931 (чи 1932) р. захистив промоційну (кваліфікаційну) роботу «Вивчення матеріальних решток місцевих суспільств передкласової та ранньофеодальної формацій на території Коростенщини та Надбожжя» й отримав звання науковий працівник. Одночасно працював директором Одеської державної публічної бібліотеки та керівником Обласного архівного управління. Був членом археологічної секції Одеського наукового товариства при ВУАН, Одеської комісії краєзнавства, президії Одеського українського бібліографічного товариства. У 1930–1932 рр. очолював археологічні дослідження території майбутнього підтоплення ГЕС на Південному Бузі (експедиція БОГЕСу), брав участь у розкопках Ольвії.
З серпня 1932 р. Ф. А. Козубовський став т. в. о. наукового співробітника ВУАК і переїхав до Києва. Також завідував музейним відділом у секторі Київської обласної Інспектури народної освіти. З квітня 1933 р. виконував обов’язки заступника, з травня ученого секретаря другого відділу ВУАН. У 1933 р. очолив Секцію історії матеріальної культури, 1934 рр. її наступника — Інститут історії матеріальної культури. У 1934 р. був також директором Історико­археографічного інституту ВУАН, редактором друкованих органів цих інститутів.
Ф. А. Козубовський очолив головну археологічну установу країни в час методологічної перебудови основ наукової діяльності в дусі класово–пролетарської ідеології. За організаційною й методологічною спрямованістю робота установи мала бути націлена на дослідження закономірностей історичного процесу на основі історії матеріального виробництва. Це спричинило низку змін у її діяльності та складі співробітників. Багато з тих змін можна піддавати сумніву з погляду нинішнього дня, але, безперечно, Ф. А. Козубовський мав неабиякі організаторські здібності.
Організаційно СІМК/ІІМК були структуровані за ознакою суспільно­економічних формацій. Для кожного відділу були визначені головні напрями наукової діяльності, що стали актуальними для ХХ ст. Результати польових та аналітичних досліджень мали реалізовуватися в монографічних виданнях. Зокрема, планувались узагальнюючі праці, присвячені давньоруському Києву, Вишгороду, Райковецькому городищу, трипільській проблематиці, видані вже в повоєнні роки.
З Ф. А. Козубовським пов’язані якісні та кількісні зміни в організації, стратегії та практиці ведення польових досліджень. Порівняно з попереднім періодом зросла кількість і масштаби експедицій, які організовував і провадив ІІМК. Ця тенденція особливо помітна на тлі згортання польової роботи місцевих музеїв і краєзнавчих осередків. Централізація функцій і повноважень в Інституті супроводжувалася припливом до його складу, зокрема й керівного, найбільш здібних, талановитих і дієвих співробітників музеїв (Т. М. Мовчанівський, С. С. Магура та ін.). Крім суто кількісних змін, польова діяльність зазнала також якісних трансформацій. Ф. А. Козубовський і його колеги активно застосовували нові методики, розроблені й апробовані музейними працівниками. Це, приміром, розкопки широкими площами, нові підходи та прийоми ведення розкопок і фіксації їх результатів, оформлення польової документації.
За часів директорства Ф. А. Козубовського було започатковане фахове періодичне видання — «Наукові записки ІІМК» (у 1934–1937 рр. вийшло шість випусків).
Як директор ІІМК Ф. А. Козубовський організовував дослідження різноманітних пам’яток на Чернігівщині, Черкащині, Перекопському перешийку, роботу Поліської експедиції (дослідження Городська), Ольвійської (керівник Л. М. Славін), очолював Вишгородську експедицію (разом з Т. М. Мовчанівським), здійснив подальші дослідження середньовічних городищ Коростеня. Тоді провадилися масштабні археологічні роботи в Києві, зокрема на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, Десятинної церкви (які очолював товариш і однодумець Т. М. Мовчанівський). Опрацьовувалися колекції, впорядковувалися бібліотека й архів, де зосередилися фонди установ, що ввійшли до СІМК/ІІМК.
Життя Ф. А. Козубовського обірвалося трагічно, дату його загибелі не з’ясовано. 8 квітня 1936 р. йому було висунуто звинувачення за ст. 54­10, ч. 1 і ст. 54­11 Кримінального кодексу УСРР в причетності до антирадянської контрреволюційної націоналістично­фашистської терористичної організації. 15 квітня його заарештували й відправили до Лук’янівської в’язниці. 29 серпня 1938 р. «трійка» при Київському обласному управлінні НКВС засудила Ф. А. Козубовського до вищої міри покарання. За даними карної справи, вирок виконано 2 вересня 1938 р. в Биківнянському лісі. За іншими даними, вчений збожеволів у в’язниці, був відправлений до Київської психіатричної лікарні імені академіка І. Павлова, і його, разом з іншими пацієнтами, розстріляли нацисти в 1942 р. в Бабиному Яру.
Був одружений, мав двох синів — Святослава та Віктора. Дружина, Ганна Захарівна, до війни працювала вчителькою. Святослав воював на фронтах Другої світової війни, кандидат фізико­математичних (можливо, технічних) наук, працював в Інституті кібернетики АН УРСР.
За клопотанням дружини справу проти Ф. А. Козубовського переглянули. Постановою трибуналу Київського військового округу від 12 вересня 1958 р. та постановою Бюро Київського обкому КПУ від 30 січня 1959 р. вченого посмертно реабілітовано, справу проти нього відмінено.

Основні праці:
Записки про досліди археологічні коло м. Коростеня року 1925. — Коростень, 1926; Археологічні дослідження на території БОГЕСу 1930–1932 рр. — К., 1933; Буржуазна історія матеріальної культури на послугах фашизму. — К., 1934; Задачі історії матеріальної культури в другій п’ятирічці // НЗ ІІМК. — 1934. — 1; Стоянки родових громад на поліських дюнах // Там само; Експедиційні дослідження Інституту історії матеріальної культури ВУАН 1934 р. // Вісті ВУАН. — 1934. — 8/9; Історичне коріння української буржуазної археології // НЗ ІІМК. — 1934. — 2; Первісна стоянка на р. Бакшалі коло с. Анетівки // НЗ ІІМК. — 1935. — 5/6; Нова палеолітична стоянка (Чулатове­1 Чернігівської обл.) // Там само.

Література:
Шовкопляс І. Г. До 75–­річчя від дня народження Ф. А. Козубовського // УІЖ. — 1975. — № 8. — С. 125–126;
Маньковська Р. В. Ф. А. Козубовський — директор Інституту історії матеріальної культури Всеукраїнської Академії наук // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К., 1998. — 3. — С. 189–196;
Юркова О. Козубовський Федір Андрійович // Українські історики ХХ століття. Бібліографічний довідник. — К.; Львів, 2003. — Вип. 2. — Ч. 1. — С. 141–142.
Колеснікова В. А., Павленко С. В. Козубовський Федір Андрійович (1895–1938?, 1942?) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 291-294.

Категорія: Директори  
Ячменьов

У 1936–1940 рр. Інститут очолював Микола Іванович Ячменьов. Оскільки він не був професійним археологом, відомостей про нього вціліло мало.

Народився в с. Ніколаївка (нині Орловської обл., РФ). Закінчив Ленінградський комвуз і два курси Інституту червоної професури. Учасник громадянської війни. Нагороджений орденом Червоного прапора.
У 1935 р. прибув із Москви до Києва на посаду заступника директора із загальних питань Інституту історії матеріальної культури АН УСРР. Після арешту директора Ф. А. Козубовського весною 1936 р. став виконувати обов’язки директора Інституту, а 1938 р., після реорганізації ІІМК в Інститут археології, М. І. Ячменьов став його директором.
Восени 1940 р. його направили на роботу до Західної України (Львів), де він працював директором торгівельної школи. Після війни М. І. Ячменьов повернувся до Києва, де й завершилося його життя.

Автор кількох праць, зокрема:
Археологічні експедиції Інститу­ту історії матеріальної культури в 1936 р. // Вісті АН УРСР. — 1937. — № 1; Нові археологічні розкопки у Києві // Соціалістичний Київ. — 1936. — № 7/8 (обидві в співавт.).

Література:
Колеснікова В. А. Ячменьов Микола Іванович (1893–1947/1948) // Інститут археології Національної академії наук України. 1918–2014. — К., 2015. — С. 295.